“Донцов хотів, щоб українці були переможцями”, – Сергій Квіт

10:07, 22 березня 2021

1900.jpg

Одні ним захоплювалися, інші звинувачували у фашизмі та антисемітизмі, засуджували за радикальність поглядів… Через складний характер Дмитро Донцов сварився навіть з близькими друзями і колегами. Попри те, що про його погляди можна дискутувати, важко заперечити те, що ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов зробив дуже багато для формування сучасної української політичної думки та становлення антиімперського дискурсу. Цілком можливо, що саме від Донцова походить ідіосинкразія нашого суспільства до імперського мислення.


Про Дмитра Донцова як видатного українського інтелектуала, політичного мислителя, літературного критика, видавця та есеїста розповів Сергій Квіт – освітній та громадський діяч, міністр освіти і науки України (2014-2016) та автор монографії "Дмитро Донцов: ідеологічний портрет".

levantovych.jpg

Оксана Левантович

журналістка

– Насамперед скажіть, як ви прийшли до постаті Дмитра Донцова?

– На постать Донцова я натрапив цілком випадково ще за студентських років. Це були революційні часи кінця 1980-х, тоді я був симпатиком і брав участь у заходах неформальної студентської організації “Громада” в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Цей період був важливим для нас відкриттям багатьох авторів і джерел, які раніше були заборонені. Можна навіть сказати, що свобода слова та злива історичної інформації підірвали Радянський Союз, не залишивши горбачовській “перестройці”, як комуністичному проєктові реанімації імперії зла, жодного шансу на успіх.

Коли, скажімо, на першому курсі факультету журналістики у 1986 році я прийшов до бібліотеки по “Історію України-Русі” Михайла Грушевського, мені відповіли, що я не можу взяти її, оскільки, мовляв, Грушевський – це відомий український фашист і я одержу цю працю через спеціальний запит лише в тому випадку, якщо вона дійсно буде мені потрібна для написання кандидатської дисертації. Але вже через рік ситуація змінилася і всім студентам можна було вільно читати Грушевського. А ще, здається, через рік були відкриті спецхрани – і такі автори, як Донцов, уже були у вільному доступі. 

1.jpg
Сергій Квіт Фото: Данило Павлов

Однак першу книгу Дмитра Донцова, яка потрапила мені до рук, мені хтось позичив на пару днів у гуртожитку. Вона мала назву “Московська отрута”. Я ніколи раніше не натрапляв на таку дошкульну критику російського імперіалізму. 

Ця книга дуже резонувала з тодішніми настроями активного українського студентства, адже ми розхитували і руйнували Радянський Союз.

Пізніше я почав заглиблюватися у постать автора, його історичний контекст та історію ідей. На своєму першому місці роботи в журналі “Слово і час”, за дорученням головного редактора Віталія Дончика, я навіть вів дискусію про Донцова на сторінках цього видання, друкувався сам, потім повернувся до цієї теми під час написання докторської дисертації. 

– Що було найважче у дослідженні? 

– Не потрапляти під вплив стилістики Донцова. Не думаю, що на початках це мені вдавалося. Подібна проблема пізніше виникла з одним із моїх улюблених письменників Хорхе Луїсом Борхесом, про якого писати дуже важко, тому що манера автора в такий спосіб впливає на читача, що ти просто починаєш висловлюватися про Борхеса у його ж стилі. Так було й тоді, коли я починав займатися Дмитром Донцовим. Адже науковий підхід потребує певного дистанціювання. Чим я був справді задоволений, то це новими документами, на які мені вдалося натрапити. 

У жандармських архівах у Києві я знайшов фотографії Донцова студентських часів, коли він був ув’язнений у Лук’янівці. Це унікальні фото, які є показовими стосовно його характеру. Там же була спеціальна картка з прискіпливим описом його прикмет.

