Писанка від душі та для душі. Інтерв'ю з майстринею писанкового розпису

“Це все від любові”

Мама працювала в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського, тому любов до нашого, народного перейняла від неї. Я почала розписувати писанки ще у школі, але тоді це було тільки хобі, а сьогодні – це моє життя.

Упродовж 10 років навчаю інших і навіть власного сина. Вважаю, що це гріх не показувати наших традицій і не розказувати про них. Тепер коли говорю, що з Коломиї, то кажуть: “А, зрозуміло чому ви вмієте писати”. Насправді це не так. Це велика праця не тільки розписати писанку, а й знати всі символи. Вивчала це питання і самостійно, і в музейних фондах. Багато речей змогла вдосконалити, але що більше ти працюєш, то більше розумієш, як багато хочеш і як багато не знаєш. Та тільки у праці можеш зрозуміти.

Це все від любові, від того, що мені цей процес подобається. Я маю цілу колекцію, яка не для продажу, а виставкова, то я люблю на неї глянути і згадати, як я колись, тридцять чи двадцять років тому, якусь писанку малювала. Уявляю, яка це буде реліквія через сто років. Також працюю у техніці реставрації. Писанка – то є виріб, який здатний псуватися, і це проблема для кожного музею – зберегти свою традиційну писанку. У Коломийському музеї Гуцульщини та Покуття вже давно винайшли технологію реставрації писанок. У чому її суть? Це коли беруть писанку, розписують на повному яйці, тоді розбивають на дві половини, стінки яйця з середини обклеюють папером, пап’є-маше і знову складають. Така писанка зберігається значно довше.

“Писанка – це оберіг”

Моя техніка – традиційна, воскова. Колись віск топилина тліючих вуглинках, а тепер найчастіше це роблять на плитці, однак мені до вподоби давній метод. Дуже багато писанкарів використовують електричні писачки, але для мене це все є мертве. Я хочу, щоб писанка була жива – від душі і для душі. Люблю, коли пахне воском, дуже люблю той процес, коли писачок торкається воску. Та й взагалі, знаєте, вже немає такої писанки, якої я б не любила. Люблю традиційну писанку: жовту, червону, чорно-білу, стилізовану. Останні виконані у двох кольорах – це графіка. Використовую анілінові фарби, а для тих, що в кошик і для споживання, то тільки харчові барвники.

Є ще драпанка – таку писанку фарбують у темний колір і вишкрябують гострим інструментом. Крім того, є ще травлені, для їхньої основи беруть коричневе яєчко і витравлюють кислотою. Так знімають шар шкарлупи аж до білого кольору. Це – як 3D. Колись у квашеній капусті витравлювали, а барвники використовували природні: з цибулиння, з кори горіха, вишні, трави різні сушили. Писанка – це оберіг, її писали не тільки на Великдень. Історія виникнення писанки свідчить про те, що вона з’явилася ще в дохристиянські часи. Вважали, що яйце – це життя, а символи – це побажання близьким родичам, знайомим, друзям. Уже пізніше писанка стала великоднім атрибутом.

Коник на писанці – символ достатку, добробуту родини. Кінь – то також символ чоловіка, а риба – жінки, символ продовження роду, також – Ісуса Христа. Дубові листочки – це символ здоров’я; хвильки – безконечники – символ добра, води. Великодні пишу з одного боку – з кошичком, а з другого – з капличкою. І завжди має бути симетрія, щоб ці побажання повторювалися.

“Я створюю писанку, а не відображаю її”

Я не та писанкарка, яка пише тільки на Великдень, а пишу увесь рік. Рідко бувають дні, коли я не пишу писанки. Я її створюю, не штампую, не відображаю, а сама творюю, розуміючи символи. Тому кожна писанка – неповторна. Мені інколи над однією треба посидіти і тиждень, і два, тому що я її створюю, а коли ти твориш, то поняття часу зникає. Перед тим треба обов’язково помолитися: “Господи Боже, допоможи, щоб все те, що я задумала, нехай здійсниться, відіб’ється”. Бо мої роботи відображають стан моєї душі, мені хочеться, щоб писанка сяяла. І сьогодні дуже важливо писати писанки. Бо доки люди будуть писати писанки, доти буде добро на землі.