По два краї столу. Сетра Василя Стуса про їхнє дитинство

1.

Я старша від Василя на рік. Ми родилися у Рахнівці. Але тієї хати вже немає — на її місці стоїть інша: у ній живуть наші родичі. Василь навіть їздив після інституту й допомагав перебудовувати.

Але ми майже не жили в Рахнівці. Спершу до Донецька поїхав працювати батько: його в селі намучили, бо "куркуль". У Рахнівці все в них забрали, усе до крапельки: що корів, що коней, навіть підлогу зірвали. І свої люди. Мама пригадувала: "Я сидю отак і плачу. Чим же тепер дітей годувати".

Затим він забрав моїх старших сестру Палазю і брата Ваню. Потім поїхала мама, а я та Василь ще кілька років були при бабі в селі. Відтак батьки облаштувалися й забрали нас. Коли батько приїхав по нас — ми його не взнали.

Наш батько хотів бути грамотним і стати лікарем. Він закінчив церковно-приходську школу, а це тоді було мо’ як зараз десять класів. Але далі вчитися не міг, бо сирота, на якому ще менші діти. Така біднота. Тато був здібний, і Василь у батька такий: і пам’ять, і розум, і погляд. Тіки характер мамин: відважний, прямий. А батько м’який був. Якби Василь пішов у нього характером, то не загинув би. Так, тато теж не погодився з несправедливістю, як у колгосп гнали. Але був делікатний, як дипломат, усе обходив.

У німецькому полоні в Першу світову війну тато вивчив німецьку, бо постановив собі запам’ятовувати п’ять слів на день. Він любив книжки й усім цікавився. З Німеччини привіз ідею, щоби в хаті підлогу не мазати, а покласти з дерева. Батько хотів, щоби всі його діти здобули освіту та професію. Він сидів з нами за столом, коли ми вчили уроки, і допомагав.

Старша сестра Поліна, звали її Палазя, мо’ і здібніша од Василя була. Вона ходила в російську школу, бо українська була одна й дуже від нас далеко. Мама бувало її кликала, а вона відповідала: "Я вчуся, дай мені начитатися!" Ми вже Поліну в Донецьку не застали: вона захворіла на менінгіт і померла.

2.

Тіки ми трошки пожили Донецьку, як нове горе: війна 1941-го, місто в окупації. Я смутно війну пам’ятаю, ото тіки страх як бомбили. Батько на воєнному заводі працював:107-й називався, там бомби робили. Але коли німці наступали, то його підірвали. Що помню — то як Василя похрестили в окупації, коли німці хату під церкву зробили.

Війну ту завдяки батьку перебули. Речі, які вони з мамою набули, він на себе вдягав і їхав у Водяне й Піски: там міняв у селян на їжу. Помню, все винесли — до подушки.

Мама теж боролася. Зразу як німці пішли, зайняла кусочок землі, перекопала, посадила там усе, що могла. А тоді знову горе. Ішли з тої ділянки мама, Василь і старший Ваня, і чогось Вані треба було вернутися. Тіки відійшов — і вибух. То два хлопці, які пасли корів, знайшли міну й почали розбирати. Вані ногу й щічку вирвало. Його останні слова були: "Мамочко, це золоті зорі з неба посипалися". Бідна наша мама, як вона те горе пережила. Стіки своїх дітей утратила. Не може людина стіки наплакати, як вона наплакала.

Після війни, як давали землю, тато попросив і собі шість соток під хату — й побудувався. Хата і тепер стоїть, а моя — на чотири вулиці далі. То вулиця Чуваська, дім 19. Про неї Василь писав:

Колодязь, тин і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі — ніби дві жарини —
журливі очі вставлено…

Тоді купили корову, бо мама без корови не могла, вона ж "куркулька". Ходили ту корову шукати в Донецьку, де пасти.

3.

Я пішла в школу 1943-го, а потім — Василь. Книжок ніде дістати, "Букваря" не було, навіть паперу, де писати. Батько із заводу приносив таку жовту бумагу, у якій сіль продавали. На тому й писали.

Батько нас двох вчив читати. Я вчилася добре, але без ентузіазму. Василь же всім горів. І він же при мені сидів, як я уроки вчила, то вже в першому класі знав стільки, як я в другому. Ми в дитинстві близькі були — дуже схожі, одне під одного. Але вже в шостому класі я вважала, що не я старша, а він. Тоді вже я до нього тягнулася.

Батько до навчання прискіпливий. Василя він ніколи не сварив, бо не було за що, а мені казав, як не вчитимешся, то все життя ланковою стоятимеш. Тато нам над ліжком повісив не килим, а карту світу: загадував шукати якесь місце. Я в одну сторону глядь, у другу — нічого не бачу, а Василь знаходив моментально.