Донцов - 2.jpg
Світлина Дмитра Донцова з Лук'янівки, яку віднайшов Сергій Квіт

Я мав можливість спілкуватися з такими цікавими і глибокими людьми, як Ярослав Дашкевич, Олег Баган, Галина Сварник, а також із Євгеном Місилом, завдяки якому був знайдений і врятований вістниківський архів у Варшаві. Із цього спілкування виросли великі успішні проєкти. Такі, як десятитомник Дмитра Донцова за редакцією Олега Багана (Дрогобич, 2011-2016) з його коментарями і примітками. Тепер ми маємо цікаву публічну дискусію з приводу постаті Донцова. Я б тут згадав монографію Олександра Зайцева “Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова, 1922-1939 роки” (Київ, 2019). Ще одне важливе видання – книжка Галини Сварник “Книгозбірня й архів Дмитра Донцова крізь призму долі власника” (Львів, 2019).

dontsov i teliha.jpg
Дмитро Донцов та Олена Теліга

– Яким був характер Донцова і як сприймало його оточення?

–  Донцов мав дуже складний характер. У різні часи він пересварився практично з усім своїм найближчим оточенням, зокрема майже з усіма вістниківцями. До цього яскравого інтелектуального кола, яке гуртувалося довкола донцовського журналу “Літературно-науковий вістник” (1922-1932) і “Вістник” (1933-1939), належали Євген Маланюк, Олена Теліга, Олег Ольжич (Олег Кандиба), Юрій Липа, Дарія Віконська, Леонід Мосендз та ін. Частина з них брала участь в українському націоналістичному підпіллі та УПА і загинула від рук нацистських або комуністичних окупантів. Це було дуже яскраве і поліфонічне середовище. Вістниківці визнавали лідерство Донцова, незважаючи на його ексклюзивне мислення і важкий характер. Про його вплив, починаючи з 1913 року, також згадували засновник УВО та ОУН Євген Коновалець та головнокомандувач УПА Роман Шухевич.

– Чи міг би бути Донцов кимось іншим, якби не український контекст?

– Думаю, цілком. За своєю природою він був людиною мистецтва, а не організації та системи. Натомість він стає політичним мислителем, який надихнув цілу генерацію революціонерів. Також блискучим літературним критиком. Тому якщо припустити, що Донцов народився б не в Україні і не був би мобілізований боротьбою за незалежність, мені видається, він дуже органічно виглядав би в ролі есеїста, який спілкується з такими ж літераторами десь у кав’ярнях, слідкує за новинами літературного процесу, презентаціями та рецензіями. Я легко уявляю його в такому, десь навіть богемному, амплуа.

– Одним із рецензентів вашої монографії став відомий історик, уже покійний Ярослав Дашкевич, який був особисто знайомим із Донцовим. Що він розповідав цікавого про нього?

– Так, Дашкевича познайомила з Донцовим у Криниці мати, легендарна Олена Степанів. Він навіть ходив на донцовські виступи, які можна назвати театром одного актора (сміється). Зі слів Ярослава Романовича, все відбувалося приблизно так: у Львові набивалася повна зала людей в очікуванні появи Донцова, який навмисне дуже запізнювався, щоб “розігріти” публіку. Врешті він з’являвся, виголошував промову (а насправді читав один із своїх есеїв) – і по завершенню швидко йшов зі сцени. Відтак аудиторія не мала можливості поспілкуватися з Донцовим й від цього просто шаленіла, адже він був дуже популярним.

Dashkevych_Yaroslav_Late_1980th.jpg
Ярослав Дашкевич Фото: wikimedia.org

Працюючи наприкінці 40-х у бібліотеці імені Василя Стефаника, Дашкевич бачив вилучену персональну бібліотеку Донцова, яка, на жаль, не збереглася. За версією історика, вона не була описана. Тому її потім розікрали або знищили. Ярослав Романович розповідав, що Донцов робив примітки на полях книжок тією мовою, якою читав, адже він, як тоді казали, володів головними європейськими мовами.

