"Війна без пострілів". Віталій Ляска

Наївні уявлення де Кубертена про життєствердність античної екехірії, божественного перемир’я під час Олімпіад, розбилися вщент уже через два роки, коли спалахнула Перша світова. Однак про миротворну потугу Олімпіад говорили й далі, зробивши вістрям маніфестувань такого штибу гасло "Спорт поза політикою". Воно не завадило де Кубертенові на схилку літ захоплюватися організаторським хистом Адольфа Гітлера під час підготовки ХІ Олімпійських ігор. Нарощуваний тоталітаризм, переслідування опонентів, расова й національна дискримінація не затьмарили радощів французького барона від берлінської Олімпіади. Тим паче, що чимала пенсія від нацистів несла йому радість та щастя.

На ілюзорність тези про аполітичність спорту звернув увагу ще Джордж Орвелл у своєму есеї The Sporting Spirit, опублікованому 1945 року. Тоді футбольна команда московського "Динамо" вперше з-поміж радянських команд вирушила в турне Британією задля зміцнення дружби між обома державами, бо ж спорт об’єднує. Бійки на полі, суперечки з арбітрами та перманентне незадоволення радянської делегації спровокували Орвелла на різкі думки. За його словами, "серйозний спорт не має нічого спільного з чесною грою. Він просякнутий ненавистю, заздрістю, пихою та нехтуванням усіх правил, садистським задоволенням від споглядання насильства: інакше кажучи, це війна без пострілів". Не вірите, то уявіть собі футбольні матчі між українцями й росіянами чи арабами та євреями, за якими стежить багатотисячна авдиторія на трибунах. "Бей, Хохлов! Спасай Россию!" — передовицю з таким заголовком надрукував московський "Советский спорт" напередодні матчу збірних України та Росії восени 1999 року. У складі росіян справді був гравець на прізвище Хохлов, але посил цього заклику явно переважував його персону.

Спорт — пряме відображення політики. І той, хто цьому суперечить, є або лицеміром, або дуже недалекою людиною, щоб не сказати жорсткіше. Серед останніх були й деякі українські спортсмени, які після початку війни у 2014 році й далі браталися з росіянами чи їздити до Росії на змагання. Врешті довгий час український спорт звертався і до українців, і до світу російською мовою. Частина із нас, безумовно, обурювалася, але продовжувала вболівати за наших. Лише повномасштабне вторгнення позбавило українських спортсменів таких добровільних кайданків. А от відкрите лицемірство очільників найбільших спортивних організацій не має меж. В англомовному світі вже звиклим став неологізм sportswashing, яким позначають спроби авторитарних держав та злочинних політиків відбілити свою репутацію, проводячи великі спортивні змагання. Серед них — Олімпійські ігри у Сочі (2014) та Пекіні (2022) або Чемпіонат світу з футболу в Росії (2018). І спортивні чиновники, певно, керуючись принципами де Кубертена, усіляко цьому сприяють та ладні закривати очі на начебто нейтральних спортсменів із держави-агресорки.

А якщо вже зовсім відверто, то всім адептам позаполітичности спорту хочеться передати привіт жестом Владислава Казакевича на Олімпіаді — 1980 в Москві. Тоді польський атлет, реагуючи на свист та образи тамтешніх глядачів, показав пів руки, тобто руку зігнуту в лікті. А після того встановив новий світовий рекорд із стрибків з жердиною. Спорт — це також війна. Орвелл вкотре не помилився у своїх прогнозах.