Перша українська жіноча експедиція: історичне сходження на вулкани Еквадору

10:00, 19 лютого 2021

cover.jpg

Вони називають себе Першою українською жіночою експедицією, бо такого в Україні ще не робили. Від відчайдушної ідеї — піднятися на одну із найвищих вершин світу — ці українки не відмовилися навіть через карантин та непередбачувані закриття кордонів. І от нещодавно восьмеро дівчат таки здійснили експедицію на вулкани Еквадору.


Чому мандрівка ледь не зірвалася? Як дівчата потрапили в електричний шторм, який буває раз на кілька років? Про екстремальні несподіванки, аномальні природні явища й особливості жіночої експедиції “Локальній історії” розповіли троє із учасниць — Галина Стрипа, Юля Стрипа та Марія Задорожна.

kuzminchuk.jpg

Тетяна Кузьмінчук

журналістка

За кілька днів до 

Льодоруби, металеві кі́шкипристосування, які кріпляться на черевики, для пересування по льоду та фірну, шоломи, карабіни, спеціальний одяг та їжа, — перед виїздом в аеропорт дівчата по кілька разів перескладували речі, щоб часом нічого не забути. У два 20-кілограмові баули кожна взяла майже все, що потрібно для експедиції. В Еквадорі планували орендувати лише взуття. 

– Це спеціальні черевики, у яких комфортно на висоті шість тисяч метрів. Жінок-альпіністок, які ходять у такі високі гори, в Україні небагато, тому черевиків маленьких розмірів ми не знайшли. І дуже переживали, чи в Еквадорі нам підійде замовлене взуття, — розповідає Галина Стрипа. 

Причин переживати, окрім цього, було чимало. Думка про експедицію з’явилася минулої зими, якраз перед карантином.

3.jpg
Усі фото надали учасниці експедиції

Спочатку планували підкорити Аконкагуа — найвищу вершину Південної Америки (6962 м). Через загострення пандемії в Аргентині курс змінили на найвищий вулкан світу Охос-дель-Саладо (6891 м) у Чилі. Врешті українки вирішили штурмувати п’ять вулканів в Еквадорі: два нижчі для акліматизації – Руку Пічінча (4696 м) та Фуя Фуя (4275 м), три основні – це Каямбе (5790 м), Котопаксі (5897 м) і Чимборасо (6267 м). 

– У нас були і план Б, і В, і навіть Г, — каже Галина.  —  Думали вже дзвонити і писати листи в консульства, хоч і розуміли, що ми не місія в космос (усміхається). А якщо локдаун в Україні почнеться передчасно і нас не випустять, то готувалися у кількатижневу експедицію зимовими Карпатами. А це 300 кілометрів від одного кордону до іншого. Були моменти, коли ми вже розчаровувалися, бо треба купувати квитки, а їх нема. Це непросто розуміти, що ти дев’ять місяців до чогось готувалася, а це може не відбутися. 

– Нас восьмеро, тож ще й імовірність того, що хтось захворіє на Covid, була дуже високою. За два дні до вильоту ми зробили тест і чекали на результати, як на манну небесну, — додає Марія Задорожна.  — Тут нам пощастило. Проте в останні дні я не до кінця вірила, що ми кудись полетимо. 

Ризиків було так багато, тому відчувала, що щось точно має статися. Питання тільки — що і коли?

-

Тренування на сходах

Ця пригода почалася у лютому 2020 року, коли двоє дівчат-пластунок із майбутньої експедиції зустрілися на лижах з Оксаною Літинською

Вона — третя українка, яка була на Евересті, і друга, яка піднялася на сім найвищих вершин світу (серед них найвища точка Антарктиди – пік Вінсон (4892 м).  Дівчата понад десять років займалися мандрівництвом, скелелазінням, лижами та сноубордингом. 

Того дня Оксана запропонувала їм приголомшливу ідею — вийти на Аконкагуа. 

– Коли я почула про семитисячник, то просто в голові не вкладалося, що ми таке зможемо, — каже Марія,  — Оксана в нас повірила. 

Готуватися з Оксаною Літинською дівчата почали в перші дні карантину. Згодом доєдналася ще одна менторка, Юлія Зі, яка має досвід альпіністських сходжень у Гімалаях, Північній та Південній Америці.

За дев’ять місяців зробили те, про що раніше й не мріяли: у червні пробігли марафон, щоб перевірити мотивацію і витривалість, у серпні зробили тренувальний підйом на п’ятитисячний Арарат (згаслий вулкан у Туреччині), щоб відчути, як реагує організм на висоті. Для дівчат це сходження стало особистим висотним рекордом.

-

Дівчата щодня робили пробіжки та силові вправи, а на вихідних мали по 2—3 години тренувань із набором висоти. 

