Станіслав Кульчицький: “Результатом Голодомору став “гомо совєтікус”

Інформаційна блокада майже 70 років

У 2018 році вийшла книга “Голодуюча Україна: Голодомор та реакція Канади”, на яку я опублікував рецензію в “Українському історичному журналі”. Це праця заступника директора Канадського інституту українознавчих студій Сергія Ціпка про те, що у 1930-х роках писали про Голодомор канадські газети. Виявляється, що у пресі було сотні повідомлень про голод в Україні. Книжка пана Ціпка сторінок на 400, не менше. Ці новини з’являлися одночасно з діяльністю кардинала Інніцера (Теодор Інніцер – австрійський політичний і релігійний діяч. У 1933 році видав брошуру про голод в Україні та на Північному Кавказі. – Ред.). Але за кілька років ці повідомлення витіснили новини про можливу війну в Європі. І у 1937–1938 роках ніхто вже не цікавився тими подіями, які відбулися в Радянському Союзі кілька років тому. Тим паче, що були спеціальні експедиції Фейхтвангера, Шоу, яких запрошували до Москви (Бернард Шоу відвідав Москву 1931-го, а Ліон Фейхтвангер – 1937 року. Після тих поїздок обидва висловлювали своє захоплення Сталіним. – Ред.). Тому відтоді  тема Голодомору була абсолютно закритою аж до 50-ї річниці 1983 року.

Проривати цю блокаду почала кампанія у 1980-х, коли кожен українець США мав написати листа своєму конгресменові чи й одразу президентові. Такої масової акції не було ані до того, ані після того (Було надіслано майже 1500 листів до сенаторів і конгресменів, до конгресових комісій та інших державних установ. А 20 тисяч підписів надійшло в Білий дім особисто Рональдові Рейгану. – Ред.). І все для того, щоб створити комісію, яка б розслідувала факт голоду в Україні. Комісію таки створили, і у результаті її діяльності Джеймс Мейс опублікував у державній вашингтонській друкарні приблизно 400-сторінковий звіт. У ньому були висновки і про те, що голод в Україні був геноцидом. Вже 1990 року Мейс підготував чотири томи спогадів свідків Голодомору, які приїхали до США після війни.

Саме завдяки цій комісії Мейса 25 грудня 1987 року на ювілейному засіданні, присвяченому 70-річчю утворення радянської України, факт голоду в 1930-х визнав навіть тодішній перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. Щоправда, пояснив його неврожаєм.

Чому ж так довго в Росії, у СРСР не визнавали голоду 1932–1933 років? У Росії, звісно, знали про це, бо загинули мільйони, а десятки мільйонів залишилися без рідних, але тему заборонив ще Сталін. Чекісти шукали і знищували навіть щоденники про ті події. Сьогодні про ті щоденники видана окрема книжка. Мені здається, що згодом просто не могли пояснити, чому це так трапилося. Бо при Хрущові розкручували тему десталінізації і масових репресій. Старші люди боялися розповідати молодшим, бо всюди були сексоти.

Найголовніший наслідок роботи тієї Мейсової комісії в тому, що вони дійшли висновку: Голодомор був геноцидом. Хоча Сенат і палата представників Конгресу США це визнали аж у 2018 році. Як геноцид визнають Голодомор поки що тільки 23 держави . У цьому питанні насамперед треба, щоб зникли політичні причини. І я не знаю, скільки ще часу має минути. Однак і Верховна Рада України геноцидом Голодомор визнала аж 2006 року. Стільки часу минуло від 1991 року! Треба, щоб народ був поінформований. Бо і тепер, коли є опитування, то приблизно 80 % українців визнає, а решта – ні.

Помста за “гострі настрóї”

Звісно, що і ті, які визнають, і ті, які не визнають, мають багато міфів навколо Голодомору. Один із таких у тому, що 1932 і 1933 рік розглядають оптом. Натомість у першій половині 1932-го був голод, але це ще не був геноцид. Це був голод, спричинений хлібозаготівлями. При ньому так само гинули люди, був канібалізм. Тоді Сталін завернув пароплави з експортним хлібом, закупив його також за кордоном і дав українським голодним. Це було в першій половині 1932 року. Окрім того, приблизно три мільйони жителів України виїхали за хлібом до Білорусії та Росії. І їм ніхто не заважав. А от в другій половині 1932-го і 1933 року – це вже геноцид. Бо спеціально створювали умови, не сумісні з життям. І тут нема мови про хліб, як всі думають, бо хліб забрали раніше. Йдеться про те, що вже в січні 1933 року забрали абсолютно всю їжу. Спочатку в листопаді та грудні 1932 року, як експеримент, це зробили в деяких селах, поставлених на “чорні дошки”, а потім вже і в масштабі всієї України.

