Перша українська жіноча експедиція: історичне сходження на вулкани Еквадору
10:00, 19 лютого 2021
Вони називають себе Першою українською жіночою експедицією, бо такого в Україні ще не робили. Від відчайдушної ідеї — піднятися на одну із найвищих вершин світу — ці українки не відмовилися навіть через карантин та непередбачувані закриття кордонів. І от нещодавно восьмеро дівчат таки здійснили експедицію на вулкани Еквадору.
Чому мандрівка ледь не зірвалася? Як дівчата потрапили в електричний шторм, який буває раз на кілька років? Про екстремальні несподіванки, аномальні природні явища й особливості жіночої експедиції “Локальній історії” розповіли троє із учасниць — Галина Стрипа, Юля Стрипа та Марія Задорожна.
За кілька днів до
Льодоруби, металеві кі́шкипристосування, які кріпляться на черевики, для пересування по льоду та фірну, шоломи, карабіни, спеціальний одяг та їжа, — перед виїздом в аеропорт дівчата по кілька разів перескладували речі, щоб часом нічого не забути. У два 20-кілограмові баули кожна взяла майже все, що потрібно для експедиції. В Еквадорі планували орендувати лише взуття.
– Це спеціальні черевики, у яких комфортно на висоті шість тисяч метрів. Жінок-альпіністок, які ходять у такі високі гори, в Україні небагато, тому черевиків маленьких розмірів ми не знайшли. І дуже переживали, чи в Еквадорі нам підійде замовлене взуття, — розповідає Галина Стрипа.
Причин переживати, окрім цього, було чимало. Думка про експедицію з’явилася минулої зими, якраз перед карантином.
Спочатку планували підкорити Аконкагуа — найвищу вершину Південної Америки (6962 м). Через загострення пандемії в Аргентині курс змінили на найвищий вулкан світу Охос-дель-Саладо (6891 м) у Чилі. Врешті українки вирішили штурмувати п’ять вулканів в Еквадорі: два нижчі для акліматизації – Руку Пічінча (4696 м) та Фуя Фуя (4275 м), три основні – це Каямбе (5790 м), Котопаксі (5897 м) і Чимборасо (6267 м).
– У нас були і план Б, і В, і навіть Г, — каже Галина. — Думали вже дзвонити і писати листи в консульства, хоч і розуміли, що ми не місія в космос (усміхається). А якщо локдаун в Україні почнеться передчасно і нас не випустять, то готувалися у кількатижневу експедицію зимовими Карпатами. А це 300 кілометрів від одного кордону до іншого. Були моменти, коли ми вже розчаровувалися, бо треба купувати квитки, а їх нема. Це непросто розуміти, що ти дев’ять місяців до чогось готувалася, а це може не відбутися.
– Нас восьмеро, тож ще й імовірність того, що хтось захворіє на Covid, була дуже високою. За два дні до вильоту ми зробили тест і чекали на результати, як на манну небесну, — додає Марія Задорожна. — Тут нам пощастило. Проте в останні дні я не до кінця вірила, що ми кудись полетимо.
Ризиків було так багато, тому відчувала, що щось точно має статися. Питання тільки — що і коли?
Тренування на сходах
Ця пригода почалася у лютому 2020 року, коли двоє дівчат-пластунок із майбутньої експедиції зустрілися на лижах з Оксаною Літинською.
Вона — третя українка, яка була на Евересті, і друга, яка піднялася на сім найвищих вершин світу (серед них найвища точка Антарктиди – пік Вінсон (4892 м). Дівчата понад десять років займалися мандрівництвом, скелелазінням, лижами та сноубордингом.
Того дня Оксана запропонувала їм приголомшливу ідею — вийти на Аконкагуа.
– Коли я почула про семитисячник, то просто в голові не вкладалося, що ми таке зможемо, — каже Марія, — Оксана в нас повірила.
Готуватися з Оксаною Літинською дівчата почали в перші дні карантину. Згодом доєдналася ще одна менторка, Юлія Зі, яка має досвід альпіністських сходжень у Гімалаях, Північній та Південній Америці.
За дев’ять місяців зробили те, про що раніше й не мріяли: у червні пробігли марафон, щоб перевірити мотивацію і витривалість, у серпні зробили тренувальний підйом на п’ятитисячний Арарат (згаслий вулкан у Туреччині), щоб відчути, як реагує організм на висоті. Для дівчат це сходження стало особистим висотним рекордом.
Дівчата щодня робили пробіжки та силові вправи, а на вихідних мали по 2—3 години тренувань із набором висоти.
