Режисер фільму “ЮКІ”: “Я чекав на Вейна Грецкі 14 годин, а він просто пройшов повз”

10:00, 1 лютого 2021

cover3.jpg
“Історія перемог вільних українців”, – стверджує підзаголовок до фільму “ЮКІ”. Це документальна стрічка про хокеїстів НХЛ, володарів Кубка Стенлі українського походження. На трофеї вибито 57 українських прізвищ. Втім і процес знімання, і робота над кіно стали своєрідною історією перемоги. “ЮКІ” – наймасштабніший документальний проєкт в українському кінематографі, зважаючи на обсяг і тривалість фільмування. Режисер фільму Володимир Мула розповів “Локальній історії” про те, як шукав гроші на знімання, як виловлював легендарного Вейна Грецкі, й від чого отримав культурний шок.
Володимир Молодій.jpg

Володимир Молодій

журналіст

– Тема хокею – досить несподівана для української авдиторії. Ти давно цікавишся цим видом спорту?

– Хокеєм цікавлюся рівно відтоді, відколи почав роботу над фільмом. Я не є великим фанатом цього виду спорту, але коли почав думати над стрічкою, то з’явилося  і зацікавлення.

Я хотів зробити кіно, яке було би цікаве не лише в Україні, а й у США та Канаді. Два фільми, які я зняв раніше"Американська мрія" 2015 року і "Американська мрія. У пошуках правди" 2017 року. – Ред. спрямовувалися радше на українськомовну емігрантську авдиторію в Америці й Україні. А тут я хотів захопити і американців з канадцями, щоб фільм зачіпав кілька великих аудиторій, і українська тема пролунала на Заході.

Володимир Мула_режисер.jpg
Володимир Мула, режисер фільму "ЮКІ" Усі фото надав Володимир Мула

– У Твоїй творчості помітно тяглість: спочатку фільм про українських емігрантів, потім – про успішних українських емігрантів і зрештою – про суперуспішних.

– Так. Але тема про суперуспішних українців визріла ще й тому, що про них практично ніхто не знає в Україні. Зрештою, і у США. 

В Америці ніхто особливо не задумується над тим, звідки походять люди – чи з України, чи з Чехії, чи з Польщі. У Канаді ж ситуація інша. Українці зробили великий внесок у розвиток країни, у Канаді це шанують.

-

Вникнути в хокеї як культурне явище допомагав дослідник Євген Количев. Він чудово знає хокейну специфіку, статистику. Євген закривав усю частину по фактажу. Це величезний обсяг роботи, який неминуче треба було виконати, щоб не виглядати дилетантами.

– Що було найскладнішим у роботі над фільмом?

– Найскладніше було домовитися про інтерв’ю. Особливо на старті. Важко було просто знайти номер телефону чи e-пошту.

Спочатку нам допомагав Мирон Биць, президент Української Спортової Централі Америки й Канади. Ми просили його про сприяння стосовно деяких спікерів – але навіть із його зусиллями це виявилося проблемою. Тим людям було складно знайти час для зйомок.

Наступна складність – це перший контакт. 

Якщо звертається, наприклад, "Радіо Свобода" чи CNN, то є впевненість у тому, що інтерв’ю відбудеться професійно, слів не перекрутять, ти не будеш переживати за свою репутацію. А тут просяться з України якісь невідомі люди, кажуть, що хочуть зняти кіно, не зрозуміло яке. Ще і ставлять жорсткі часові рамки...

-

У десять днів ми мусили втиснути знімання в абсолютно різних точках США. Я прилітав за місяць-півтора, щоб організувати все. Знімальна група прибувала в дні, коли все вже було домовлено й заброньовано, – а після того відлітала до України. Я ж часто залишався працювати над наступними етапами зйомок.

– Як у таких умовах вдавалося домовитися про інтерв’ю?

– Промовиста історія вийшла з батьком легендарного хокеїста Вейна Грецкі, Волтером. Я знайшов його номер через канадських журналістів, але домашній. Дзвонив, певно, впродовж місяця, але ніхто не підіймав слухавки. Та одного разу відповіла якась пані і сказала, що Волтера немає вдома – буде за два тижні. Телефоную через два тижні – знову ніхто не відповідає.

