Вахтанг Кіпіані: "Ми в боргу перед Василем Стусом"

Люди переставали боятись

Прізвище Стус я вперше почув у листопаді 1989 року в Миколаєві, де навчався. Хтось із тамтешнього Народного руху України чи Української Гельсінської спілки був на його перепохованні на Байковому цвинтарі в Києві. Казав: "Перепоховали трьох наших хлопців — Стуса, Литвина, Тихого". При цьому помилково уточнював, що всі троє — поети. Розповідав про велетенський натовп – понад 100 тисяч людей. Коли люди йшли повз будівлю КДБ на Володимирській, чекісти визирали з-за фіранок. Хтось із натовпу став погрожувати їм кулаком — а вони нічого не могли вдіяти. Така собі "сила безсилих". Ці кулаки мене вразили — люди переставали боятись. І Стус, і ці "наші хлопці" ставали символами тієї сили. Прізвища Лук’яненка, Чорновола, Солженіцина я знав з "Радіо Свобода" або якихось офіційних розгромних публікацій. Стус там ніколи не траплявся. Його віршів ніхто ще не знав.

Через кілька місяців я подав заяву про вступ в УГС. На одному із засідань мені сказали, що в Миколаєві є чоловік, який сидів зі Стусом у таборі. Це був Петро Саранчук, упівець родом з Тернопільщини. Я кілька разів їздив до нього додому, записував спогади. В якийсь момент я запитав про Стуса. Петро Степанович відповів, що це був чоловік твердих принципів, дуже товариський. Авжеж, тепер я шкодую, що не розпитав більше. Ще через пів року мені потрапила до рук видана за кордоном книжка Михайла Хейфеця "Українські силуети". Виявилося, що Стус розповідав Хейфецю про Саранчука. Характеризував його коротко та сильно: "Камінчик, обтертий з усіх сторін бурхливою річкою, але від цього ще міцніший". Незабаром я написав у місцеву неформальну газету "На сторожі" замітку "Левко Лук’яненко, Данило Шумук і Василь Стус про Петра Саранчука". Тобто зосереджуючи увагу на нашому місцевому політичному в’язневі. Це був мій перший текст, де згаданий Стус. 

Водночас я познайомився з Василем Овсієнком, який організовував перепоховання Стуса, Литвина й Тихого. Ми почали спілкуватись і навіть дружити. Фактично, у моєму "стусознавстві" він став моїм учителем. Вважаю, саме Овсієнко був головним двигуном у процесі усвідомлення українським суспільством, хто такий Василь Стус. Він розповідав про це у форматі "Стус і ми". При цьому сам залишався на других-третіх ролях. 

"Флешка є?"

Поступово я зрозумів, що про Стуса треба питати всюди, де є нагода. У 1996 році познайомився із поетовим сином Дмитром. Цікавився і про кримінальну справу. Дмитро сказав, що наразі не варто її відкривати й публікувати, це може зіпсувати добре ім’я деяких відомих осіб. Я покинув цю ідею. Однак ще 1998-го намагався отримати в архіві СБУ інші справи, зокрема Валерія Марченка. Мені передали відповідь: "Не дамо!" Мовляв, знаємо, що цей Кіпіані знову буде у статтях "вихваляти бандерівців". Тому на деякий час я забув про архів СБУ як можливе джерело інформації та просто документував історію: збирав книжки, газетні вирізки, сканував фотографії. Стус у цьому процесі залишався однією з головних постатей. 

Коли після Майдану відкрили архіви спецслужб, я поцікавився про справу Стуса в історика Володимира Бірчака, який тоді працював заступником директора архіву СБУ. Він сказав, що це вже не мало б бути проблемою. Тож я пішов до директора Андрія Когута. Діалог був короткий: 

— Флешка є?

— Диск є. 

Так те, що колись було недоступним, за один день опинилось у мене на комп’ютері. Я навіть не працював в архіві — все вже було відскановане. 

