Демобілізація під час війни. Роман Пономаренко

Перша світова війна

Усі основні країни-учасники Першої світової війни потерпали від колосальних людських втрат на фронті. Тому мобілізаційні заходи постійно посилювалися. Питання масової демобілізації не піднімали, бо для цього просто не було можливості. Наслідком стала гостра втома від війни всіх армій. У подібних масштабах явище масової втоми армій вперше виникло саме в 1914—1918 роках.

Навесні 1917 року французьку армію струснули масові солдатські бунти. Зі 113 наявних піхотних дивізій бунти чи різні акти непокори трапилися в половині з них. Для їх придушення командування вжило низку заходів: від глобальних — на кшталт, зміни воєнної стратегії, до локальних — жорсткі репресії, покращення системи ротацій на передовій та збільшення терміну відпусток. Одним із наслідків стала демобілізація вояків старших вікових категорій, що дозволило трохи зменшити напругу. Проте масового характеру демобілізаційні заходи не набули — Франція не могла собі цього дозволити.

"Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі"

Прецедент демобілізації під час війни все ж таки існує. Йдеться про військо Української Народної Республіки на початку 1918 року та спробу заміни його міліційною армією. Ще 12 квітня 1917 року Володимир Винниченко озвучив погляди лідерів Центральної Ради на військо: «Не армія врятує нашу красуню, а ми самі, народ, демократія…. Не "своєї армії" нам соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій... Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі».

Становище тодішнього українського війська було критичним. На початку грудня 1917 року чисельність солдатів українізованих частин колишньої Російської імператорської армії сягала більше 600 000 осіб. Приблизно 400 000 з них перебували на території УНР, із них 60 000 — у Першому українському корпусі генерала Павла Скоропадського.

Для забезпечення такої кількості людей гостро не вистачало продовольства, зимового одягу та взуття. Ба більше, солдати були деморалізовані загальною невизначеністю та втомлені тривалою Першою світовою війною. Тому більшість із них мріяли швидше залишити лави армії та повернутися додому. Наслідком стало масове дезертирство. Наприкінці грудня в підпорядкуванні Центральної Ради залишилося трохи більше 27 000 вояків. Тобто менш ніж за місяць кількість армії скоротилася майже в 15 разів!

26 грудня 1917 року генеральний секретар військових справ Микола Порш доповідав на засіданні Генерального Секретаріату: "Армія з кожним днем розвалюється. Військові частини зменшуються, як більшовицькі, так і українські". Проте замість негайних заходів для порятунку збройних сил, наприклад, їх реорганізації та збереженні кадрового складу, виникла ідея скасувати регулярну армію, замість якої організувати добровольче військо на основі "народної міліції".

Коли цей закон обговорювався, Порш знову наголошував: "Люди тікають з фронту юрбами… Треба рятувати армію, що і має на меті цей законопроект". Закон про створення міліційного війська ухвалили 16 січня 1918 року. Останній, 11-й пункт  документу стверджував: "Генеральне секретарство по військових справах повинно приступити до повільної демобілізації сучасної армії по роках призову. Після переведення демобілізації регулярна армія скасується".

Тобто задум був не розпустити армію, а спробувати реорганізувати збройні сили, згідно уявлень керівництва Центральної Ради. Проте організувати добровольчу, міліційну армію Центральна Рада не змогла. Навіть відповідний закон не розробили. Тому під час наступу більшовиків на Київ у січні 1918 року розрізнені сили УНР ледве сягали 15 000 осіб. Коли ж Центральна Рада відступила з Києва до Житомира, її військові сили складалися з одного загону генерала Костянтина Прісовського, у якому було близько 3000 вояків.

Додому після смертельних місій

Під час Другої світової війни демобілізація як явище також була відсутня. Проте в особливих випадках у деяких арміях, для збільшення мотивації військових, встановлювали спеціальні умови. Їх виконання хоча і не приводило до звільнення з війська, але дозволяло продовжувати службу в безпечному тилу. Такий підхід запровадили в США для пілотів важких бомбардувальників В-17 та В-24, які здійснювали щоденні бомбардувальні рейди проти Німеччини.

Німці мали потужну ППО, тому нальоти американських важких бомбардувальників щоразу оберталися важкими втратами. Більшу частину цих бомбардувань в 1942—1945 роках здійснила 8-ма повітряна армія США, яка зазнала величезних втрат серед пілотів та членів екіпажів, ВПС США загалом втратили близько 115 000 осіб. З них 47 500 вояків були зі складу 8-ї повітряної армії, більше 26 000 із них загинули.

Для мотивації пілотів "літаючих фортець" запровадили обов’язкову норму — 25 бойових вильотів. Після того, як пілот чи член екіпажу виконував цей норматив, його переводили на територію США для подальшої служби. Не звільняли з армії, а саме переводили — в навчальний, транспортний чи інший підрозділ. Ті з них, хто бажали продовжувати воювати, укладали спеціальний контракт і далі виконували бойові вильоти.

Для більшості екіпажів бомбардувальників  було гарним стимулом, бо вони знали, що після досягнення  норми їх чекає безпечна служба. В популярній книзі Джозефа Геллера "Пастка 22" сюжет саме обертається навколо безпідставного збільшення норми бойових вильотів командиром авіаційного полку.

В’єтнамська війна

Останньою війною, яку США вели збройними силами, що комплектувалися призовом, була війна у В’єтнамі 1965—1975 років. Для США це не була "тотальна війна за виживання", тому попри активні бойові дії і досить високі втрати, після завершення календарного строку служби солдатів демобілізували.

Термін служби в зоні бойових дій у В’єтнамі складав 1 рік. З цього терміну вояк піхотної частини мав мінімум півроку провести в бойовому підрозділі, наприклад, в піхотному взводі. Зазвичай, цей "бойовий строк" тривав 9-10 місяців. Проте, ближче до закінчення терміну служби, вояка переводили на посаду, яка не передбачала безпосередньої участі в бою.

Для офіцерів нормативи були дещо іншими — півроку штабної служби і півроку бойової. Наприклад, українець Богдан Копистянський, лейтенант 101-ї повітрянодесантної дивізії, зі свого однорічного відрядження, перші три місяці служив в оперативному відділі штабу батальйону, потім півроку пробув командиром піхотного взводу, і навіть встиг покомандувати ротою. Завершальні три місяці у В’єтнамі Копистянський служив у штабі бригади, у відділі взаємодії з цивільним населенням.

Після завершення однорічного відрядження вояк повертався додому, де міг залишити лави армії. З власної волі він міг укласти контракт на термін від одного місяця на продовження служби у В’єтнамі.

Наразі Україна веде війну за виживання з ворогом, який переважає у кількості населення та в ресурсах. Тому в нинішніх українських реаліях всі заклики демобілізувати військових є нічим іншим, як політичним популізмом, що не має за собою жодного підґрунтя.У сучасних ЗСУ військовослужбовець може залишити лави армії за умови: висновку ВЛК, перебування в полоні, або ж народження третьої дитини чи необхідності у догляді близького родича-інваліда.