Бомбочки і фойси Бранзолії

09:36, 8 жовтня 2021

1920.jpg

Українців виманювали до Бразилії легендами про родину Франца Йосифа та працьовитих звірів. Та замість раю і "Нової Австрії" їх чекала сувора природа Латинської Америки. Від голоду рятувалися плодами сосни. Відтоді "піньор" — символ тутешньої української спільноти.

Бразилійські українці — одна з найбільш загадкових і найбільш мовчазних діаспор світу. За плечима — 130 років перебування на південноамериканському континенті. А водночас — хронічна нестача інформації про її життя

марина-гримич-793x509 (1).jpg

Марина Гримич

докторка історичних наук, письменниця

"Горіла сосна, палала"

Історія української спільноти в Бразилії бере початок в 1890-х роках. Селяни з галицьких і буковинських сіл почали виїжджати до Канади та Бразилії в пошуках вільної землі і щастя для своїх дітей. Бразильські еміграційні агенти проявляли немалу проворність та вигадливість, щоб переконати українців їхати не в Канаду, а саме в Бразилію. Малювали у своїх оповідях справжнісінький рай.

38_IMG_3605.JPG

Весілля родини Діпауло в колонії Едуардо Шавес (штат Парана) за українськими звичаями, 2009 рік. Наречена — українка, Сюзанна Біл

Усі фото надала авторка

Одна легенда напрочуд добре прижилася в селянському середовищі і з благоговінням передавалася з вуст у вуста. В ній говорилося про те, що кронпринц Рудольф, єдиний син Франца Йосифа І та Єлизавети Баварської, все ще живий. Насправді він не наклав на себе руки, а виїхав до Бразилії, щоб створити там царство щастя і справедливості — "Нову Австрію". Цісаревича галичани любили, щиро плакали, коли він помер — охоче повірили в побрехеньку. 

28_IMG_27_4295.JPG

Піньор (бразильська сосна — пінейрос) на одній із битих доріг українських колоній Парани, 2012 рік 

До того додавався ряд інших байок. Казали, що в Бразилії можна жити і нічого не робити, бо там є мавпочки, які працюють замість людей. Так селяни і кинулися в подорож до "Бранзолії". Такий топонім побутував в галицькому фольклорі ХІХ століття.

У швидкому часі українці з’ясували, що потрапили не в рай, а в пекло. Мали відчуття, що їх кинули напризволяще — в непрохідних лісах, із диким звіром, гадюками, без елементарних засобів до виживання. 

Попервах давали собі раду тим, що збирали листя чаю мате і продавали на базарах аргентинцям. Поціновувачі скуповували сушене зілля тоннами для популярного напою мате. Трохи згодом частунок приживеться і в самих українців — під назвою "шімарон". Йдеться не просто про тонізуюче пиття, а про соціальний звичай, подібний до "люльки миру". Приходиш у гості, а там гарбузик з видлубаною серединкою і соломинкою передаються по колу з рук у руки, і кожен з присутніх потягує мате. Начиння має назви — бомбочка і куя. І спробуй відмовся!

У перші роки українцям доводилося пристосуватися до клімату бразильського "раю". Навесні від голодної смерті їх рятували горішки з місцевої сосни. Прозвали її піньором. Пінейрос — сосна. Тепер це один зі символів української спільноти Бразилії.

"Піньорчик" є обов’язковим атрибутом весільного обряду тамтешніх українців. Хвою встромляють у весільний коровай, прикрашають стрічками і паперовими квітками, подібно до нашого "гільця". Коровай на весіллях "затанцьовують". За старим звичаєм, дружка виконує танець з весільним хлібом перш ніж передати його на краяння. Цю традицію досі можна побачити на українських сільських весіллях. 

130 років українською мовою

Локальна говірка містить багато слів португальського походження, перероблених на український манір. Головним знаряддям праці в ручному землеробстві є інструмент, схожий на косу. На кінці він має зігнутий, як у мачете, ніж і називається "фойса". З дієсловом звучить: "Пішов на роси фойсувати".

Місцем розселення українців у Бразилії є переважно три штати на півдні країни — Парана, Санта-Катаріна, Ріо-Ґранде-до-Сул. Клімат у цій місцевості найбільш подібний до українського. Неформальною столицею є Прудентополіс. Більшість населення складають українці. Або, точніше, бразильці українського походження. 

Процеси асиміляції розпочалися тут досить пізно, десь у 1990-х роках. Тож заходиш уже в наші роки у прудентопольську крамничку, не знаєш, як правильно попросити щось португальською. А звідкись вигулькує дівчисько, яке найняли спеціально для того, щоб спілкуватися з відвідувачами українською мовою. 

Діаспора перебуває поза межами України вже 130 років, не "підживлюється" новими еміграційними хвилями. А виявляється, в околицях ще є мешканці, які дотепер погано говорять португальською!

Українська ідентичність досі потужна. На жаль, не від хорошого життя, а через патріархальний уклад, відсталі соціально-економічні умови життя.

