Сагринь-1944. Найбільший злочин польсько-українського протистояння

<p>Ігор Галагіда &ndash; колишній науковий співробітник польського Інституту національної пам&rsquo;яті та професор Інституту історії Ґданського університету. У вересні 2008 року відзначений нагородою "Memoria iustorum" за внесок у розвиток польсько-українського діалогу</p>

Проєкт із пошуку жертв

Я – координатор проєкту "Жертви українсько-польського протистояння 1939–1947 років". Це дослідження, над яким працює шестеро істориків, проводять при Українському католицькому університеті. Одне із завдань проєкту – встановити максимально точну кількість жертв польсько-українського конфлікту 1940-х.

Окрім праці в архівах, ми проводимо і польові експедиції. У Польщі свідчень не збираємо, бо після операції "Вісла" більшість українців виселили на західні та північні польські землі й вони там розпорошені. Але якщо йдеться про Волинь чи Галичину, то наші дослідники шукають старожилів, які ще пам’ятають ті події. Їздимо також на цвинтарі, бо деколи на могилах є дати смерти й підписи про трагічну загибель. Це досить кропітка робота, і не така, що після 2–3 місяців праці вже можеш чимось похвалитися, – треба набагато більше часу. Хоча наша база ледь не кожен тиждень поповнюється, бо надходить нова інформація, постійно вдається встановити якісь нові факти.

Кінцеві результати нашої програми презентуватимемо не раніше 2022 року. Та деякі результати будуть опубліковані швидше. Наприклад, вже віддали до видавництва перший том праці "Українські жертви у Люблінському дистрикті Генеральної Губернії, 1939–1944 роки". Ще плануємо як мінімум 4 томи. Кожен том (або й більше) – про іншу територію: всієї Польщі після 1944-го, Волинь, Галичину. 

Боротьба чи злочин

Українсько-польське протистояння наростало впродовж всього періоду Другої світової війни й останній шанс на порозуміння було втрачено влітку 1943 року. Адже від літа 1943-го кількість жертв зростала. А піком стала акція польського підпілля 1944 року, коли польські відділи Армії Крайової (АК) і Батальйонів хлопських у березні-квітні заатакували кільканадцять населених пунктів, завдавши найбільше жертв у Сагрині, Суховичах, Бересті, Ласкові й НовосілкахТепер Люблінське воєводство Республіки Польща. – Ред.. У польських підручниках з історії про ті події йдеться як про відповідь чи випередження акції УПА.

<p>Польські партизани на тлі палаючої Сагрині</p>

Коли говорити про Сагринь, то ще не так давно в польській історіографії писали, що там могло загинути 200–300 осіб. Але сьогодні вже достеменно відомо про значно більшу кількість жертв. Я встановив 606 прізвищ осіб, які загинули в цьому селі та його колоніях. Серед них і кілька осіб польської національности, на яких нападники подумали, що вони українці. Взагалі 10 березня 1944 року – у день нападу на Сагринь – у Грубешівському повіті загинуло від рук польських партизанів не менше 1200 українських цивільних осіб. Більшість із них – це жінки та діти. Ці цифри, які я озвучив 2017-го, набули в Польщі чималого розголосу. Особливо після того, як Томаш Квасневський, журналіст Gazety Wyborczej, взяв велике інтерв’ю у мене й ще одного дослідника, Маріуша Зайончковського. Було дуже цікаво, бо журналіст Квасневський – онук Стефана Квасневського, командира АК на псевдо "Віктор", який віддав наказ атакувати Сагринь. Томаш пише про це, бо намагається якось зрозуміти діда.

І начебто звідти упівці готувалися до атаки на польські села. Сьогодні вже відомо, що ситуація була значно складнішою. Там не було жодного партизанського українського відділу. Водночас там був пост української поліції. Частина цих поліцаїв справді робила шкоду місцевим людям, не тільки полякам, а й українцям. І мало хто знає, що комендантом поліційного посту в Сагрині був українець, а його заступником – етнічний поляк. Той поляк тоді врятувався, пізніше був висвячений на римо-католицького ксьондза і до кінця життя працював як латинський парох на західних землях Польщі. Його життєпис того періоду, коли був у поліції в Сагрині, дуже жахливий – на його совісті страшні речі, вбивства та ґвалтування. І, що цікаво, в дискусіях у Польщі навколо Сагрині про нього ніколи не говорять.