Під час знімальної сесії ми їхали автівкою із Торонто до Вайт-Лейка, і маршрут пролягав повз Брантфорд, де живе Волтер Грецкі. Вирішили заїхати. З поглядуу журналістики, особливо американської чи канадської, це так тупо – тупіше не придумаєш! Там не люблять, щоб хтось ось так вривався.

grecki.jpg
Легендарний хокеїсть Вейн Грецкі з режисером фільму. Вейн встановив 61 рекорд і неодноразово завойовував індивідуальні призи Ліги (включаючи 9 призів найціннішому гравцеві й 10 — найкращому бомбардирові сезону).
Walter-Gretzky.jpg
Волтер Грецькі — батько Вейна Грецкі.

І от ми "зарулюємо" на його вулицю і я бачу Волтера! Він біля будинку, якраз сідає в автомобіль. Різко зупиняємося, я підбігаю, швидко пояснюю: я приїхав з України, щоб знімати кіно, хочу записати з ним інтерв’ю. А він: "Ок, маєте годину".

-

– Що Ти його спитав?

– Я віддав розмову сценаристові Миколі Василькову. А сам взяв камеру й почав знімати те, що не міг фільмувати основний оператор.

Mykola Vasylkov.jpg
Микола Васильков — український телевізійний ведучий, спортивний репортер, журналіст, співавтора і сценариста картини "ЮКІ"

Я спеціально хотів, щоб Микола напряму спілкувався з героями, бо так набагато легше писати сценарій. Але оскільки ми не мали можливости щоразу везти до Америки всієї знімальної групи, то часто я сам записував розмови.

Я тоді не знав, що у Волтеровому домі  буду ще разів п’ять чи шість. І найцінніший матеріал вдалося зробити згодом.

– Як вийшло записати самого Вейна Грецкі, найбільшу хокейну зірку світу?

– Я домовлявся про розмову з ним дуже довго. Усвідомлював, що, найвірогідніше, інтерв’ю з Вейном Грецкі я не матиму. Організувати інтерв’ю з такою суперзіркою – мабуть, складніше, ніж із Мадонною.

Мої спроби були відчайдушними. Одного разу прочекав його 14 годин у холі торонтського готелю. Я не мав жодного контакту, знав тільки те, що він там зупинився. Тому все що, міг – просто чекати. Він зайшов у хол о 22.30, але навіть не зупинився. Я звертався до нього – а він проігнорував.

Втім я поставився до цього з розумінням. До нього постійно підходять люди, він не з усіма робить селфі. Я був просто ще однією людиною, яка спробувала.

У результаті все склалось. Із ним вдалося зв’язатися через інших героїв фільму. І тієї ж миті, коли записав це інтерв’ю, я зрозумів, що рівень і самого фільму, і мене як журналіста зріс у кілька разів.

-

– Як давалися розмови з героями?

– Героїв не завжди вдавалося розкрити так, як хотіли. Коли говорять: "Я тобі дам 40 хвилин" – треба швидко вирішувати: чи брати кілька тем і розкривати їх до кінця, чи охопити більше, але отримати поверхові відповіді. А коли перед записом Вейна Грецкі кажуть, що я маю лише 30 хвилин, то це означає, що їх лише 20 хвилин. Бо треба героя посадити в кадр, виставити світло й підписати угоду.

Коли ти в розмові лише пробігаєшся найважливішими питаннями, то в будь-якому разі будеш не до кінця задоволений. Тим паче, що я максималіст у житті.

Герої фільму "ЮКІ" – здебільшого люди поважного віку. Для них участь у нашій стрічці може бути цікавою, але не обов’язково. Треба було їх захопити. Багато часу витрачали на те, щоб до них достукатися.

-

Мені шкода, що Едді Шек не дожив до наших днів. Пригадую, як ми прощалися і він кричав до сусіда, що, от, мене тут для фільму знімають і буде так чудово, що нашу історію покажуть. Він відійшов буквально влітку, не побачивши фільму.

Eddie-Shack.jpg
Едді Шек не дожив до виходу фільму

– Як довго тривали знімання?

– Знімання почали 2018 року. За перший рік ми мали два повноцінних етапи – у червні та грудні, до США прилітали два оператори та сценарист. А потім у нас закінчилися кошти. Тому 2019 року я двічі літав знімати вже сам. Після того, як ми отримали гроші ДержкіноПроєкт фільму "ЮКІ" став переможцем 12-го конкурсного відбору й отримав фінансування – 4,6 млн грн. – Ред., провели ще одну знімальну сесію – наприкінці 2019-го і на початку 2020-го.