Перша справа Стуса 1972 року доволі добре описана. Про справу 1980-го було сказано значно менше. Я став чи не першим дослідником, хто її взяв і просто прочитав. Виявилося, що там справді багато цікавого. По суті, це докладний опис останніх п’яти років поетового життя. Я — не науковець і не маю достатньо часу, щоб писати велике дослідження. Тож вирішив, що просто подам вибірку документів, аби читачі на їхній основі самотужки робили висновки.

Коли обговорювали працю з видавництвом Vivat, я одразу сказав, що це буде "вічна" книжка. Що б не сталося, інтерес до Стуса є і він лише зростатиме. Тому її можна буде постійно по трохи додруковувати. А далі сталося те, що сталося. 

Розірвати стосунки з мораллю

Віктор Медведчук — невипадкова фігура в історії Василя Стуса. Він не був простим радянським адвокатом. Його батько сидів за поганою статтею, пов’язаною зі зрадою батьківщини. Ніяких перспектив людина з таким бекґраундом у тій системі мати не могла. Він розумів, що тільки позбувшись шлейфу, який передався від батька, і забувши про мораль, зможе відбутись як радянська людина — з кар’єрою, добробутом тощо. 

Я досі не знаю, коли його завербували. Імовірно, це відбулося ще перед вступом до університету. Цікавий момент відшукав Володимир Бірчак. Спочатку Медведчук хотів податися в міліційну академію. Звідти надіслали запит у КДБ. Відповідь була негативна — і йому відмовили. А через рік спокійно взяли на юридичний факультет Київського університету. Щось мало статися за той час. На вступних іспитах він набрав недостатньо балів. А вже у вересні, коли студенти почали вчитися, за рішенням міністра освіти його додали до списку студентів. Хтось за нього попросив. 

Студентом він записався в комсомольський оперзагін. Перевіряв порядок на вулицях з міліціонерами або з такими самими, як сам. Якось Медведчук і його товариш зустріли патлатого хлопця, затягнули його в під’їзд і побили. Там проходив якийсь солдат, побачив, що двоє б’ють одного, і викликав міліцію. Хлопця відвезли в реанімацію. Медведчук опинився у слідчому ізоляторі, його вигнали з університету. Але через деякий час поновили. 

Декілька років тому Галина Сварник звернула мою увагу на один документ у книжці "Історія хвороби Леоніда Плюща". Там йдеться про обшук у квартирі Плюща 1973 року. Одним із понятих, яких привів слідчий, фігурує Віктор Володимирович Медведук. Чи не є це той самий Медведчук? Я припускав, що це саме він, але довести не міг. Нещодавно згадав про цей документ і звернувся до знайомих, які мають доступ до баз даних громадян України. Питання було просте: "Чи існує людина з прізвищем Медведук?" Виявилось, що жодного Медведука немає. А от Медведчуки є. Тобто ми практично можемо ствердити, що Медведчук у справі Плюща виконував роль підставного понятого. 

Історія зі вступом, поновленням і оцим понятим — це все ланки одного ланцюга. Тож я на 100 % переконаний, що у студентські роки Віктор Медведчук був сексотом. 

Медведчук на суді був порожнім місцем

У 1980 році Василь Стус вже мав досвід першого процесу 1972-го. Він чітко розумів, що має справу з ворогом. Нема сенсу якось маневрувати чи уникати, просити вибачення, частково визнавати вину. Стус зайняв позицію військовополоненого: "Ваше питання мені зрозуміле — відповідати відмовляюсь". Таких відмов у справі дуже багато. 

Стус відмовився від призначеного державою адвоката, ще навіть не знаючи, хто такий Медведчук. Той не мав для нього жодного авторитету. Медведчук на суді був порожнім місцем. Цілковита пасивність! Серед документів справи — жодних запитів чи клопотань, цілковита згода з лінією обвинувачення. Він навіть не повідомив про процес дружину і сина свого підзахисного. Навіть більше — Медведчук був проти Стуса. Що сам визнав: "Кваліфікація дій мого клієнта є вірною". 