Тривалий час нашими земляками в Бразилії опікувалася Українська греко-католицька церква. Вона надавала їм духовну опіку, певний соціальний захист і українську освіту. Збереження мови та ідентичності було б неможливим, якби не вона. Це найуспішніший український місіонерський проект.

І там — житниця

Якщо порівнювати з Канадою, українсько-бразильська діаспора дала своїй країні небагато визначних діячів науки, культури, політики. Проте залишила вагомий слід в інакший спосіб.

Українцям разом із поляками належить історична місія з впровадження звичаю вирощування пшениці у Бразилії. Сьогодні знаємо "Бранзолію" як одну з найбагатших світових житниць. А сто років тому такого не було навіть у найсміливіших мріях.

Починалося дуже сумно. У листах на батьківщину українські піонери писали: "Сіє ся жито, гречку, ячмінь, горох, просо; пшеницю майже ніхто у нас не сіє, бо дуже птахи з’їдають". Ще одна проблема: привезене з України пшеничне зерно на нових ґрунтах не приживалося, пшениця родила вкрай погано. Однак українці хотіли мати "свій хліб", тому рік за роком уперто продовжували сіяти. Важкою працею, шляхом помилок і втрат ця сільгоспкультура таки стала хай і не основною, проте стійкою на селянському господарстві. А "королевами" українського поля в Бразилії були місцева чорна квасоля та кукурудза.

У народній пісні піонерського періоду співалося:

Браття мої, браття, браття рідненькії,
Які ми тут бідненькі — бідні-біднесенькії.
Не мам що їсти, лиш чорна фасоля,
Бо ми відрікли ся у Галичині поля.    

Зміна "зернової" дієти на "бобову" давалася нелегко. Але вже в 1920-х роках Петро Карманський писав: "Засвоїли собі наші поселенці чорну фасолю, котра становить ураз із рижом і мукою з мандіоки щоденну їх поживу". Маніоку українці прозвали "манжохою".

35_IMG_4502.JPG

Традиційна українська хата. Оселя п. Коваля, колонія Коста Карвальо (штат Санта-Катаріна), 2009 рік

Іще один внесок українців в історію Бразилії — це знаменита дерев’яна "паранська хата", яку нещодавно внесли до переліку пам’яток культури штату Парана. І знову — на пару з поляками.

За даними дослідників історії народної архітектури півдня Бразилії, до кінця ХІХ століття дерев’яні будинки тут не були поширені, незважаючи на достатню кількість деревини з лісів. Бідніше місцеве населення, індіянці, "кабокло", зводили мазанки і використовували дерево лише для каркасу. А багаті португало-бразильці будували хати з каменю та цегли.

Українці прибували до Бразилії з лісистих територій. Серед них було багато чудових майстрів і столярів. Перші хати із вертикально збитих дощок із дуже гострим дахом з’явилися наприкінці у 1890-х роках, а мода утвердилася в першому десятилітті нового століття. Під українським, польським і частково німецьким впливом будувати дерев'яні будинки почали навіть ті іммігранти, які мали на батьківщині традицію кам’яниць — зокрема, італійці.

Дах паранської хати має скат під кутом 30 градусів. У дощові сезони така конструкція допомагала уникати затікання води в щілини. Піддашшя служило додатковим житловим простором, де переважно спали діти. Паранська хата нерідко мала ґанок — "варанду" — який у хорошого господаря був обов’язково різьбленим.

Чорна Діва

Сільські поселення, в яких проживають українці Бразилії, звуться колоніями. Для них властива виняткова збереженість народного календаря. Він відрізняється від "материнського", тобто того, що в Україні, хіба наявністю додаткового свята — Апаресіди — чорної Матінки Божої , покровительки Бразилії.

У 1717 році троє рибалок виловили з річки Параїба-до-Сул статую чорної Богородиці у розкішно оздобленій мантії. Згідно з тодішніми свідченнями, фігурка творила чудеса. З 1745 року містечко Апаресіда стало національною святинею. А в 1929 році Папа Пій ХІ проголосив чорну Матінку Божу небесною покровителькою Бразилії.

26_IMG_3184.JPG

Українська православна церква Петра і Павла в селі Гонсалвес Жуніор, 2009 рік

Українська спільнота не залишилася байдужою до Апаресіди. Недавно ввела свято до офіційного календаря літургій українських церков.

Наша діаспора в Бразилії також має свою покровительку – Матінку Божу Коралів. Вона родом з містечка Антоніо Олінту. Її можна назвати українсько-бразильською мадонною.

Набожність є однією з характерних рис сільської українсько-бразильської спільноти. Традиція підтримується не лише величезним авторитетом української церкви, а й загальнобразильською звичаєвістю.