Робота над "ЮКІ" дала дуже хороше розуміння, як працювати, коли в тебе дуже мало грошей або й немає взагалі.

– Як Ти давав собі раду під час малобюджетних етапів?

– Було складно. Замість авіаперельоту, який міг тривати годину, доводилося проводити майже добу в автобусі. Допомагала діаспора. Багато коштів я зекономив на помешканні, бо часто зупинявся на ночівлю в українців.

Траплялися ситуації, коли ми отримували згоду на інтерв’ю буквально перед самим відльотом в Україну. Так було з Джоні Буциком. Тоді всі полетіли, а я з оператором залишилися. Я витрачав кошти з власної кишені, бо розумів, що іншого шансу зняти Буцика вже не буде.

Коли на початку 2019 року в нас закінчилися гроші, ми вже мали частину матеріалу, але розуміли, що кіна з того не зробимо. Та я все одно їздив знімати, все одно намагався достукатися до спікерів, шукав інформацію в архівах.

-

Одного разу трапилася цікава історія. Був передостанній день перед відльотом в Україну. Я працював у Торонто, шукав когось у Залі хокейної славиHockey Hall of Fame – музей і урочиста зала у Торонто, присвячена історії розвитку хокею. – Ред., хто б міг купити архівне відео НХЛ. І от мені відписує Юрко Куc, друг, який працює на українському радіо і в українській книгарні в Торонто, просить приїхати. Я дивлюся на карту – треба добиратися на крайню станцію метро і потім ще 20 хвилин іти пішки промзоною. Це багато часу… Але я вирішив їхати.

Розповів Юркові ідею фільму. Зізнався, що не знаю, як рухатися далі, бо контакти не відповідають, гроші закінчуються… Він перейнявся, сказав, що знає президента компанії "Міст-Експрес" і спробує з ним поговорити про фінансову допомогу. Я полетів в Україну, вже й забув про цю розмову. А через кілька місяців він мені телефонує і каже, що таки порозмовляв із керівником "Міст-Експрес" Ростиславом Кісілем. Ми сконтактувалися –  їхня допомога на певному етапі урохомила працю.

Ця історія показує процес. Інколи доводилося кудись піти, щоб до чогось прийти. Бо я цілком міг би полінуватися і не поїхати на ту зустріч.

-

– Знімальна група завжди була такою камерною?

– У США і Канаді працювали: я, двоє операторів і сценарист. В Україні знімальна група значно розширювалася. Коли знімали постановні сцени, то працювали, звичайно, і освітлювачі, й інший персонал. Але зазвичай нас було четверо. Інколи взагалі тільки я.

Коли знімав сам, то виходило також не зле. Герой розкривається по-особливому, коли ти один із камерою, зникає напруга. А коли до тебе в дім завалюється ціла знімальна група, то ти, крім того, щоб думати, що говориш на камеру, ще й стежиш, аби ніхто не ходив по твоєму білому килимі брудними черевиками.

– А де знімали постановчі сцени?

– Переважно в Києві. Але для документальних сцен їздили на Тернопільщину та Чернігівщину. Хотіли показати людям, що деякі конкретні події відбувалися ось тут; це зараз територія сучасної України. Я хотів продемонструвати американській авдиторії, як це виглядає сьогодні. Ми їздили у Підгайці на Тернопільщині і зняли ті гнітючі кадри з розваленими парканами.

– Розкажи про героїв фільму.

– Загалом основних героїв одинадцять: Джефф Чикрун, Орест Кіндрачук, Брюс Драйвер, Джонні Буцик, син Террі Савчука – Джеррі, Волтер Грецкі, Вейн Грецкі, Едді Шек, Руслан Федотенко, Кен Данейко та Ерік Нестеренко.

Додатково ми записали Келлі Груді, хокейного аналітика, який працює на телеканалі CBC. Для нас це важливо. Груді – авторитетний експерт, він веде популярну спортивну телепрограму Hockey Night in Canada. А перед тим грав із Грецкі в Los Angeles Kings.

Ще один герой – Мирон Биць, який організовує "Українську ніч" у Канаді. Раз на рік один із регулярних матчів NHL відбувається із українськими вкрапленнями. Перед матчем співають український гімн, багато людей приходить у вишиванках, виступають українські етноколективи, вихід гравців на лід оголошують українською мовою. Це дуже класна подія. Ми не могли про неї не розказати у фільмі.