– У Львові немає де підійматися, — каже Юля Стрипа. — На Високий Замок треба вийти разів 15-ть, щоб виконати програму. Тому ми ходили сходами багатоповерхівок. Іноді це тривало до 11-ї вечора. Бувало, вимикали світло і треба було підсвічувати ліхтариком, або сусід курив на сходовому майданчику й було важко дихати. На ноги одягали найважчі гірські черевики і брали наповнений наплічник — починали з 5 кілограмів і поступово збільшували до 21-го.
Інтенсивні тренування треба було поєднувати з основною роботою, а ще паралельно створювали сайт, шукали партнерів та фінансування. На переліт, проживання, сходження та спорядження кожної учасниці експедиції потрібно було приблизно 6 тисяч доларів. Половину суми дівчата вклали самі, решту збирали через спільнокошт.
Підготовка до штурму
Маршрут експедиції був таким: Львів – Київ – Стамбул – Панама – Кіто. Без стресу в день вильоту не обійшлося. Дорогою зі Львова до Борисполя дівчата через ожеледицю ледь не запізнилися на літак. А коли забігли в аеропорт, то побачили, що рейс перенесли на два дні. Це означало, що вони втратили час на акліматизацію.
– Коли йдеш у високі гори, цей етап не можна пропускати, — каже Юля Стрипа. — Різниця висоти між Львовом і Кіто — 3000 метрів — це дуже багато. Важливо звикати поступово: піднятися на якусь гору і спуститися ночувати нижче. Так організм відновлюється, виробляє кров’яні тільця та краще засвоює кисень, якого мало на висоті.
Наслідки не забарились: на першій акліматизаційній вершині майже усіх неочікувано почало нудити — хоч на схожій висоті на Арараті проблем не було. А от за взуття хвилювалися даремно: еквадорці маленькі, тож черевиків потрібного розміру виявилося вдосталь.
Попереду було три основних стратегічних вулкани — Каямбе, Котопаксі та Чимборасо.
На Каямбе пластунки вперше побачили льодовик із тріщинами. Тут вони чотири дні навчалися в альпшколі: зробили кілька тренувальних штурмів, вчилися ходити зв’язані мотузками та в кішках по льодовику, користуватися льодорубом, а також реагувати на екстремальні ситуації, витягувати себе та одна одну, якщо потраплять у тріщину.
– Ми йшли без гідів, тож мали основне правило: важливі стратегічні рішення, від яких залежать наші життя, приймають менторки й усі беззаперечно їх слухають, — каже Марія Задорожна.
Електричний шторм
Під час першого самостійного штурму дівчата вже зрозуміли, що з погодою не пощастило. Якщо на навчанні погода була ідеальною, то тут почався снігопад. Каямбе — вершина особливо лавинонебезпечна, тож потрібно бути дуже уважними до снігу й робити лавинні тести.
– Треба вирізати куб у снігу і перевірити, чи верхній шар не відділяється. Якщо на око видно, що сніг розсипається, то треба спускатись.
Дівчатам здавалося, що вони готові до всього. Однак того, що трапилося далі, вони не очікували.
– Раптом почувся голос нізвідки: “Come back!”, — згадує Галина Стрипа. — Ми не вірили своїм вухам, бо ж у нас купа сил і енергії, щоб йти далі. Потім голос крикнув: “Thunderstorm”. Оксана, як тільки це почула, то відразу сказала розвертатися. Ми не розуміли, що це означає. Як виявилося — це електричний шторм, коли в позитивно зарядженому повітрі самовільно виникають електричні розряди. Згодом гід, який це кричав, казав, що в його групі хтось підняв руку й у нього між пальцями пробіг струм. А ми всі були в металі! Це небезпечне й дуже рідкісне явище, до якого ми не готувались. Востаннє у цих краях таке було аж три роки тому!
– Я чула неприємний звук дзижчання — а це в горах, де абсолютна тиша, — каже Юля Стрипа. — Думала, наплечник барахлить чи питна система замерзає. А це бриніло залізо снігового якоря, який я несла. Деякі дівчата бачили блимотіння ліхтарика, наче сідає батарейка. Це все були ознаки цього невидимого шторму. Наступного дня ми прокинулися, і якийсь гід нам каже: “О, я чув, ви йдете на Котопаксі! Там аномальні випари сірки, візьміть маски”.
Дійти до сходу сонця
Штурмуючи Котопаксі, дівчата переформатувалися у дві групи — залежно від того, хто у якому темпі міг рухатися і як почувався. Щоб ті, хто міг йти швидше, мали шанс вчасно вийти на вершину. Адже час мав вирішальне значення: потрібно було обов'язково піднятися до 8 ранку.
