Сновиди веселого цвинтаря. Віталій Ляска

У збірці немає вірша з назвою "Веселий цвинтар", але всі поезії об’єднані єдиним смисловим рефреном. У його основі — гротескна метафора Радянського Союзу, держави з ретельно побіленим фасадом, за яким лабіринтами в’ються страх, лицемірство, абсурд та смерть. Таке жаске поєднання і сформувало радянську дійсність. Двірничка, яка у дитячий візок — символ майбутнього — скидає усілякий непотріб і безмовно тягне його в начебто світле майбутнє. І так щодня. Сміття стає дедалі більше й візок перетворюється на Сізіфів камінь. З такого рутинного повсякдення її мали б рятувати свята, але біда, бо ті свята такі самі штучні, як поролонові квіти, ще й задушливо огортають свідомість, немов фуфайка у спеку. Це породжує байдужість і до свого болю, і до чужого. У "Веселому цвинтарі" є поезія про самоспалення напередодні того ж таки свята якогось "дивака" у модних черевиках, прототипом якого став Василь Макух. Відео з декламуванням цього вірша Максим "Далі" Кривцов розмістив 6 січня цього року, за день до своєї загибелі.  

О, він горів, як порося, смалене примусом, —
налетів на людей, що культурно собі стояли
в черзі за цитринами,
порозбігались усі, як один (...)
А черги ми таки достоялись. Аякже:
що то за святковий стіл без цитрин?

Арсен Каспрук, який під час першого судового процесу над Стусом полум’яно засуджував його творчість, писав, що "радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль". Важко не погодитися з цими словами, щоправда, зі Стусових вуст це лунало не як наклеп, а як засуд. Він засуджував не лише державну систему, а й людей, які покірно зжилися з нею. Вирок чи не всім. І поколінню моїх батьків. І моїм батькам.

Для Стуса той засуд не був остаточним вироком. Для нього радянські люди — не безголові манекени, а сновиди поміж життям і смертю. Віршами та поодинокими актами дисидентського спротиву їх не розбудиш. Це радше хапання за руки, яке не давало змоги летаргічному мороку поглинути їх сповна. І дарма, що тих порухів вони тоді не сприймали. Загал відчув їх, коли завалився, здавалося б, тривкий дах тоталітаризму. І тоді для ще сонних та дезорієнтованих це хапання перетворилося на міцний потиск руки і стало провідником по руїнах, серед яких почало розквітати нове життя. 

Ми часто недооцінюємо тієї горстки дисидентів. Мовляв, що це за боротьба, яку мало чули радянські обивателі і яку репресивний режим придушив ледь не в зародку. У чому їхній героїчний чин, особливо тих, хто вижив? Але дисиденти боролися не лише проти тодішнього, а й за майбутнє. Аби сновиди прокинулись і, що найважливіше, не породили сновид. Саме дисиденти забезпечили ту тяглість опору, яка тепер вирізняє одних (пост)радянських людей від інших (нео)радянських. І не їхня вина, що нас розбудила не Незалежність, а війна. Нині, майже через сорок років після смерти, голос Стуса звучить дуже гучно – як ніколи до того. Україна врешті прокидається.