Сто родинних років на одній залізниці

Перше покоління

Залізниця, як і моє життя, почалася в пологову будинку на вулиці Єжи Ґедройця. Тридцять років перед тим там народився і мій батько. Там уже ніхто не народжується — сьогодні це головний офіс української залізниці.

<p>Батько Ольги зі своїм дідусем Іваном, з якого почалася родинна династія, у вантажному вагоні прямують до Попільні</p>

Першим залізничником став прадід — Іван Кияшко. Опинився на залізниці наприкінці буремних 20-х років минулого століття. Був складачем поїздів у паровозній колоні на станції Попільня, частини важливого залізничного вузла. Її відкрили наприкінці ХІХ століття, коли залізниця з’єднала Київ та Одесу. Спершу в Попільні з’явився вокзал та будинок для начальника станції. Потім виросло селище. Прадід спостерігав, як воно наповнювалося людьми.

Маю фотографію прадіда з онуком, тобто моїй батьком. Вони їдуть у вантажному вагоні вузькоколійкою до станції Попільня, на дідову роботу. Прадід вдягнутий у форму з блискучими ґудзиками. Поїзд, яким вони дістаються станції, називався "мотузянка" — мав переважно вантажні вагони та кілька пасажирських; такі нині можна побачити на дитячій залізниці в Києві. Прадід мав якісний німецький велосипед, із яким ніколи не вміщався у пасажирський вагон. Тому запропонував онукові прокататися у вантажному. Коли прибули на станцію, дід Іван пішов до праці, а мій батько — на електричку до Києва. Нині цю гілку майже не використовують.

Якось, згадував батько, дід курив, а він і його малі друзі чекали, поки той кине недокурок і піде, щоб і собі спробувати. Прадід докурив, кинув його й добре затоптав ногою. "Накурилися, хлопці", — сказав він батькові.

<p>Володимир Кияшко &mdash; дід Ольги</p>

Друге покоління

Дідусь — Володимир Кияшко — народився 1935 року. Пішов за батьком на залізницю і лишився на сорок п’ять років. Став слюсарем дільничних майстерень пасажирського відділу київської дирекції. Малював із залізничним художником розклади потягів та правила поводження на коліях, розповідав батько.

<p>Дід Ольги, Володимир Кияшко, за роботою</p>

Дід обережно згадував, що був одним із ліквідаторів трагедії у Бабиному Яру 1961 року. Можливо, туди відправляли всіх, кого могли. Того дня зняли з роботи і його. Майже нічого не розповідав, окрім того, що було дуже страшно: дахи хат і багато мертвих.

Дід мав золоті руки. Будинок у нашій Попільні збудував сам. Навіть труби для відведення води сам робив, крив дах металом. Сам клепав бабусі каструлі, а вона жартома жалілася: "Навіщо ти мені їх клепаєш, як же мені купити звичайну каструлю?"

Третє покоління

Батько — Сергій Кияшко. Із родиною жив у будинку для залізничників на вулиці Нововокзальній, у Протасовому Яру, біля колій, слухаючи потяги. Мама розвішувала сушити білизну, але швидко забирала назад, бо поряд кочегарив паровоз. Спершу думав стати кухарем, а таки відучився в училищі залізничного транспорту. Року 1975 прийшов у локомотивне депо й занурився в це. Спершу був слюсарем, потім – майстром дільниці з ремонту контрольно-вимірювальних приладів та приладів безпеки. 

<p>Пасажирська будівля станції Попільня 1942 рік</p>

Часто ходила до батька на роботу. Любила дивитися, як він ремонтує прилади. В електровозі є такий собі "чорний ящик" – швидкостемір. Він записує швидкість, режим руху потяга. Коли станеться аварія, усе буде зафіксовано на паперовій стрічці — така собі кардіограма потяга, яку здатен розшифрувати знавець. Пам’ятаю, тато розбирав "ящик", а я гралася деталями. Малою не так цікавили іграшки, як запчастинки, які дістав тато.

Має медаль 2008 року – найкращий працівник Південно-Західної залізниці.

Родина багато мандрувала потягом. Мама народилася біля П’ятигорська в Росії. Щоліта ми їздили туди. Дорога займала два дні. Батько викуповував для нас трьох усе купе — це була наша кімнатка. Мені подобалося, коли провідниця приносила чай у красивих підсклянниках.

До речі, батьки навіть познайомилися у потязі

Четверте покоління

Після навчання в залізничному технікумі пішла в локомотивне депо, де працював і тато. Батьки не пропонували – я сама схотіла. Заповнювала паспорти на кожен електровоз, що ставав на ремонт: пробіг, тип ремонту, які деталі ремонтують.

Перший день на роботі. Прийшла гарно вбрана, у туфельках. Мене зустріла працівниця відділу – каже, ходімо до електровоза, покажу тобі, як усе робиться. Треба було глянути інвентарний номер у місці, що туди не залізти без спецодягу. І от стою я в туфлях своїх.

Скінчила й залізничний інститут, здобула вищу освіту. Пішла на підвищення, стала інженером з організації та унормування праці. Нині я головний фахівець у відділі роботи з молоддю та ветеранами в апараті Укрзалізниці. Молодь швидко йде, бо не бачить для себе перспектив. Завдання нашого відділу –зацікавити їх і лишити на залізниці.

Максимова родина, як і моя, уся із залізниці. Із Козятина на Вінниччині. Дід мого чоловіка працював оглядачем вагонів станції. Присвятив залізниці сорок п’ять років. Мама чоловіка працювала на станції секретаркою і помічницею начальника. Там, у вагонному депо, працював і батько чоловіка — оператором, ковалем, токарем.

П’яте покоління

У перший день червня на дитячій залізниці завжди влаштовують велике свято до Дня захисту дітей. Дуже хочу, коли стихне епідемія, звозити туди свого сина. Гарно було б цьогоріч. Хай він ще мало зрозуміє, але вже побачить.

Маємо дуже багато династій. Не знаю, що притягує сюди цілі родини. Я людина, так би мовити, старих поглядів. Для мене залізниця – це стабільність. Наша робота буде потрібна завжди, як і сама залізниця.