– На відміну від альпійського льодовика, в Еквадорі різкі перепади температури (саме від цього і відкриваються тріщини). О 12 годині дня сніг уже тане, тож до того часу вже треба зійти з льодовика. Тому ми стартували об 11 годині вечора, щоб мали більше часу, — пояснює Галина Стрипа. — Коли сніг починає танути, втриматися на ньому в кішках складно, тому дедлайн був дуже чіткий.
Маршрут виявився складним — із траверсомСхил гори без набору і втрати висоти на крутому схилі, з якого легко зірватися. Від паніки врятувало те, що видимість була поганою і дівчата не бачили усієї небезпеки.
– На світанку було дуже складно. Сніг уже як каша — ти робиш один крок і провалюєшся на два вниз. По навігатору видно, що нам залишилося якихось 50 метрів. Вершина так близько, а ми наче тупцювали на місці. Ми вже були настільки втомлені, що кожен рух давався з величезними зусиллями, — ділиться Юлія Стрипа.
– І це морально важко, бо ти постійно дивишся на годинник і рахуєш хвилини, — каже Галина. — Ми розуміли, що не встигаємо, і були готові, що в будь-який момент Юлія Зі скаже розвертатися.
Одна із двох груп таки піднялася на Котопаксі — хоч із запізненням на годину. Погана погода, яка супроводжувала усю дорогу, цього разу зіграла на руку.
– Було холодно, вітер і туман, тому ми дали собі цей час. І запаху сірки, якою нас так лякали, до речі, не було, — пригадує Галина. — Ми йшли найповільніше зі всіх і потрапили на вершину останніми — зате зробили це самостійно. Бо бачили, як один гід просто тягнув свою клієнтку, яка, на відміну від нас, навіть не несла наплічника.
– Ми були такі щасливі! — згадує Марія. — Це така ейфорія, ти хочеш насолодитись, але не можеш, бо це лише половина шляху. Більшість небезпечних речей відбуваються саме під час спуску.
Альпінізм, а не вершинізм
Штурм на останній найвищий вулкан Чимборасо довести до кінця не вдалося, хоч дівчата зробили дві спроби. Першого разу їх знову наздогнав електричний шторм і одній із дівчат стало погано на висоті, а другого разу завадила сильна хуртовина, яка не давала вийти із намета.
— Пригадую, як на маленькій кухні у висотному таборі Чимборасо ми були єдині жінки серед 15—18 чоловіків, — розповідає Марія. — На двох чоловіків було по одному гіду, який радить, що брати, що їсти і як одягати спорядження. А ми все самі. Сиділи вже заздалегідь одягнені й зібрані в рукавицях і масках, обмотані цими мотузками — готові першими виходити на штурм, як тільки стихне вітер.
— Усе навколо просто замітало снігом, — каже Галина. — Один гід мав спеціальний пристрій і кожні 15 хвилин виходив на вулицю міряти швидкість вітру. У прогнозі було 45 кілометрів на годину, а тут він заходить і каже “73”. Це нереальний вітер! Ми сиділи й думали: “Господи, щоб нас звідси не здуло”.
Зробити ще однієї спроби дівчата не могли. Тому що отримали дозвіл на підйом на один день. Брати на довше було дорого: місце для трьох учасників на ніч у висотному таборі коштує 240 доларів. А якщо імпровізувати на місці й отримувати новий дозвіл, групі без гіда потрібно чекати 2—3 дні. Це стало для дівчат одним із важливих практичних уроків для майбутніх сходжень. Втім найбільшими висновками, кажуть, були світоглядні.
— Ще на Каямбе один крутий сертифікований гід сказав: “Дівчата, хочу вас заспокоїти: я піднявся на цей вулкан із 21-го разу. Тому це і називається альпінізм, а не вершинізм. Найцінніше не те, куди ви піднялись, а який досвід отримали”. Це перевернуло моє сприйняття нашої експедиції, — розповідає Юля Стрипа.
Дівчата кажуть, що місія їхньої експедиції у тому, щоб зламати стереотип про жіночу команду, показати силу жіночого лідерства та надихнути інших приймати амбітні виклики. А самі уже планують наступну вершину.
— Я точно стала сміливішою у мріях і цілях, — підсумовує Марія Задорожна. — Для мене раніше був недосяжним півмарафон. А коли поставили собі більшу ціль — цілий марафон, то я навіть того півмарафону й не зауважила. Ми колись лише мріяли про Монблан, а піднялися на значно більшу висоту. Я переконалася, що мріяти треба масштабно і мати поруч круту команду, яка з тобою підпишеться на божевільні ідеї і не дасть зупинитися.