Від другої половини лютого 1933 року почали допомагати колгоспному активові та партійному активові. В Україну й на Кубань тоді прийшли найбільші обсяги фуражної і насіннєвої допомоги. Ті, хто був здатний виконувати роботу, працювали з тією допомогою, готуючись до оранки навесні 1933 року. Все було зроблено хитро, щоб ніхто не зрозумів, що відбувається. Перший момент – це вилучення всього їстівного, другий – фізична блокада. А третій протривав майже до самого краху СРСР – це інформаційна блокада.

Голодомор – це була помста Сталіна за 1930 рік. Бо 1930-го саме Україна виступила проти сталінського плану комунізації селян. Потім Сталін відступив, написав свою відому статтю “Головокружение от успехов”. І дійсно селянам дали поступку – дозволили присадибну ділянку й мале господарство – так було вже аж до кінця існування колгоспного ладу. Сталін також реагував на спротив українських селян у 1932 році – був жахливий саботаж осінніх робіт у колгоспах. Тому Голодомор було влаштовано через два мотиви: зняти саботаж у колгоспах і ліквідувати “гострі настрої” серед українського селянства. Як казали чекісти – “гострі настрóї”. Вони вважали, що 1933-го в селах знову назріє антирадянське повстання, таке саме, як було в 1930 році. Тому щоб запобігти цьому, вилучали все продовольство. Тобто вирішили залишити селян посеред зими абсолютно безпорадними – тоді всі “гострі настрóї” зникнуть. Вони і справді зникли.

Досвід таких методів “заспокоєння” села вже був. Коли Ленін у 1921 році заборонив комісії АРА (Американська адміністрація допомоги (АРА) – благодійна організація, яка діяла у Західній Європі з 1919 року. Надавала тим, які потребували, нагромаджені на континенті під час війни величезні продовольчі запаси експедиційного корпусу США. – Ред.) працювати в південних областях України, де, як і на Поволжі, був великий голод. Цю допомогу Ленін дозволив тільки тоді, коли вимерло майже 900 тисяч людей. І коли припинилися “гострі настрóї” Махна чи інших отаманів. Тобто аж у лютому 1922 року. Це стало прикладом для Сталіна, як можна зняти антирадянську напругу й запобігти повстанню серед селян. Тому в 1933 році він це повторив. Одночасно вдаривши по духовенству та інтелігенції. До того ж припинив українізацію Північного Кавказу – всім українцям там наказали “переписатися” росіянами. Тож між переписами 1926-го і 1939 року кількість українців на Кубані знизилася із 70 % до 4 %. І ці 4 % – ті, хто приїхав на Кубань з 1926 року.

Після Голодомору почали боятися держави

Сталін досягнув своєї мети. По-перше, він приструнив селян. Мейс говорив, що українці й досі є постгеноцидним суспільством. По-друге, він приструнив інтелігенцію і партію в 1937–1938 роках. Так він отримав можливість сконцентрувати усю владу у своїх руках.

Коли готували конвенцію ООН 1948 року, то в ній активну участь брали й радянські дипломати. Її приймали консенсусом і узгодили, що геноцид – це вбивство людей 4 груп: етнічної, національної, расової та релігійної. Але Рафаель Лемкін виділив і п’яту групу – соціальну. Однак 1948 року радянські дипломати домоглися, щоб її не врахували. Отже, тепер треба довести, що удар був по селянах – але не тільки по селянах – а й по українцях. Коли вийшла книга Роберта Конквеста “Жнива скорботи”, то з’явилася рецензія англійського професора Алекса Нова, який написав багато праць з академічної історії Радянського Союзу.  У ній він зауважив Конквесту, що сталінський удар був спрямований проти селян, серед яких було багато українців, а не проти українців, серед яких було багато селян. Тобто тепер треба довести, що Нов усе перевернув догори дриґом. Тому що сталінський удар був спрямований саме на українців, серед яких було багато селян, а не навпаки.

Є таке поняття “гомо совєтікус”. Недавно проректор Запорізького університету Юрій Каганов захистив докторську дисертацію на таку тему. “Гомо совєтікус” – це людина, яка сподівається державного патерналізму. Тобто що держава все зробить за неї, а людина має бути державі відданою, слухатися і боятися її. Боятися держави якраз і почали після Голодомору.