Я спілкувався з багатьма радянськими юристами, які мали справу з кримінальними злочинцями. Вони реально працювали як адвокати. Шукали маневри для виправдань чи бодай послаблень, вибудовували стратегії, комунікували з родинами. Так, вони програвали справи — але намагались захищати своїх клієнтів. Медведчук цього всього не робив. Це не непрофесійність, а хтонічне зло.

Ми постійно додруковували тисячі примірників

Те, що Медведчук після виходу книжки звернувся до суду, стало для мене несподіванкою. Адже всі факти, перелічені у книжці, я раніше озвучував у своїх статтях. Мені здається, просто настав момент, коли Медведчук вирішив іти в медійну атаку. Тепер я розумію, що це все відбувалося в межах великої кампанії проти України як такої. Майже одночасно він подав до суду на Володимира Ар’єва та Ганну Гопко, здається, на газету "Україна молода". Прагнув заткнути рота всім критикам, мати достатньо репутації та простору для ось цього кличу: "Путин, введи войска!" — і статусу головного колаборанта. Хотів створити імідж крутого хлопця, який не має проблем. 

І ще одне припущення: ініціатором цієї справи міг бути Ігор Кириленко, адвокат Медведчука. Бо адвокатам платять погодинно. Це була можливість непогано заробити. Але вони не знали мене й недооцінили українське суспільство. Можливо, очікували, що одразу після позову ми тихенько виправимо у книжці те, що їм не сподобалось.

Я ж був упевнений, що ми йтимемо до кінця. Коли мені написали з видавництва, що проти нас позов, я виклав допис: "Будемо боротись". І моментально продав декілька сотень книжок, які в мене лишились. Далі ми постійно додруковували тисячі примірників. Попит був такий, що ми не могли фізично його задовольнити. Це був безпрецедентний момент солідарности спільноти. Він вкотре показав: нехай ми часто буваємо роздрібленими й розсвареними, втім є ситуації та цінності, навколо яких ми готові об’єднуватись. 

Жертва і кат поховані на одному цвинтарі

Відновлення Україною незалежности — мабуть, єдино можливий компроміс між самостійницькими елітами, які увійшли в політику у 1990–1991 роках, і комуністичною більшістю, яка намагалась мінімізувати ці впливи. Тому сама модель України як держави, певної практики, законодавства тощо, була побудована на принципі невеликих кроків. І все це мало робитись так, аби "нікого не образити". Не було революції, не було докорінної зміни системи. 

У цьому сенсі Україна безумовно є пострадянським конструктом. Окрім деяких символічних актів, вона так і не розірвала своєї спадкоємности з радянськими практиками: дипломи, нагороди, посади, авторитети — все це залишилось на своїх місцях. Єдиний депутат, який 1991-го голосував проти Акту проголошення Незалежності — Альберт Корнєєв, — потім багато років працював в Адміністрації президента й суді. Покійний Віталій Бойко, який судив Миколу Руденка й Олексу Тихого, в незалежній Україні був головою Верховного Суду та міністром юстиції. Всі будували собі прекрасні кар’єри. 

Ні на законодавчому, ні на суспільному рівні зміни не відбулися. Всі репресовані — від упівців до вірних ленінців — були реабілітовані й отримали компенсацію, співрозмірну з ціною лотка яєць. На цьому держава вважала, що питання вичерпане. Якби Василь Стус сьогодні був живий, він, попри звання Героя України, отримував би пенсію 3–4 тисячі гривень. Тоді як у персонажів на кшталт Віталія Бойка пенсія — 90 % від зарплати, десятки тисяч гривень. І поховані вони — жертва і кат — на одному цвинтарі. Це вирок тій системі, яка була вибудувана. 

Це глибоко нечесна й несправедлива позиція суспільства. Бо ж влада — це плоть від плоті самого суспільства. Ми пропустили надто багато ударів, які система вже посмертно завдавала цим людям. І в самій державі за 30 років також не знайшлося людей — ані в Мінкульті, ані в Інституті національної пам’яті, ані в Мінсоцполітики, — які б порушили питання: чому ми не шануємо цих людей? І взялися б вирішити це. Тому ми в боргу перед Василем Стусом, Валерієм Марченком, Юрієм Литвином і багатьма-багатьма іншими.