Устина Стефанчук — львів’янка, яка відшукала в Канаді понад сотню покинутих церков

Еміграція

До рідного Львова, де виросла, Устина приїжджає раз на кілька місяців, тому і зміни бачить швидше, ніж ті, хто тут живуть постійно. “Я спочатку поїхала навчатися на запрошення університету. Проводила дослідження, що стосуються моєї дисертації. Тоді познайомилася з чоловіком, який був мені дуже симпатичний. У Львові я мала добру роботу, друзів, все було гаразд. Взагалі ніколи не планувала емігрувати. Але постало питання між тим, щоб бути з людиною, яку люблю, і бути у Львові. На щастя, на той момент я виросла з атрибутивного патріотизму на кшталт треба будувати Україну в Україні. Це можна робити й дистанційно. Але тепер мені дорікають, що взагалі маю мовчати, бо я не в Україні. А це нічого, що принципово не змінюю громадянства, що я далі українка, що приїжджаю за кожної можливості. Така ж ситуація у багатьох інших людей. Канадці чи американці, народжені там, приїжджають ділитися досвідом у сфері бізнесу, неурядових організацій, а їм кажуть: “Чуваки, ви давайте бабло, а повчати нас не треба. І от, очевидно, що вони розвертаються і валять”.

Мабуть, основним майданчиком для вираження Устининих думок стали соцмережі. Пише лише українською, бо це мова, якою думає, мова її оточення, а почалося все з церков.

Українські прерії західної Канади

Львівське помешкання Устини — навпроти церкви. Коли приїжджає сюди, то щонеділі замість будильника вона чує дзвони. “Я прокидаюсь під “Будьмо уважні”. Не те, щоб це її дратувало, але трохи незручностей створює. “Це мій свідомий вибір не ходити до церкви. Я ходжу тоді, коли відчуваю потребу”.

Потреба з’явилася неочікувано, мабуть, навіть для самої Усті. “Коли я зрозуміла, що буду залишатися в Канаді, то почувалась дуже самотньо, попри те, що людина, яку я люблю, була поруч. Мені потрібен рух, середовище, люди. Я придумувала, чим себе зайняти. На той час ще не мала друзів. І перше, що спало на думку, це шукати українські сліди. Почала щотижня у вихідні їздити довколишніми селами й шукати якісь сліди українців. Це відразу стали церкви. Мені дуже подобалось у них бувати. Це особлива аура. Канада дуже сучасна, всюди сучасне обладнання, сучасні містечка. І десь там посередині чи на горбку стоїть класична буковинська церква. Часто ті церкви вже покинуті й там просто така святість, намоленість.

Лише в Альберті я знайшла майже сто українських церков. Їх пошук був для мене важливим. Нерідко ці будівлі в занедбаному стані. Вони в мене викликають якийсь жаль. Покинуті. Вони там стояли для людей, у них хрестилися, женилися, вмирали. І тут вони стоять розвалені. До них ходять безпритульні, пташки селяться. Мені хотілося розповідати про ці церкви. Я маю таку велику мапу, де їх позначаю”.

Свій фоторепортаж церков з українських прерій західної Канади Устина показала у львівській “Тюрмі на Лонцького”. “Мені дуже довго після того писали різні бабусі, родичі яких поїхали до Канади й загубились. Я отримала сотні листів від людей, які хотіли знайти своїх родичів. Старалася на кожен із таких листів відповідати і скерувати їх до когось, хто зможе їм допомогти”.

Сучасне українство в Канаді

Устина ще не закінчила одного проекту, а вже задумала наступний. Теж за океаном, щоправда, цього разу — про людей. Разом із товаришкою Устя веде відеоблог про українське сучасне життя в Канаді. “На фестивалі в Монреалі ми знімали історію про український гурт в Канаді, про дуже особливий український театр. Робили великоднє привітання з Едмонтона. Там є 9 українських церков. Одним із таких блоків блогу був фільм, пов’язаний із дуже сумною сторінкою українців — про канадські табори для інтернованих. Ми розповідали про один із таких таборів всередині канадських Скелястих гір, неподалік великого курортного містечка Бенф. Туди купа наших туристів їздить, але вони не знають, що зовсім недалеко був цей табір, де в жахливих умовах утримували українців, вони вмирали там. Можливо, частина з них — далекі родичі тих українців, які сьогодні туди приїжджають. Ми показали фільм на кількох буковинських ресурсах, звідки величезна кількість цих ув’язнених. До нас писали люди, які зі сльозами розповідали, що вони думали, що дідо їх покинув, він ніколи не озивався до них. А він, можливо, був в одному з таких таборів. Це відкрило маловідому в Україні сторінку історії. Хоча і в Канаді це не проста тема. Канада визнала свою вину й намагалася компенсувати це українській громаді. Так постали музеї, з’явилась освітня література. Це Канада — країна з гідністю”.

Українка кожною клітиною

Зацікавлення українським Устині передалось, мабуть, разом із генами. Іншого в її родині не культивували.

“Мене з дитинства оточували гуцульські ліжники, меблі, кераміка. Гуцульські топірці ХІХ століття висіли над моїм ліжком. Це були колекції моїх бабусі та дідуся. Мій дід — театральний художник, він малював ескізи й вивчав історію костюма, зокрема українського.