Також часто стверджують, що АК заатакувала Сагринь, а поліцаї захищалися і внаслідок цієї боротьби від випадкових куль загинула частина цивільних людей. Насправді більшість поліцаїв була не на посту, бо саме вийшла патрулювати. Атака почалася приблизно о 4–5 ранку. Поляки швидко здобули пост, бо здебільшого там були жінки й діти, які не могли боронитися. І пізніше, коли та коротка оборона закінчилася, то почали вбивати мирних людей. Польські вояки підпалювали хати, частина людей пробувала ховатися у ями чи пивниці, куди часто кидали гранати. Ще частину просто закололи багнетами. Польські партизани навіть фотографувалися на фоні палаючих хат.

Тому не йдеться про боротьбу. Про це свідчить і диспропорція втрат. З українського боку – 606 жертв, з польського – двоє і кілька поранених. Одна з польських жертв – це партизан, якого вбив його ж командир за якісь провини. Без сумніву, це був злочин. До того ж йдеться не тільки про Сагринь. 

Співпраця

Але в той жахливий час все ж були моменти та ситуації, коли вдавалося побороти взаємну ненависть. До прикладу, у 1945 році українське та польське антикомуністичне підпілля вирішили сісти за одним столом і закінчити взаємну боротьбу, бо є спільний ворог – комуністи. І влітку 1945 року вздовж нового польсько-радянського кордону в кількох місцях дійшло до того, що можна назвати перемир’ям, а деколи навіть і до співпраці. Символом того є атака відділів УПА і польської організації Wolność i Niezawisłość 1946-го на містечко Грубешів. Мене це вражає: люди, які стріляли одні в одних і полювали одні на одних ще пів року тому, сиділи за одним столом і розмовляли. Збереглися свідчення одного польського підпільника, як відбувалася перша зустріч. Він був в охороні польської делегації. І розповідав, як почергово і одні, і другі заходили до хати, щоб порозмовляти, як розміщувалися навколо для охорони, якою була взаємна напруга і як зрештою обмінювалися цигарками.

<p>Євген Штендера &mdash; "Прірва", командир українських відділів</p>

А командир польських підпільників Мар’ян Голембйовський, на псевдо "Стер", який координував частину антиукраїнських дій 1944-го, пізніше до кінця життя був палким прихильником польсько-українського поєднання. І підтримував зв’язок із Євгеном Штендерою, провідником ОУН (б) на Холмщині, який також знайшовся на еміграції. І якщо маємо з когось брати приклад, то хіба що з них.

Зосередитися на мікроісторії

Неможливо уявити, що впродовж одного дня гине кількасот людей. Звичайно, тут є емоції. Але кожен фаховий історик у своїх дослідженнях має бути чесним та досліджувати об’єктивно. Крім того, втручається фальшиве чи неправильне розуміння національного інтересу. Проблема Польщі, України, а також усієї нашої частини Європи в тому, що в історіографії тут постійно переважає національний наратив. Ми зосереджуємось на історії власної нації, власного народу, замість того, щоб описувати історію території. Ми ж говоримо про території, де жили українці, поляки, євреї, німці й багато інших національностей. І ця мозаїка народів, віровизнань, патернів може дати загальну картину, яка буде набагато цікавішою і, можливо, правдивішою, ніж лише національна історія.

Наприклад, я не можу пригадати жодної виданої в Україні монографії про населений пункт, де вчинили масовий злочин щодо українського населення. Такі монографії написали лише поляки (або українці з Польщі), і про села на території сучасної Польщі. Навіть про Сагринь немає. Є монографія про село Гораєць, яку написав польський автор, де йдеться про пацифікацію села, що здійснював польський відділ. Є монографія про Піскоровичі – злочин щодо українців цього села, також описав польський дослідник. Є про Терку. А в Україні таких серйозних монографій не пригадаю.

Тому замість виголошувати пафосні промови про поєднання і спробу написати одну правдиву історію, я би пропонував дослідникам у Польщі й в Україні зосередитись, поки ще можна, на відтворенні основних фактів і збереженні прізвищ. Це, думаю, не викликатиме застережень. Скажу більше – це наш християнський обов’язок. І якщо буде добре зроблена така робота, то вважаю, за 5, 10 чи 15 років можна буде повернутися вже до нормального діалогу.