Сто родинних років на одній залізниці

12:34, 10 травня 2021

1920.jpg

Ольга Гупалова — четверте покоління в родині київських залізничників. Її прадід Іван почав працювати на колії ще в 1920-х роках. Носив костюм із блискучими ґудзиками, мав німецький велосипед. Дід Володимир ліквідовував наслідки Куренівської трагедії. Батько Сергій ремонтував "чорні скриньки". 

Ольга теж пішла на залізницю – за покликом, що вабив іще предків. У депо зустріла чоловіка із такої ж династії коліярів

Bez nazwy-1.jpg

Віра Курико

журналістка

Перше покоління

Залізниця, як і моє життя, почалася в пологову будинку на вулиці Єжи Ґедройця. Тридцять років перед тим там народився і мій батько. Там уже ніхто не народжується — сьогодні це головний офіс української залізниці.

5.bmp
Батько Ольги зі своїм дідусем Іваном, з якого почалася родинна династія, у вантажному вагоні прямують до Попільні Фото: з родинного архіву

Першим залізничником став прадід — Іван Кияшко. Опинився на залізниці наприкінці буремних 20-х років минулого століття. Був складачем поїздів у паровозній колоні на станції Попільня, частини важливого залізничного вузла. Її відкрили наприкінці ХІХ століття, коли залізниця з’єднала Київ та Одесу. Спершу в Попільні з’явився вокзал та будинок для начальника станції. Потім виросло селище. Прадід спостерігав, як воно наповнювалося людьми.

Маю фотографію прадіда з онуком, тобто моїй батьком. Вони їдуть у вантажному вагоні вузькоколійкою до станції Попільня, на дідову роботу. Прадід вдягнутий у форму з блискучими ґудзиками. Поїзд, яким вони дістаються станції, називався "мотузянка" — мав переважно вантажні вагони та кілька пасажирських; такі нині можна побачити на дитячій залізниці в Києві. Прадід мав якісний німецький велосипед, із яким ніколи не вміщався у пасажирський вагон. Тому запропонував онукові прокататися у вантажному. Коли прибули на станцію, дід Іван пішов до праці, а мій батько — на електричку до Києва. Нині цю гілку майже не використовують.

Якось, згадував батько, дід курив, а він і його малі друзі чекали, поки той кине недокурок і піде, щоб і собі спробувати. Прадід докурив, кинув його й добре затоптав ногою. "Накурилися, хлопці", — сказав він батькові.

2.JPG
Володимир Кияшко — дід Ольги Фото: з архіву Ольги Гупалової

Друге покоління

Дідусь — Володимир Кияшко — народився 1935 року. Пішов за батьком на залізницю і лишився на сорок п’ять років. Став слюсарем дільничних майстерень пасажирського відділу київської дирекції. Малював із залізничним художником розклади потягів та правила поводження на коліях, розповідав батько.

1.JPG
Дід Ольги, Володимир Кияшко, за роботою Фото: з архіву Ольги Гупалової

Дід обережно згадував, що був одним із ліквідаторів трагедії у Бабиному Яру 1961 року. Можливо, туди відправляли всіх, кого могли. Того дня зняли з роботи і його. Майже нічого не розповідав, окрім того, що було дуже страшно: дахи хат і багато мертвих.

Дід мав золоті руки. Будинок у нашій Попільні збудував сам. Навіть труби для відведення води сам робив, крив дах металом. Сам клепав бабусі каструлі, а вона жартома жалілася: "Навіщо ти мені їх клепаєш, як же мені купити звичайну каструлю?"

Третє покоління

Батько — Сергій Кияшко. Із родиною жив у будинку для залізничників на вулиці Нововокзальній, у Протасовому Яру, біля колій, слухаючи потяги. Мама розвішувала сушити білизну, але швидко забирала назад, бо поряд кочегарив паровоз. Спершу думав стати кухарем, а таки відучився в училищі залізничного транспорту. Року 1975 прийшов у локомотивне депо й занурився в це. Спершу був слюсарем, потім – майстром дільниці з ремонту контрольно-вимірювальних приладів та приладів безпеки. 

Фото 6.jpg
Пасажирська будівля станції Попільня 1942 рік Фото: railwayz.infо

Часто ходила до батька на роботу. Любила дивитися, як він ремонтує прилади. В електровозі є такий собі "чорний ящик" – швидкостемір. Він записує швидкість, режим руху потяга. Коли станеться аварія, усе буде зафіксовано на паперовій стрічці — така собі кардіограма потяга, яку здатен розшифрувати знавець. Пам’ятаю, тато розбирав "ящик", а я гралася деталями. Малою не так цікавили іграшки, як запчастинки, які дістав тато.

Має медаль 2008 року – найкращий працівник Південно-Західної залізниці.

Родина багато мандрувала потягом. Мама народилася біля П’ятигорська в Росії. Щоліта ми їздили туди. Дорога займала два дні. Батько викуповував для нас трьох усе купе — це була наша кімнатка. Мені подобалося, коли провідниця приносила чай у красивих підсклянниках.

До речі, батьки навіть познайомилися у потязі

4.JPG
Дід Ольги, Володимир Кияшко, за роботою Фото: з архіву Ольги Гупалової

Четверте покоління

Після навчання в залізничному технікумі пішла в локомотивне депо, де працював і тато. Батьки не пропонували – я сама схотіла. Заповнювала паспорти на кожен електровоз, що ставав на ремонт: пробіг, тип ремонту, які деталі ремонтують.

Перший день на роботі. Прийшла гарно вбрана, у туфельках. Мене зустріла працівниця відділу – каже, ходімо до електровоза, покажу тобі, як усе робиться. Треба було глянути інвентарний номер у місці, що туди не залізти без спецодягу. І от стою я в туфлях своїх.

Скінчила й залізничний інститут, здобула вищу освіту. Пішла на підвищення, стала інженером з організації та унормування праці. Нині я головний фахівець у відділі роботи з молоддю та ветеранами в апараті Укрзалізниці. Молодь швидко йде, бо не бачить для себе перспектив. Завдання нашого відділу –зацікавити їх і лишити на залізниці.

У локомотивному депо зустріла коханого. Якось вийшла з кабінету з паперами в руках – начальник каже: "О, Олю, стій, маю для тебе завдання". Заводить у відділ кадрів — стоїть юнак: "Ось, Максиме, це Оля, вона тобі все покаже і проведе екскурсію". Ми розговорилися і здружилися. Закохалися, одружилися. Нині маємо однорічного сина

Максимова родина, як і моя, уся із залізниці. Із Козятина на Вінниччині. Дід мого чоловіка працював оглядачем вагонів станції. Присвятив залізниці сорок п’ять років. Мама чоловіка працювала на станції секретаркою і помічницею начальника. Там, у вагонному депо, працював і батько чоловіка — оператором, ковалем, токарем.

П’яте покоління

У перший день червня на дитячій залізниці завжди влаштовують велике свято до Дня захисту дітей. Дуже хочу, коли стихне епідемія, звозити туди свого сина. Гарно було б цьогоріч. Хай він ще мало зрозуміє, але вже побачить.

Маємо дуже багато династій. Не знаю, що притягує сюди цілі родини. Я людина, так би мовити, старих поглядів. Для мене залізниця – це стабільність. Наша робота буде потрібна завжди, як і сама залізниця.

Більше матеріалів про українську залізницю читайте в номері журналу "Локальна історія"