Володимир Єрмоленко: “Сучасна російська ідеологія – це постмодерний архаїзм”

22 квітня у рамках циклу онлайн-зустрічей з письменниками “Книжкові вечори”, які організовує Український ПЕН на своїй сторінці у facebook, філософ і письменник Володимир Єрмоленко розповів про свою книгу “Плинні ідеології“. Книга вийшла у видавництві “Дух і літера” 2018 року. У квітні 2020 презентували уже третє її перевидання.

Публікуємо основні тези із розповіді Володимира Єрмоленка про книгу “Плинні ідеології”:

Невмируща палінгенесія

Головна ідея моєї книги – це метафора палінгенесії, тобто переродження через смерть, розвитку через занепад і деструкцію. Я розказую, як вона народжується в епоху Французької революції. Звичайно, метафора палінгенесії не нова, це давня філософська і релігійна метафора. Але саме в епоху Французької революції її почали застосовувати до політики й суспільних процесів. Від французького короля (Le Roi est mort, vive le Roi! – Король помер, хай живе король!) аж до ідеї нації.

Коли мова заходить про націю, тут уже метафора переходить від французького контексту до польського. Ще в Адама Міцкевича були тези про те, що Польща воскресне. Так метафора палінгенесії лягла в основу національних гімнів, зокрема і нашого. Ми можемо простежити її і в українському контексті. Зокрема у Костомарова – в його “Книзі Буття Українського Народу”, у Шевченка та багатьох інших.

Я у своїй книзі намагаюся зрозуміти – що нам дає аналіз того, як ця метафора працює у політичному, соціальному контексті? Що вона відкриває нам про нашу соціальну і політичну реальність? А вона дає зрозуміти насправді дуже багато: і про ХІХ, і про ХХ століття.

Нове життя можливе тільки через смерть

Без цієї метафори поляки б не пережили ХІХ століття. А українці без неї не пережили б ще й ХХ-го. Не випадково, що ця метафора палінгенесії виринає потім у наших емігрантських колах – у Юрія Лавріненка, у його метафорі розстріляного відродження. Тобто це може дати нам ключ до української історії, яка на початку ХХ століття спробувала пройти через цей палінгенесійний цикл подібно до інших суспільств ХІХ століття. Але ми не пройшли його до кінця. На жаль, цей процес було обрубано.

У книзі я також дивлюся і на негативні аспекти цієї метафори. Бо одна справа, коли сприймати палінгенесію як певну відповідь на власну кризу чи психологічну травму і бажати при цьому рухатися вперед. Та зовсім інша – коли твердити, що розвиток можливий тільки через деструкцію, через смерть, і нове життя можливе тільки через смерть. Цей аспект значно небезпечніший. І я аналізую, як ця метафора працює в різних ідеологіях ХІХ і ХХ століття, як вона призводить до тоталітаризму, до виправдання руйнації та масових вбивств.

Палінгенесія і комунізм

Якщо уважно читати “Маніфест комуністичної партії” Маркса й Енгельса, то можна побачити, що вони стверджують важливу річ – історія розвивається через катастрофи. Маркс і Енгельс називали їх революціями. Вони народили ідею історії як послідовність революційних циклів, циклів насильства. Наприклад, Маркс твердив про те, що буржуазія розривала стосунки з попередниками – старим аристократичним режимом. Відповідно, за теоретиком комунізму, пролетаріат має зробити те саме з буржуазією. Цю тезу Маркса згодом підхопив Ленін. Тобто пролетаріат має бути так само жорстоким щодо буржуазії, як та була жорстокою щодо аристократії. Саме так вони виправдовували агресивний характер пролетарської революції. До певної міри це пояснює те, чому більшовицький переворот відкрив скриню Пандори насильства. Бо ж, комуністи вважали, що рух вперед є можливим тільки через смерть.

Палінгенесія і нацизм

Теоретики расизму у ХІХ столітті також живилися цією палінгенесійною доктриною, думкою що рух потребує жертв і руйнувань. Класичний приклад – це нацизм, бо ми не зрозуміємо нацистського антисемітизму без аналізу нацистських теоретиків, на кшталт Г’юстона Стюарда Чемберлена чи Альфреда Розенберга. Важливо те, що нацистська ідеологія ґрунтувалася на думці, що євреї є не тільки ворогами германців, але і до певної міри, є їхнім alter ego – тими, кого самі нацисти називали антирасовою расою. Бо євреї – це єдина раса, яка зберігає свою чистоту. Недаремно, французький автор Жозеф Артюр де Гобіно писав, що історія людства – це історія деградації рас. І власне нацизм, потім й гітлеризм, взяли цю думку на озброєння. Виправивши попередників у тому, що побачили шанс відновити цю чистоту раси. І зробити це, передусім, через біологічні практики, на кшталт Євгеніки. Але також і через знищення ворогів, які заважають бути чистою расою.

Спільне коріння комунізму та нацизму

Ідеології в ХІХ столітті створюють за прикладом християнства – існує Бог як єдиний абсолют. В ідеологіях абсолют втілюється в одній групі людей, яка є прогресивніша за інші групи. При тім ставлять під сумнів ідею епохи Просвітництва про рівність і свободу усіх. В цьому і сходяться марксизм з нацизмом. Це сталося у 1830–1840 роках. Саме там бачимо спільні коріння расових, біологічних теорій та економічної теорії Маркса, і те, як їх об’єднує спільна логіка. У ХІХ столітті це приводить до думки, що одна група людей є привілейована і має такі права, яких не мають інші групи. Марксизм говорить про пролетаріат, а расизм про расу. В расизмі є поняття “untermensch”, тобто підлюдина, недолюдина, а у сталінській версії комунізму з’являється поняття “бывшие люди” – себто ті, які не мають права називатися людьми.

Це дуже важлива точка, яку я проводжу від Французької революції до тоталітаризмів ХХ століття, показуючи небезпечну логіку, яка їх об’єднує. Те, як сходяться ультраправі з ультралівими.

Сучасна російська ідеологія – мікс ультраправих з ультралівими

В останньому розділі “Плинних ідеологій” я аналізую сучасну російську ідеологію, яку показую, як певний мікс. В його основі – постмодерний архаїзм, традиціоналізм, де змішалися ультраправі та ультраліві ідеї. До них приєднується, наприклад, соціал-дарвінізм, який виник наприкінці ХІХ століття і є спробою застосувати ідею про природний відбір до сучасних реалій. Довести, що люди – це хижаки, між якими відбувається боротьба за виживання: або ти з”їси, або тебе з’їдять. Путін якось називав Росію ведмедем, який нізащо не віддасть своєї тайги. Звідти й ця логіка про право сильного, нехтування міжнародним правом і правами людини.

Тому коли я говорю про ХІХ століття – це не означає розмову про щось дуже архаїчне. Бо певною мірою ХХ століття відроджує багато тем ХІХ-го. Тому ця книжка яка нібито написана про старі, давні речі, може багато сказати про теперішнє і майбутнє.

У книзі Тімоті Снайдера про Голокост є примітка: “Чорна земля. Голокост як історія і застереження”. Моя книжка теж до певної міри є книгою про попередження ідей і метафор, які кажуть, що рух вперед можливий тільки через радикальну деструкцію, через агресію, через катастрофи чи революції.