У Васі кожен рік була похвальна грамота, і тато йому за те щось дарував. Подарував фотоапарат: Василь швидко навчився і фотографувати, і проявляти. Тоді гітару подарував: Василь раз-два подивився як сусід грає і вже сам навчився. Виписали журнал про техніку для молоді — Василь радіоприймач склав. За що Василь не взявся, усе зробить. Я лінива була, а він будь-якій справі з усією душею віддавався. І я себе почувала під його авторитетом.

Але маю таку історію. Мама з татом було ходили на роботу опівночі, а будильників не було. То мав хтось не спати, аби їх розбудити. Я робила це постійно: в’язала собі півночі й будила. А тоді сказала: "А чого це Вася не може?" Ну посадовили Васю, а Вася книжку при свічці парафіновій читав і заснув. Більше Васю не просили. Такі ми були.

4.

Батько хотів, щоби ми лікарями стали, але ми у вчительський інститут таки пішли, бо які то з нас лікарі. Я вчилася добре, завжди мала стипендію. Майже 50 років пропрацювала вчителькою математики в Донецьку. Тільки після інституту — в Шахтарському, яке тепер обстрілюють, викладала п’ять років. Якось математика і фізика мені просто давалися, інтуїтивно: не букви, а цифри та формули.

Вася на медаль, звісно, йшов. Але якось на уроці літератури вчитель Кость Макарович, такий добрий був чоловік, розказував про письменників. І Вася йому отак з місця: "Ви говорите неправду". Вчитель нічого не сказав, але відтоді його ігнорував. Вася злякався, що поставить погану оцінку, і не буде медалі, а з медаллю без екзаменів брали.

Пішов тоді тато до вчителя, і той йому сказав: "Василь був прав. Але я працюю в радянській школі і викладаю так, як мені говорить учебник". Звідки Василь знав, що неправда? Мабуть, йому батько розповідав, бо знав і про Хвильового, і про Винниченка, і про Рильського. Так і було: лампа із зеленим абажуром, по один край столу я креслю, по другий — Василь читає, а між нами батько сидить. А Кость Макарович таки оцінку Василю не знизив.

5.

Коли Василь не вступив у Києві, то вернувся до Донецька. Ми в одному інституті вчилися: я — на математичному, а він — на філологічному. У мене навчання було на першу зміну, а в нього — на другу, але він разом зі мною йшов в університет на восьму ранку і там весь день був.

Васю всі зразу помітили. Якось прийшла, а дівчата мені з групи кажуть: "Вася вже теж прийшов, ми його бачили". Усі Васю любили. Не те щоби такий гарний був, але мав шарм.

А на їжу вредний був, поганенький. Хоч мама і кашу варила, борщ, картоплю з капустою, молоко домашнє було, — він то колупав, не їв. А в інституті брав пиріжки на такому страшному маслі смажені і яєчню з ковбасками жирні. Отак собі шлунок і посадив. І курить в інституті почав.

6.

Але не зразу курить почав, а вже як нашого Василя стали в КДБ помічати. Почалося, думаю, то як пам’ятник Шевченку в Донецьку відкривали. Мене там не було, я ж математик, а філологи були. І там вони з другом Іваном Принцевським виступали. Принцевський був такий гарний, розумний, світловолосий, блакитноокий — точно принц. Василь проти нього не мав ніякого вигляду, але вони були найрозумніші. Батько Принцевського був у ГУЛАГу, їхня родина намучилася.

Як проводжали Васю до Києва в аспірантуру, то поїхали на вокзал я, батьки і Принцевський. Тоді Принцевський сказав йому кілька разів: "Васю, тільки не лізь у полум’я".

Вася — до Києва, а Принцевський у Донецьку лишився, почав викладати, був директором школи, доцентом в університеті. Одружився з гарною жінкою, гарні донечки, квартиру в центрі отримали. І от що пам’ятаю — не курив Принцевський, не як Вася. А тоді, 1972-го, КДБ взявся його трусити. Якось мама його рано встала, вийшла, а Принцевський повісився. На столі стояла миска, повна недокурків, — усю ніч курив. Убили такого чоловіка.

7.

Коли Вася приїжджав із Києва, розказував, що важко, що садять поетів, науковців. Похмурий, сумний, усе на ньому відбивалося, усе він брав до душі. Перед тим арештом 1972-го поїхав у Львів на Різдво, хотів побачити, як вони празнують, бо в Донецьку ж не празнують пишно Різдва, тіки Пасху. Тоді ми ходили на вокзал на переговорний пункт, щоби Васі подзвонити. Він казав, що все в нього добре, часу на балачку нема.

