Сергій Плохій: “Розвал СРСР – це не подія, а процес, який триває і досі”

11 квітня у рамках циклу онлайн-зустрічей з письменниками “Книжкові вечори”, які організовує Український ПЕН на своїй сторінці у facebook, Сергій Плохій розповів про книгу “Остання імперія”. Книжка вийшла у світ англійською мовою (The Last Empire: The Final Days of the Soviet Union) ще у 2014 році, а у 2019-му видавництво КСД переклали її українською. “Остання імперія” – це дослідження про постання Незалежної України, розпад СРСР і ролі у цьому українців.

На зламі 80-х і 90-х Сергій Плохій спостерігав політичні перипетії з позиції простого громадянина. Те, що відбувалося на “політичному олімпі”, хто і як приймав рішення – для нього, як і для мільйонів інших громадян, було великою загадкою. Через два десятки років пан Сергій отримав можливість доступу до президентської бібліотеки Джорджа Буша (старшого). Себто до сховища історичних матеріалів, у яких зберігаються усі документи, що надходять з Білого дому і пов’язані з політичною діяльністю американських президентів. Читаючи матеріали бібліотеки він геть по-іншому побачив процеси кінця 80-х – початку 90-х. Тоді і виник задум книги “Остання імперія”.

“Я починав працювати над книгою “Остання імперія”, як над книгою з історії. Я розумів, що це історія мого покоління, але не підозрював, що ця книга буде книгою-відповіддю на сучасні питання, які важливі у 2020 році. Я писав про розвал Союзу як про перегорнуту сторінку. Натомість після роботи над книгою, зрозумів, що немає різкого розриву між тим часом і нині. Бо багато речей, як от Крим і Донбас, досі залишаються актуальними і болючими. Сторінку насправді не перегорнуто», – каже Сергій Плохій.

Публікуємо основні тези із розповіді Сергія Плохія про книгу “Остання імперія”:

США не розвалювала СРСР, а навпаки, намагалися його зберегти

Ще з початку 90-х існувала версія, що “Радянський Союз розвалила Америка”. Таку думку пропагували і на пострадянському просторі, і у США.

Висновки, які я роблю в книжці, ставлять великий знак питання щодо цих наративів США і Росії. Відносно американської ролі у розвалі Союзу цей знак питання збільшується у кілька разів, і можливо у стільки ж разів більшає і знак оклику. Матеріали бібліотеки Буша говорять про те, що США тоді робили все, що в їхніх дипломатичних силах, аби втримати Горбачова при владі і зберегти цілісність СРСР. Позаяк Союз наприкінці 80-х став хорошим партнером Америки на міжнародній арені. Окрім того США були занепокоєні можливістю появи одразу кількох незалежних ядерних держав. Про підтримку цілісності СРСР Джордж Буш говорив і під час виступу в українському парламенті 1 серпня 1991-го.

Матеріали бібліотеки Буша свідчать, що США підтримували цілісність СРСР до кінця. Це тривало до аж того моменту, коли перед українським референдумом 1 грудня 1991 року, стало зрозуміло, що українці проголосують за Незалежність. Тільки тоді американці змінили позицію. Тому це повністю заперечує популярний наратив відносно американської ролі в розвалі СРСР.

Конфлікт Горбачова з Єльциним не був причиною розвалу СРСР

Ще одна версія розпаду радянської імперії полягала у тому, що Союз би зберігся, якби не глибокий особистісний конфлікт Горбачова і Єльцина. Мовляв, конфлікт всередині Росії призвів до розвалу Союзу.

Щодо конфлікту Михайла Горбачова з Борисом Єльциним, то тут ситуація складніша, бо конфлікт був важливий і справді долучився до розвалу СРСР. Та він точно не став його головною причиною. Бо Єльцин так само був прихильником збереження радянського простору – можливо в іншій формі, не союзу, а конфедерації, але збереження. Навіть в останній момент, вже на перемовинах у Біловезькій пущі, Єльцин пропонував Кравчуку підписати угоду про новий союз.