Окрім традиційних служб Божих і релігійних святкувань, українські сільські райони можуть похвалитися унікальними звичаями. Одним із них є "мандрівна каплиця". Центральним атрибутом ритуалу є дерев’яна модель, хатинка з іконою Божої матері. Згідно зі звичаєм, каплицю щодня переносять з одного дому в інший в межах однієї сусідської громади. Ця спільнота має назву – "діти каплиці". Кількість хат, які дають прихисток образові, відповідає кількості днів у місяці. Протягом цього часу хатина з іконою по разу переночовує в одному домі. Увечері до оселі сходяться всі "діти каплиці", читають святе письмо, "відмовляють" вервицю, моляться, співають. Дуже поширені прощі, паломництва. 

У сільських місцевостей Півдня Бразилії є популярними домашні вівтарі. Традиційний план українсько-бразильської хати обов’язково передбачав одну нежитлову кімнату. В "материнському" українському сільському інтер’єрі така кімната призначалася для прийому і частування гостей. Тут вона використовувалася для духовних цілей. Зокрема, для звичаю мандрівної каплиці. 

Домашній вівтар складається з групи ікон або іконографічних зображень на стіні, які відтворюють іконостас, та столу з фігурками та іншими сакральними предметами.

37_IMG_0913.JPG

Учасники українського танцювального ансамблю "Барвінок", м. Куритиба, 2009 рік

"Полтава" з Куритиби

Життя українсько-бразильської спільноти у великих містах є інакшим. За неофіційними даними, містяни складають 20% громади. Як правило, це інтелігенція та службовці. Вони переважно португаломовні. 

У Куритибі, столиці штату Парана, є українська школа. Дітей навчають читати і писати українською мовою, і вони це роблять чудово. Проте учні майже не розуміють сказаного і написаного. Натомість сільські діти околиць Прудентополіса спілкуватимуться з вами українською, хоч і не мають при цьому уявлення, як писати і читати.

Культурна складова діаспори також різниться в залежності від того, чи ви перебуваєте в місті чи в селі. В українських колоніях вона досі реалізується через традиційну архаїчну культуру. У великих містах традиція плекається в культурних центрах через спів, писанкарство, народні танці, музику. 

У днях України в Куритибі у квітні 2019-го взяли участь 16 фольклорних колективів і 29 народних майстрів. Найвідомішими танцювальними колективами Бразилії є "Барвінок" та "Полтава" – обидва з Куритиби. У Прудентополісі є танцювальний ансамбль "Веселка". Апофеозом культурницької діяльності танцювальних колективів став приїзд до України і виступ на найкращих сценах.

37_IMG_0945.JPG

Учасники українського танцювального ансамблю "Барвінок", м. Куритиба, 2009 рік

Made in Ucrania

Візитними картками української Бразилії є письменниці Олена Колодій та Віра Вовк.

Олена Колодій – поетеса загальнобразильського рівня, що писала португальською мовою. Письменниця народилася в українській колонії в родині співзасновника першого в Бразилії українського товариства "Просвіта". Кілька років тому, у 2012-му, у Бразилії відзначали столітній ювілей Колодій.

В Україні більш відоме ім’я Віри Вовк – поетеси, літературознавиці, учасниці Нью-Йоркської літературної групи, перекладачки з німецької, французької, італійської, румунської, македонської, старослов’янської мов. 

Вовк народилася в Україні, навчалася в Німеччині, а живе в Ріо-де-Жанейро. Вона представляє досить нечисленну повоєнну українську еміграцію до Бразилії. Представники цієї хвилі зробили важливий внесок в збереження української ідентичності. Створювали у великих містах товариства, громадські об’єднання та культурницькі організації.

842869_10200362545883453_268921820_o-1024x680.jpg

Гуто Пашко

Фото: egoistmagaz.in.ua

Стрічки сучасного кінорежисера – Гуто Пашко показують надзвичайно зворушливу та великодушну, хоча багато в чому гірку, долю українсько-бразильської спільноти. Пашко народився у багатодітній сім’ї на околицях Прудентополіса. А виріс до власника кіностудії, директора бразильської Асоціації документального кіно.

У міському середовищі бразильців українського походження відбуваються і позитивні зміни. Молодше покоління нащадків українських емігрантів поступово позбуваються психологічних комплексів своїх батьків, які соромилися ототожнювати себе з бідною, багато в чому забитою сільською спільнотою. Сьогодні молодь пов’язує свою ідентичність з великою європейською державою, на яку звернені її погляди.

Водночас, одна з найзагадковіших українських діаспор залишається найзакритішою.

Схожі матеріали

600+.jpg

Юрій Кузич: “Ми ідеалізували Україну в Чикаго”

еміг500.jpg

Складнощі “колонізації”, або Як відбувалося залюднення Слобожанщини

600+.jpg

Пересе/и/ленці. Переміщені силою

600.jpg

Найвідоміший радянський підліток

Savchuk Terri 1200-630.jpg

Террі Савчук: рекорди і шрами української легенди світового хокею

600.jpg

ДНК полковника Євгена Коновальця

600.jpg

Козак українського гумору

nebyliv-tekst-2.jpg

Небилівська канадіана

mullok 1.jpg

Остання корейська принцеса – українка за походженням