Про гризоти історика. Наталія Старченко

Про війну національно-визвольну не будемо – спишемо на війну. Але позаяк у підручник треба втиснути усіх цих гетьманів і недогетьманів, то місця для пояснення особливо немає, і від того весь той жах постає у своїй голій неприкритості. У науковій літературі автор намагається уживати обережних формулювань, щось пояснювати, а тут гола правда жизні. 

Ви уявляєте, що робиться на території, по якій більше двадцяти років гасають озброєні загони, які не сіють і не жнуть, а реквізують у населення все, що можна реквізувати. А геть не найгіршому гетьманові Самойловичу раптом спадає на думку добра ідея – зігнати з правобережної підконтрольної території все населенняВеликий згін — переселення мешканців Правобережжя на Лівобережну Україну, виконане гетьманом Іваном Самойловичем у 1678–1679 роках за наказом московської влади. Населення 20-кілометрової смуги вздовж Дніпра під наглядом козацького війська силоміць перегнали на лівий берег. , знищивши там міста і села. І вся ця інформація під мажорну музику про досягнення уже готовенької Української козацької держави та як опісля пожвавішало економічне життя й торгівля на Лівобережжі. 

Я вже мовчу про те, скільки там згадок про татар, які шастають землями України як союзники того чи того новоявленого гетьмана, а ми ж знаємо, чим козаки розплачуються за підтримку. Зате як гордо про союз козаків із султаном! Із султаном, для якого мало не всі європейські володарі були піском під його ногами. СОЮЗ, прости Господи. 

Коротше, якщо вам хочеться полоскотати нерви – беріть підручник для 8 класу і читайте очима нормальної мислячої людини. Куди там Хічкок. І я розумію, для чого треба було замалювати чорними барвами усе, що відбувалося в Речі Посполитій до повстання Богдана Хмельницького – щоб той хорор опісля не виглядав таким убивчим.

Хіба лише чесно сказавши, що козаки – це не монолітна група, а всього потроху, що зібралося принагідно під привабливі гасла, серед яких і те вічне "землю селянам, волю народу". І що все те "потроху" між собою чубиться, аж поки не перемагають таки ті, хто має хоч якесь уявлення про державу. І зрозуміло, яка держава у них в голові за модель, і то не Московщина, як зрозуміло й те, що її вибудовують геть не запорожці. Достатньо біографійки будівничих почитати. Як зрозуміло, що повстання Хмельницького жодного плану від початку та й потому особливо не мало, а було серією ситуативних кроків. Це й сам козацький Мойсей визнав, мовляв, хотів помститися, але все так вдало пішло, що тепер я вирішив визволити весь народ від моря до моря. Головне у війну вляпатися, а там подивимося. Цікаво, хто йому про народ розказав і карту накреслив у 1649 році. Щось вона підозріло нагадує кордони Київської митрополії з білоруськими землями включно. 

А на закінчення, щоб ви розуміли, що це не тільки мій жах, фрагменти тексту "Пересторога Україні" 1669 року, нашою людиною писаного, очевидця тих подій, вихідця з духовного середовища, який бачив єдиний добрий варіант для козаків у визнанні влади московського царя, бо єдиновірець. Недовго, щоправда, цим фактом "ідеологам козацької революції" доведеться тішитися. Але то все в недалекому майбутньому. А поки що автор про досягнення Української козацької держави жорстоко так, без сентиментів:

“Панове козаки через літ двадцять, дізнавшися багато злого і доброго, повинні були для себе самих вирішити, між якими монархами сидять і де їх місце, що так багато набувши скарбів, не мають ані сили, ані нічого з того. Так багато завоювавши міст і сіл, повних людей, а тепер пустка, ледве сота частина зосталася. Фортець, порядків, послушенства у себе не вчинили і вчинити не можуть, замість згоди тільки безправні грабунки, вбивства, чвари і великі несправедливості намножили. […]

Тая вбога Україна для своєї волі собі на поміч часто закликає до себе поганина татарина, який замість помагати Україні, геть її в людях і у всьому нищить і губить, навіть і тих власне, хто їм сприяє. А надто є й такі в народі українському, хто своїх християн татарам і туркам у вічну неволю видають, що й самі гетьмани чинять для того, аби несправедливо над Україною панувати і гетьманувати.

Та ж нерозумна Україна, щораз то сюди, то туди до монархів різних перекидається, і знову проти них бунтує, а від того сама дуже потерпає, бо не стільки кого іншого завоювала, скільки себе знищила. І в тому зло, чим не доводиться хвалитися українцям, що якого б доброго не поставили їм за старшого, то менші без слушної причини його ганьблять, і проти старших [хоч нічого злого не діють й іншим добре ведеться], снують зради і їх вбивають. Тая ж Україна хотіла панувати, як сусідні монархії, тільки за такі свої злі вчинки і за свою підлість на злий гак до старожитних монархів потрапляє. Бо у монархів послушенство і міць, порядки і скарби, молитви і податки. А в Україні, як межи бидлом, нічого того не маєш, тільки те, що колотяться, але й те недовго їм служитиме [поки між собою монархи не погодяться]. Якщо Україна нічого доброго собі не надбала, ані панувати, ані порадити собі не зуміла за старого Хмельницького, коли незліченні скарби, міста і села отримала готовими, що ж тепер, коли ані на свободи, ані на жодну бажану річ сподіватися не може від жодного монарха, які в ній зневірилися. А сама зубожіла й порізнилася”.

А ми хочемо за тридцять років Европу збудувати, ось із цим усим непроговореним спадком, називаючи героїчними сторінками трагедію під бряжчання радянської балалайки, яка задає спосіб говоріння про минуле. 

В усіх цих пригодах, дякувати Богові, таки сформулювали для себе й майбутнього, ким же вони є. А головне, на яку історію в підсумку здобулися! Бо гарна історія – це вам не жарти. Це приклад для наслідування, бо відомо ж, що наше майбутнє проектується тим, як ми моделюємо своє минуле. Що ми обираємо в ньому за предмет для гордощів, яку систему цінностей пропонуємо. 

Отож поки що, як казав протопоп Аввакум матушці, яка все переймалася тривалістю дороги: “До самой смерти, матушка, до самой смерти”.