Скільки минуло — не знаю. Одного дня збираюся на роботу, приходить його друг Віктор Дідківський — розумний чоловік, знав кілька мов і погляд мав такий, наче тебе наскрізь бачить. Питає: "Як Вася?" Відповідаю: "Добре, нещодавно говорили". А в мені вже щось тріснуло. І мама така: мовляв, чого він приходив, живе в іншому кутку Донецька і став би перед роботою так далеко їхати з двома пересадками?

Я побігла на вокзал телефонувати: не відповідає ані Василь, ані Валя. Мені тривожно. Прийшла в школу — прошуся відпрацювати сьогодні і щоби на кілька днів відпустили до Києва. Не пустили. У мене вже істерика почалася. Я так рідко плачу, а то не могла спинитися, уже не знала, як іти до учнів. То вже сказали: їдь, тільки якщо що, то тебе ніхто не пускав.

О шостій ранку — в Києві, серце хапає. Прийшла до Валі, а там — жах, безумство, хату перевертали. Валя мусила йти на роботу, то в КДБ пішла я, вже й не знаю, як його знайшла. Ніхто нічого пояснити не може, де він — не кажуть. З дев’ятої до шістнадцятої там сиділа. Тоді один чоловік продиктував мені шість цифр. "Тільки, — попросив, — не кажіть, що я вам дав". Інтересний такий, наче я знала хто він!

А за тим номером — крик: "Хто вам мій телефон дав? Хто ви така!" Тоді вспокоївся, мовляв, ждіть. Вийшов до мене слідчий Логінов, Володимир Ілліч — Ленін майже, взяло би його. Такий у костюмі, причесаний, куди там. Забрав у кабінет і каже, що Василь себе поетом вважає і вимагає, щоби його книжки друкували. І годину на нього бруд лив. Каже: "Наклепи зводить у віршах, пише, що в колгоспах важко жити". А я йому: "А ви бачили, що легко? Це ж правда".

Вернулася в Донецьк. Де у мами ще ті сльози були? Думала, що в неї вже їх не лишилося.

8.

У Донецьку тоді вийшла газета "Соціалістичний Донбас": вони там цілу сторінку Василю відвели. Якийсь поет, не пам’ятаю вже його, писав, що Вася і Світличний продали за 30 рублів совість і вітчизну. А наприкінці: так, у Стуса вартісні вірші, і з нього може бути непоганий поет, але треба змінити своє ставлення до радянської влади. Тьфу! Я тут газету довго зберігала, що вона вже розсипатися почала.

Ніхто в Донецьку не дорікав нам, усі тіки добре казали, бо розуміли: що то за злочин — вірші писати. Ми Василя підтримували, як могли. Може інколи батькам надто важко давалося, але ми Васю над усе любили.

9.

А що потім Донецьку стало? Що людям не вистачило? На "референдум" 2014-го ходили люди ж розумні, з освітою, ті, про кого думала, що вони інтелігентні. Один інженер мені сказав, що йде за "независимость" голосувати. Я тоді сиділа на зупинці напроти Будинку культури, ніби транспорт ждала, а сама дивилася на них: Господи, що робите!

Наша хата поблизу аеропорту, мо’ п’ять кілометрів, і стіки ж — до Пісків. Як стріляли, як усе воно літало, як стіни тремтіли, — я думала, що не проживу. Як внучки поїхали, то я сама в хаті лишилася. Казали, щоби я до них у Київ їхала. А я ще думала.

Під Донецьком маю дачу на п’яти сотках. Такий будинок красивий: вишні, яблука, троянди. А поряд озеро видніється — як уранці вийдеш, воно парує, і чорногузи стоять. І так там добре було.

Я поїхала з Донецька 2015 року, думала, що на трохи, але вже не вернулася. Живу тепер у Києві, недалеко й дім, де жили Валя з Васею на Чорнобильській, навіть у вікно видно. А на даху сусіднього будинку — прапор наш.

Я Донецьк люблю. Це мій дім. Було заздрила Васі, теж у Київ хотіла. Вони з Валею жили в такому довоєнному будиночку на Львівській, на Святошині. Яке там місце! Як уперше мене Василь вів, дивлюся, а ми наче не в столиці, а у лісі — сосни, вишні пишні, зелено. Якось там продавали хатку поряд. Вася казав батькам, щоби в Донецьку хату продали і переїжджали. Я так зраділа, але батьки були прив’язані до свого дому. То я просто щороку на тиждень у Київ їздила — набувалася, і таки ж мене назад у Донецьк несло. Бо я люблю Донецьк, місто світле, зелене, широке, добре.