Свою першу сорочку купила у 13 років. На “Вернісажі” у Львові якась бабуся продавала. Це була чудова вишивка білим по білому. Я її купила за 150 гривень. На той час це були шалені гроші. Мені хтось із родичів передав долари, я пішла додому, взяла ті долари без дозволу, поміняла їх і купила ту сорочку. Це кльова сорочка. Тепер я вже знаю — вона з Чорнобаївського району Полтавщини”.

Після того Устина купила ще сотні сорочок. Вони потрапляють до неї дуже різними й часто несподіваними шляхами. Про неї кажуть, що Устина — власниця найбільшої в Північній Америці колекції українських строїв.

“Люди, яких я не знала, часом у Фейсбук знаходили мене, писали, що от я маю сорочку від бабці і я не знаю, що з нею робити. Можливо, вона у вас буде більше збережена. І я спочатку не знала, як на це реагувати. А потім подумала, що треба це все збирати, бо ж не заберу цього у скіфський могильник, а передам до музею чи більшої збірки.

Тепер з’явилось в мене цікаве джерело — це сорочки, куплені вже в Канаді. Вони походять від перших переселенців. То ті, які їхали до Канади наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Вони не мали фабричного одягу. Тому їхали з кожухами, сорочками. Уявляю собі весь той шлях — з якогось галицького чи буковинського села кілька тижнів паромом, потім поїздом, згодом та сорочка лежала в копанці, поки вони хату будували.

Кожна річ — це історія якоїсь родини, родинної трагедії чи родинного щастя. Дуже часто такі речі можна знайти в секонді. Тому що люди не розуміють цінності цього. Але чому дивуватись, що там не розуміють? В Україні також часто не розуміють. Знаходжу деякі речі на аукціонах у Нью-Йорку чи Варшаві. Часом з’являються унікальні українські картини чи побутові предмети. Мій чоловік “вполював” козацьку порохівницю початку XVIII ст. і подарував її мені.

Крім строїв, мене цікавить живопис і народне малярство. На якійсь із перших зустрічей чоловік подарував мені заліщицьку сорочку з яскравими квітами й борщівський кептар, і це, мабуть, мої найулюбленіші речі. Це для мене був символ близькості з цією людиною.

Нещодавно близька подруга спитала мене: “Де ти стільки бабла береш на весь цей антикваріат”. Я замислилась. Усі можливі кошти, які маю, вкладаю не в якісь супердорогі шмотки, а в щось, у чому бачу реальну цінність. Усі подарунки, які чоловік дарує мені, а я — йому на якісь свята, на день народження, на річницю шлюбу, — це завжди щось колекційне, щось антикварне.

Минулого разу, коли я повернулася зі Львова, він мені подарував гуцульський куманець початку ХХ століття, а я йому подарувала гуаш Романа Сельського. Не бачу проблеми в тому, щоби купувати щось на секонді, але це мають бути дійсно дорогі колекційні речі. Це все-таки якась частина історії України, яку мені хочеться зберегти».

Опікунка давніх речей

“Нині ми працюємо над проектом хабу, який об’єднає українців, яким цікаво щось робити для українських емігрантів в Канаді. Це збирання в тусу людей, небайдужих до того, як розвивається українська діаспора і якою вона буде для їхніх дітей, небайдужих до культурної дипломатії і до того, якою є інформація про Україну.

Для мене писати у Фейсбук про те, що я роблю, — це форма спілкування. Я зустрічаю в інших містах людей, які мені щось хочуть подарувати, тому що вони мене читають. Я була в Торонто й незнайома пані подарувала мені ґердан, який зробила спеціально для мене, бо вона мене читає і я їй симпатична. В іншому місті якась жінка принесла мені кілька банок повидла.

Неподалік від нас живе жінка з Пуерто-Рико, професорка мистецтвознавства. Я їй розповідала про українське вбрання. І вона мені подарувала свою національну сукню. Ця жінка сказала важливу річ, що мова вишивки — універсальна, це єдина мова, яка не роз’єднує, у якій немає ніякої агресії, вона зрозуміла усім.

У нас дуже часто гостюють неукраїнці, які в захопленні від української вишивки. Через неї розповідаю про історію України. Я їх задовбую вишивками до непритомності. Показую їм і таку, і таку, і таку. Вони захоплені. Це таке непідкупне відчуття, коли дійсно їм це цікаво й вони здивовані, не уявляли, що взагалі щось таке є.

Останнім часом стараюсь не використовувати давніх речей. Я їх не вдягаю, намагаюсь не позичати нікому, особливо якщо це якісь унікальні музейні зразки сорочок кінця ХІХ століття. Їх уже нема. Завжди жартую, що носити давній одяг хочуть тільки ті люди, які його не прали. Бо якщо раз попрати вишиту червоними вовняними нитками сорочку, потім не хочеться вже її носити.

Мій чоловік якось сказав, що я не власниця давніх речей, а опікунка. Що речі, які збираю, — це культурне надбання і матеріал для дослідників, який показує, хто ми. Це відповідальність”.