– У Львові немає де підійматися, — каже Юля Стрипа. — На Високий Замок треба вийти разів  15-ть, щоб виконати програму. Тому ми ходили сходами багатоповерхівок. Іноді це тривало до 11-ї вечора. Бувало, вимикали світло і треба було підсвічувати ліхтариком, або сусід курив на сходовому майданчику й було важко дихати. На ноги одягали найважчі гірські черевики і брали наповнений наплічник  — починали з 5 кілограмів і поступово збільшували до 21-го.

Інтенсивні тренування треба було поєднувати з основною роботою, а ще паралельно створювали сайт, шукали партнерів та фінансування. На переліт, проживання, сходження та спорядження кожної учасниці експедиції потрібно було приблизно 6 тисяч доларів. Половину суми дівчата вклали самі, решту збирали через спільнокошт.

Підготовка до штурму

Маршрут експедиції був таким: Львів – Київ – Стамбул – Панама – Кіто. Без стресу в день вильоту не обійшлося. Дорогою зі Львова до Борисполя дівчата через ожеледицю ледь не запізнилися на літак. А коли забігли в аеропорт, то побачили, що рейс перенесли на два дні. Це означало, що вони втратили час на акліматизацію. 

– Коли йдеш у високі гори, цей етап не можна пропускати, — каже Юля Стрипа. — Різниця висоти між Львовом і Кіто — 3000 метрів — це дуже багато. Важливо звикати поступово: піднятися на якусь гору і спуститися ночувати нижче. Так організм відновлюється, виробляє кров’яні тільця та краще засвоює кисень, якого мало на висоті.

-

Наслідки не забарились: на першій акліматизаційній вершині майже усіх неочікувано почало нудити — хоч на схожій висоті на Арараті проблем не було. А от за взуття хвилювалися даремно: еквадорці маленькі, тож черевиків потрібного розміру виявилося вдосталь. 

Попереду було три основних стратегічних вулкани — Каямбе, Котопаксі та Чимборасо.

На Каямбе пластунки вперше побачили льодовик із тріщинами. Тут вони чотири дні навчалися в альпшколі: зробили кілька тренувальних штурмів, вчилися ходити зв’язані мотузками та в кішках по льодовику, користуватися льодорубом, а також реагувати на екстремальні ситуації, витягувати себе та одна одну, якщо потраплять у тріщину. 

– Ми йшли без гідів, тож мали основне правило: важливі стратегічні рішення, від яких залежать наші життя, приймають менторки й усі беззаперечно їх слухають, — каже Марія Задорожна.

Електричний шторм 

Під час першого самостійного штурму дівчата вже зрозуміли, що з погодою не пощастило. Якщо на навчанні погода була ідеальною, то тут почався снігопад. Каямбе — вершина особливо лавинонебезпечна, тож потрібно бути дуже уважними до снігу й робити лавинні тести. 

– Треба вирізати куб у снігу і перевірити, чи верхній шар не відділяється. Якщо на око видно, що сніг розсипається, то треба спускатись.

Дівчатам здавалося, що вони готові до всього. Однак того, що трапилося далі, вони не очікували.

-

– Раптом почувся голос нізвідки: “Come back!”, — згадує Галина Стрипа.  — Ми не вірили своїм вухам, бо ж у нас купа сил і енергії, щоб йти далі. Потім голос крикнув: “Thunderstorm”. Оксана, як тільки це почула, то відразу сказала розвертатися. Ми не розуміли, що це означає. Як виявилося  — це електричний шторм, коли в позитивно зарядженому повітрі самовільно виникають електричні розряди. Згодом гід, який це кричав, казав, що в його групі хтось підняв руку й у нього між пальцями пробіг струм. А ми всі були в металі! Це небезпечне й дуже рідкісне явище, до якого ми не готувались. Востаннє у цих краях таке було аж три роки тому! 

– Я чула неприємний звук дзижчання — а це в горах, де абсолютна тиша, — каже Юля Стрипа. — Думала, наплечник барахлить чи питна система замерзає. А це бриніло залізо снігового якоря, який я несла. Деякі дівчата бачили блимотіння ліхтарика, наче сідає батарейка. Це все були ознаки цього невидимого шторму. Наступного дня ми прокинулися, і якийсь гід нам каже: “О, я чув, ви йдете на Котопаксі! Там аномальні випари сірки, візьміть маски”. 

Дійти до сходу сонця 

Штурмуючи Котопаксі, дівчата переформатувалися у дві групи — залежно від того, хто у якому темпі міг рухатися і як почувався. Щоб ті, хто міг йти швидше, мали шанс вчасно вийти на вершину. Адже час мав вирішальне значення: потрібно було обов'язково піднятися до 8 ранку.

