Стус — 83

«20 грудня 1958 року в актовому залі Сталінського педагогічного інституту відбулася зустріч студентів і викладачів з письменником зі США Миколою Тарновським. У президії зборів, окрім винуватця події сиділи ректор вузу, секретар парткому та комсорг.

Заокеанський гість розповідав про життя «прогресивних» українців Америки, читав вірші. Коли він закінчив свій виступ, із залу надійшла записка. Американець розгорнув її і прочитав у голос: «Товаришу Тарновський, чи відомо Вам, що в місті Сталіно немає жодної української школи? Студент Василь Стус».

<p>Василь Стус</p>

Запала гнітюча тиша. Ректор сидів блідий, як мрець. Парторг пильно вдивлявся в зал. Комсорг злодійкувато поводив очима. Тарновський зробив паузу, потім театрально розвів руками:

– На жаль, я нічого не можу сказати з цього приводу. На Донбасі раніше ніколи не був. Це мій перший візит сюди.

Прізвище «Стус» блискавично облетіло весь інститут. Його в ті дні вимовляли – хто з острахом, хто з потаємною гордістю – в аудиторіях, на вечорах у гуртожитку в читальному залі…».

Це спогади Володимира Міщенка – однокурсника Василя Стуса з педагогічного інституту міста Сталіно, котрий незабаром перейменували в Донецьк.  Можна собі лише уявити, який насправді фурор викликав тоді Стус в інституті. Такі партійні зібрання завжди були ритуалом та демонстрацією єдності, захопленої «підтримки» партії» та промовців. А ось цей 20-річний студент ставить такі незручні запитання не приховуючи навіть свого імені.

Навчаючись в інституті, Стус вже, насправді, цілковито визначився зі своїми життєвими пріоритетами. При поступленні в інститут перейшов принципово лише на українську мову – і це на зросійщеному Донбасі. Свідомо поставив себе в опозицію до більшості. Так і протримався все життя. Бо принципи були понад усе. Так само Стус викладав українську мову в Горлівці, відстоював українську культуру як поет-шістдесятник та правозахисник.

Студентський епізод може видаватися глибокою історією, але насправді Стусові сьогодні виповнилося б лише 83 роки. Тобто він міг (і мав!) дожити до незалежності. Був би, мабуть, на Майданах, і далі б боровся з русифікацією та писав геніальні вірші. Але його фізично з нами немає. Василя Стуса знищила радянська тоталітарна машина, котра складалася з багатьох гвинтиків-медведчуків.

Проте Стусове пророче «народе мій, до тебе я ще верну!» таки збувається, нехай і метафізично. Саме перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого в Києві у листопаді 1989 році Левко Лук’яненко назвав одним з переламних моментів при падінні СРСР. Мовляв, це був один з перших випадків, коли натовп зрозумів, що поліція і КГБ проти них безсилі. І величезна урочиста хода пройшла вулицею Володимирською в Києві під вікнами КҐБ. Тепер вже без страху.

Повертається Стус й до сьогодні. Не лише у власних текстах, але й у книзі «Справа Василя Стуса», котра діє як свячена вода на нечисту силу. Стус досі не дає спокою своїм катам. І це правильно, історія повинна розставляти крапки на «і». Ми ж повинні розуміти, хто був героєм, а хто злочинцем.

 Тож Стус, по своєму, досі з нами.