Україна проголосила незалежність не від СРСР, а від Росії

Усе це дозволяє подивитися на роль України в розвалі СРСР з кількох несподіваних перспектив. Перша: якщо відкрити підручники з історії, то можна прочитати концептуальну фразу – “Україна проголосила незалежність від СРСР”. Та мої дослідження показали, що хоч формально це і була незалежність від Союзу, та реально – це незалежність від Росії. Українські еліти її проголосили якраз у той момент, коли відбувся переворот і Єльцин активно перебирав собі владу.

Конфедерація – таким був “серединний” варіант існування України після розпаду СРСР

Друга перспектива, яка стала для мене відкриттям під час роботи над книжкою, що крім моделі СРСР і незалежних держав був ще й третій варіант – конфедерації. Це модель, яку Леонід Кравчук відстоював до путчу. У своїх мемуарах перший президент пригадує, як влітку 1991-го прогулювався в Криму з Горбачовим. Вони говорили про новий оновлений договір, який Кравчук відмовлявся підписувати. Він сказав тоді: “Що ж ви нам пропонуєте навіть менше, ніж пропонував Ленін”. Коли я згодом запитав Кравчука, що він тоді мав на увазі, він пояснив, що Горбачов пропонував проект конфедерації. Модель конфедерації стала також ідеєю і Єльцина. Для нього ця модель якраз і мала реалізуватися у вигляді співдружності держав.

На Крим і Донбас Росія зазіхала ще у 1991-му

Ще тоді, у 1991-му, почало звучати і питання Криму та Донбасу. Особливо гучно – наприкінці серпня. Павло Вощанов, в тому офіційний спікер Єльцина, зробив заяву, що якщо Україна проголосить незалежність, то Росія матиме право переглянути умови кордонів. Йшлось саме про Крим і Донбас. Є документи, які свідчать, що у жовтні-листопаді 1991-го один із ключових радників Горбачова Григорій Шахназаров пропонував тому почати кампанію з перешкоджання включення Криму в склад незалежної України. Ця тема залишалася актуальною аж до початку українського референдуму. Більшість спостерігачів тоді були шоковані, що в Криму 57% проголосували за незалежність України. І що на Донбасі – 84%. Коли у Біловезькій пущі Кравчук розказав Єльцину про результати референдуму, той, здивувавшись, перепитав: “Як, і Крим також?! І Донбас також?!”. Ці території тоді увійшли до складу України, але питання про це залишилися на повістці дня російської еліти. Як і уявлення про те, що не може бути повної незалежності республік.

Розвал СРСР триває і досі

Тож з грудня 1991 року є дві моделі пострадянського існування: одна – це незалежність, за яку виступала і продовжує виступати Україна. Інша – це модель обмеженого суверенітету, яка пов’язана з ідеєю конфедерації і контролю Росії над пострадянським простором. І той конфлікт, який зародився восени 1991-го, після перевороту в Москві – є до нині нерозв’язаним. Його не розв’язали і на міжнародному рівні. Тому, що США наприкінці 1991-го, змінивши свою політику і підтримавши українську незалежність, – підтримали її у розумінні повної незалежності, а не часткової, як хотів Єльцин. Тож коли Путін після анексії Криму у промові говорив, що “ми всі думали, що створюється співдружність незалежних держав, і що це буде така нова форма спільної державності”, то він нічого не вигадував. Бо в них було таке бачення. Такими були візії російської еліти наприкінці 1991 року і такими вони залишаються до сьогодні.

У ширшому міжнародному контексті уявлення про розвал СРСР як про кінець імперії і початок нових країн є доволі наївними. Бо дивлячись на інші приклади ліквідації чи появи держав, на ті конфлікти, які відбуваються після цього, можна побачити, що це тривалий процес. Як приклад Югославії, де ХХ століття починалося з конфліктів і війн на Балканах – таке довге ехо розпаду югославської імперії.

Мені дуже хотілося б, щоб за якийсь час я чи мої колеги написали книжку про остаточний розвал СРСР. І щоб ми нарешті перегорнули цю сторінку. Тому сподіваюся, що книга “Остання імперія” матиме продовження, і воно буде оптимістичне.