Ще один герой – це Орест Теплий, колекціонер із Етобіко, який у себе в підвалі облаштував мінімузей. Експонати – світлини хокеїстів українського походження з автографами, всі – в рамках. Таких фото в Ореста понад дві сотні. Коли бачиш таку колекцію – це вражає, дає розуміння достовірности. В інтернеті не дуже багато інформації про все це, тому мені було важливо, щоб фільм став джерелом, де є багато конкретної і підтвердженої інформації, якої більше ніде немає.

– Террі Савчук – це справжня легенда. Його називають найкращим хокейним воротарем усіх часів. Що розповідав його син?

– Коли ми вперше зустрілися з Джеррі Савчуком, була дуже зворушлива сцена. Він, вже 60-річний чоловік, розплакався на камеру. Хоча ніщо цього не віщувало: ми не старалися спеціально витягувати з нього якісь емоції, не ставили запитань, які би змушували його плакати. Запитання були цілком стандартними. А в Джеррі, коли він почав згадувати про свого тата, буквально на другій хвилині потекли сльози.

Спочатку я не міг зрозуміти такої реакції. Але після розмови він мені порекомендував одну книжку про свого батька. Джеррі дуже сприяв автору – надав інформацію, фото, спогади. Я замовив цю книжку, прочитав – і після цього, думаю, зрозумів ці сльози.

Легендарний Террі Савчук, яким так захоплювалися шанувальники хокею, у сім’ї був абсолютно іншим. У книзі описано, як він ставився до дружини та рідних. І це пояснює усі ті емоції, які досі вирують у його сина.

-

– Герої фільму – це люди, яких можна зараховувати до української діаспори. І от приїхали українські документалісти. Як вони Тебе сприймали?

– Такого, що ми приїхали й нам відразу ставили борщ на стіл, не було. З жодним героєм я не ходив ні на ланч, ні попити чаю чи кави. У кількох героїв був удома, але все обмежилося лише зніманням. Ми не сідали потім просторікувати. Відзнялися – дякую, па-па!

Єдине, коли я знімав Волтера Грецкі, то домовився, що проведу поруч один день і фільмуватиму все, що треба. Тоді ми заїжджали в "Макдональдс" і я замовив апельсиновий сік. Щоб там не сидіти, ми взяли все з собою і вже вдома він мене почастував моїм же апельсиновим соком. Тобто жодної фамільярности не було.

Я це сприймав спокійно й нормально.

Думаю, це показує американський стиль життя: щоб стати другом чи товаришем, потрібен час. Ти не можеш стати другом, просто попивши з кимось у пабі пива.

-

Звичайно, якщо в той чи інший спосіб мені вдавалося стати на крок ближчим до них, це було приємно.

– Що з найцікавішого не потрапило в кіно? Щось, що Ти дуже хотів, щоб воно було, але просто не вмістилось?

– Вони багато розповідали про своє українське походження. Але я не хотів у фільмі на цьому забагато акцентувати. Намагався утримувати баланс між тим, скільки там українства і всього іншого. Для американської авдиторії українська тема була б не дуже цікавою. Про Україну глядачі мали дізнаватися з фільму ніби між іншим. І мені здається, що такий баланс нам вдалось зберегти. Саме історії про українське походження героїв – це дуже великий масив інформації, який не увійшов у стрічку. Все ж таки це документальне кіно, тому намагалися зробити все органічним.

– В описі до фільму є слова "неймовірне" і "надихає". Що було для тебе неймовірним і що надихало?

– Насамперед вразило їхнє ставлення до життя, людей і роботи. Це професіонали не тільки в хокеї, а й у житті. Вони звикли ефективно планувати час, розуміють свій темпоритм, усі процеси та зусилля. Цікаво було спостерігати, як треба жити, щоб не боятися у 80 років ставати на ковзани.

Ми знімали батька Джеффа Чикруна. Він живе біля Оттави, йому 82 років. Записали його вдома, а далі – на тренуванні. Він двічі на тиждень грає хокей у команді "80 з плюсом". Всі стоять на ковзанах і грають на солідних швидкостях. Мене вразив сам факт, що люди в такому віці взувають ковзани, надівають шоломи і двічі на тиждень ганяють шайбу.

Звісно, життя пенсіонерів у Канаді та в Україні дуже різне. Але от сама ця штука, що люди прагнуть у 80 років займатися спортом, – дуже показова.