Тобто ідеолог українського націоналізму був людиною широких поглядів, яка слідкувала за публікаціями важливих і модних мислителів, читаючи їх в оригіналі.

Samostiyna_Ukraina.jpg
Брошура "Самостійна Україна" — публіцистичний твір авторства Миколи Міхновського, написаний у 1900 році Фото: wikipedia.org

– Чи можна сказати, що для Донцова ідея самостійної, незалежної Української держави була наскрізною?

– Слід відзначити, що сама ідея та відома фраза “самостійна Україна” належать Миколі Міхновському. Його однойменна брошура – це епохальний твір в історії української політичної думки, який мав величезний вплив також на українське культурне і мистецьке життя. Мова йде про формування українського модернізму – в розумінні прагнення української модерної нації жити самостійним, ні від кого не залежним державним життям. Міхновський висунув гасло “Україна для українців!”, яке означало не що інше, як заклик позбутися всіх окупантів. Важливо, що згодом під такою ж назвою – “Самостійна Україна” –  Міхновський публікує власний проєкт української Конституції, відповідно до якого національні меншини у незалежній Українській державі забезпечувалися всіма необхідними правами.

У Донцова ми бачимо дещо інший підхід. Він зосереджувався не на результаті – самостійній Україні, а на боротьбі за неї. Тому він висуває іншу тезу – “українці для України” (і це дуже принципова відмінність від концепції Міхновського). Дмитро Донцов працював над створенням “провідної верстви”, лідерів українського визвольного руху, здатних взяти на себе повну відповідальність за своє лідерство. Пам’ятаємо, що в міжвоєнний час майже ніхто не визнавав права українців мати незалежну державу. Можливо, найприхильнішим було ставлення Чехословаччини, Литви та Фінляндії.

1967XrestomIMechem.jpg
"Хрестом і мечем" – збірник праць Дмитра Донцова, які яскраво передають головні принципи ідеології українського націоналізму Фото: wikipedia.org

– Наскільки погляди Донцова відображають суспільно-політичну дійсність, у якій він жив? У різний період Донцов був іншим, це часто закидають йому історики, мовляв, “Донцов у 1920-х роках суттєво відрізняється від Донцова кінця 1930-х років”, коли він починає захоплюватися фашизмом. Під впливом яких факторів так еволюціонували погляди Донцова?

– Так, погляди Донцова упродовж життя розвивалися і змінювалися, і цьому, між іншим, сприяла і його освіченість. Він здобував освіту в реальному училищі у Мелітополі, згодом закінчив царськосельський ліцей, який свого часу закінчив Олександр Пушкін, тоді вступив до Санкт-Петербурзького університету, а ще пізніше навчався у Львівському і Віденському університетах. Спершу Донцов був прихильником популярних на той час в українських інтелігентських колах соціалістичних і навіть атеїстичних ідей. Потрапивши до Львова, він поступово “правішає”, зокрема під впливом консервативного галицького середовища. 

Ми зараз обмежуємо наш розгляд часовими рамками Другої світової війни. Щодо захоплення фашизмом, тут важливо розуміти міжвоєнний контекст. На Донцова справляли великий вплив усі яскраві лідери, зі спадщини яких можна було б почерпнути що-небудь корисне для України. Фашизм, насамперед приклад Італії, був дуже популярним у міжвоєнний час у Європі. Адже Муссоліні не допустив комуністичного перевороту, чого всі боялися. Тому країни-переможці у Першій світовій війні попервах розглядали авторитарні режими у міжвоєнній Європі як потенційну противагу комуністичному режимові в СРСР. 

Навіть Микола Хвильовий висловлює захоплення успіхами німецького фашизму у своєму есеї “Україна чи Малоросія?”. 

Асоціювання фашизму з нацистськими концтаборами приходить пізніше. Міжвоєнна Європа спочатку більше переймалася жахіттями більшовицької репресивної системи та ГУЛАГом.