– На відміну від альпійського льодовика, в Еквадорі різкі перепади температури (саме від цього і відкриваються тріщини). О 12 годині дня сніг уже тане, тож до того часу вже треба зійти з льодовика. Тому ми стартували об 11 годині вечора, щоб мали більше часу, — пояснює Галина Стрипа.  — Коли сніг починає танути, втриматися на ньому в кішках складно, тому дедлайн був дуже чіткий. 

Маршрут виявився складним — із траверсомСхил гори без набору і втрати висоти на крутому схилі, з якого легко зірватися. Від паніки врятувало те, що видимість була поганою і дівчата не бачили усієї небезпеки.

– На світанку було дуже складно. Сніг уже як каша — ти робиш один крок і провалюєшся на два вниз. По навігатору видно, що нам залишилося якихось 50 метрів. Вершина так близько, а ми наче тупцювали на місці. Ми вже були настільки втомлені, що кожен рух давався з величезними зусиллями,  — ділиться Юлія Стрипа.  

– І це морально важко, бо ти постійно дивишся на годинник і рахуєш хвилини, — каже Галина. — Ми розуміли, що не встигаємо, і були готові, що в будь-який момент Юлія Зі скаже розвертатися.

-

Одна із двох груп таки піднялася на Котопаксі — хоч із запізненням на годину. Погана погода, яка супроводжувала усю дорогу, цього разу зіграла на руку. 

– Було холодно, вітер і туман, тому ми дали собі цей час. І запаху сірки, якою нас так лякали, до речі, не було, — пригадує Галина. — Ми  йшли найповільніше зі всіх і потрапили на вершину останніми — зате зробили це самостійно. Бо бачили, як один гід просто тягнув свою клієнтку, яка, на відміну від нас, навіть не несла наплічника. 

– Ми були такі щасливі! — згадує Марія. — Це така ейфорія, ти хочеш насолодитись, але не можеш, бо це лише половина шляху. Більшість небезпечних речей відбуваються саме під час спуску.

Альпінізм, а не вершинізм

Штурм на останній найвищий вулкан Чимборасо довести до кінця не вдалося, хоч дівчата зробили дві спроби. Першого разу їх знову наздогнав електричний шторм і одній із дівчат стало погано на висоті, а другого разу завадила сильна хуртовина, яка не давала вийти із намета. 

— Пригадую, як на маленькій кухні у висотному таборі Чимборасо ми були єдині жінки серед 15—18 чоловіків, — розповідає Марія. — На двох чоловіків було по одному гіду, який радить, що брати, що їсти і як одягати спорядження. А ми все самі. Сиділи вже заздалегідь одягнені й зібрані в рукавицях і масках, обмотані цими мотузками — готові першими виходити на штурм, як тільки стихне вітер.

-

— Усе навколо просто замітало снігом, — каже Галина. — Один гід мав спеціальний пристрій і кожні 15 хвилин виходив на вулицю міряти швидкість вітру. У прогнозі було 45 кілометрів на годину, а тут  він заходить і каже “73”. Це нереальний вітер! Ми сиділи й думали: “Господи, щоб нас звідси не здуло”. 

Зробити ще однієї спроби дівчата не могли. Тому  що отримали дозвіл на підйом на один день. Брати на довше було дорого: місце для трьох учасників на ніч у висотному таборі коштує 240 доларів. А якщо імпровізувати на місці й отримувати новий дозвіл, групі без гіда потрібно чекати 2—3 дні. Це стало для дівчат одним із важливих практичних уроків для майбутніх сходжень. Втім найбільшими висновками, кажуть, були світоглядні. 

— Ще на Каямбе один крутий сертифікований гід сказав: “Дівчата, хочу вас заспокоїти: я піднявся на цей вулкан із 21-го разу. Тому це і називається альпінізм, а не вершинізм. Найцінніше не те, куди ви піднялись, а який досвід отримали”. Це перевернуло моє сприйняття нашої експедиції, — розповідає Юля Стрипа.

-

Дівчата кажуть, що місія їхньої експедиції у тому, щоб зламати стереотип про жіночу команду, показати силу жіночого лідерства та надихнути інших приймати амбітні виклики. А самі уже планують наступну вершину. 

— Я точно стала сміливішою у мріях і цілях, — підсумовує  Марія Задорожна. — Для мене раніше був недосяжним півмарафон. А коли поставили собі більшу ціль  —  цілий марафон, то я навіть того півмарафону й не зауважила. Ми колись лише мріяли про Монблан, а піднялися на значно більшу висоту. Я переконалася, що мріяти треба масштабно і мати поруч круту команду, яка з тобою підпишеться на божевільні ідеї і не дасть зупинитися.