Український визвольний рух мав повну інформацію про всі обставини колективізації та Голодомор.

Так само можна ствердити, що Донцов “захоплюється” хрестоносцями, послідовниками Магомета, Маркса та вітальною силою козацтва. Тому під цим кутом він і більшовизмом “захоплюється” так само, як і фашизмом, але висувати подібні твердження, не пояснюючи контексту, – просто некоректно. Адже головним завданням Дмитра Донцова була національна мобілізація українців перед загрозою Другої світової війни, що насувалася невідворотно. Трагедія полягала в тому, що українці змушені були це робити в умовах бездержавності, розділеності між кордонами новопосталих держав, зневіри після поразки Визвольних змагань 1917-1922 рр. та деморалізації внаслідок червоного терору.

– “Антисемітизм” Дмитра Донцова входить до набору стандартних звинувачень автора “Націоналізму”, – так ви пишете у своїй монографії. Чи були підстави для таких звинувачень?

– Донцов не був ні антисемітом, ні русофобом і ніколи не згадував національного походження, щоб засудити опонента. Скажімо, він багато дискутував з Марксом, але жодного разу не сказав, що Маркс неправий, бо він єврей, тільки тому, що не погоджувався з його ідеями. Так само, будучи ворогом російського імперіалізму, він одночасно захоплюється Федором Достоєвським, називаючи його геніальним письменником. 

1590829805.jpg
Симон Петлюра Фото: tsdavo.gov.ua

Називаючи Донцова ненависником євреїв, здебільшого згадують його публікації про суд над Шварцбардом, котрий вбив Симона Петлюру в Парижі. Тоді Петлюра, разом з усім українським народом, був оголошений антисемітом і його смерть називали помстою з боку всієї єврейської громади. Тепер нам відомо, що французька поліція від початку була поінформована про те, що має справу з більшовицьким агентом. За ним було встановлено постійне стеження з метою виявлення мережі радянської агентури в Парижі. 

Донцов захищав репутацію Симона Петлюри й боровся проти більшовицької антиукраїнської пропаганди. Подібно і сьогодні Україна веде боротьбу проти російської глобальної пропагандистської машини як генератора фейкової медіареальності. Поруч з тим, слід зазначити, що, заперечуючи антисемітизм як політику українського визвольного руху і навіть пишучи про загрози антисемітизму, Донцов як головний редактор журналу міг би не друкувати деяких рецензій, які містили, зокрема, й антиєврейську риторику і тим понижували рівень “Вістника” останнього періоду.

– Часто термін “інтегральний націоналізм” приписують саме Донцову, але ми знаємо, що сам Донцов не мав до цього поняття ніякого стосунку... 

– “Інтегральний націоналізм” – поняття з французьких реалій початку ХХ століття. Таку назву мала не дуже впливова французька організація “Французька дія”, яка висувала цілком ксенофобне гасло “Франція для французів!”. Як ми пам’ятаємо, воно за змістом не корелюється з подібним, на перший погляд, гаслом, яке належало Миколі Міхновському. Адже Франція була колоніальною державою з потужною імперською спадщиною. Вживати в українському контексті термін “інтегральний націоналізм”, прикладаючи його до історії української політичної думки, немає ніякого сенсу. Деякі українські інтелектуали приписували Донцову адаптацію цього терміна до українського контексту, тоді як він сам заперечував свою приналежність до цього концепту. Цікаво, що опоненти з “лівого” табору також дорікали йому “кацапським” походженням.

– Все ж у Донцова дуже радикальні погляди. Він вважав, що мета виправдовує всі засоби… Чи доречною була така радикальність?

– Будь-який народ має право на самовизначення і на захист своїх прав на державну незалежність. Українцям у міжвоєнний час ніяк не вдавалося створити власну державу. Хоч, як каже Тімоті Снайдер, можливо, вони вклали значно більше сил у свою боротьбу проти російського більшовизму, ніж, скажімо, чехи, фіни чи поляки. 

Дмитро Донцов фактично став автором концепції національних інтересів, що мала б стати підставою для взаємодії представників різних політичних сил.

Його публічна діяльність у цьому напрямі мала успіх: досвід партійного протистояння часів Визвольних змагань 1917-1922 рр. був відкинутий як провальний. Український визвольний рух у міжвоєнний період переорієнтовується винятково на здобуття української державної незалежності. Вже під час Другої світової війни український націоналістичний резистанс також бере на себе місію руйнування СРСР як імперської “тюрми народів” і навіть переносить поле боротьби в ГУЛАГ. Ця мета була досягнута вже у 1991 році.

Vyacheslav_Lypynsky,_1921.jpg
В'ячеслав Липинський Фото: wikimedia.org

–  Одним із головних висновків, яких дійшов Донцов, звучав так: нація – не лише "мовна чи національна збірнота", нація –  це "воля щось спільне творити". Чи можна на цьому концепті будувати ідею єдності сучасної української нації? 

– Так, це дуже сильна ідея, і в цьому контексті я порівнюю погляди Дмитра Донцова і В’ячеслава Липинського. Якщо у Донцова була концепція “від нації до держави” – лише українська нація може створити власну державу, то Липинський, етнічний поляк, закликав діяти у зворотному порядку – “від держави до нації”. Це приблизно те, що ми сьогодні розуміємо під концепціями політичної нації та громадянського суспільства. Іншими словами, поки ми не мали державної незалежності, перемагає концепція Донцова. Тепер, коли українці нарешті мають власну державу, особливої актуальності набуває підхід Липинського.

Тобто вони насправді не заперечували, а доповнювали один одного. Видатний український консервативний мислитель В’ячеслав Липинський тепер знову актуальний. На підтвердження цього можна навести слова лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва, який на Майдані під час Революції Гідності сказав, що він пишається тим, що є українцем. 

Повертаючись до Донцова, Михайло Сосновський згадує про його слова стосовно змісту концепції українського націоналізму: це “самовладство нації”. Якщо українці одержать можливість жити незалежним політичним життям, вони знайдуть собі відповідну політичну систему. 

З огляду на обставини, Донцов переймався не кінцевою метою, а шляхом до неї, тобто революційною боротьбою за державну незалежність.

Коли його питали про те, яка політична система йому найбільше імпонує, він згадував Велику Британію. Також висловлював симпатії (чи знову – “захоплення”) до Сполучених Штатів.

rik_1918_kyiv.jpg
Обкладинка щоденника Дмитра Донцова Фото: diasporiana.org.ua

– І на завершення: тим, хто нічого не знає, але хоче дізнатися про Донцова, з чого порадите розпочати знайомство? 

– З прочитання його книжки “Рік 1918. Київ”, яка вийшла друком у 1954-му у Торонто і вже в часи незалежності кілька разів перевидавалася в Україні. Це щоденник Дмитра Донцова (29 травня 1918 – 9 лютого 1919), в якому відображається його життя в українській столиці тих буремних часів. Ми можемо впізнавати вулиці та історичних діячів, з якими зустрічається і спілкується дотепний автор. У Києві часів гетьмана Скоропадського він засновує Українську телеграфічну агенцію, тепер відому як Укрінформ. 

Щоправда, найвірогідніше, УТА була в будинку, що стояв на місці теперішньої Головної пошти на Хрещатику, а не в нинішній будівлі, що належить Укрінформу, на якій у січні 2019 року, завдяки меценатству Романа Піняжка, ініціативі депутата Київської міської ради Юрія Сиротюка та згоді генерального директора агентства Олександра Харченка, була відкрита пам’ятна дошка. У книжці “Рік 1918. Київ” багато гумору, влучних спостережень і справжнього Донцова. До речі, в нас не так багато українських художніх рефлексій на тему київського культурного та географічного простору. Я б тут для прикладу згадав повість Григора Тютюнника “День мій суботній”.