Отець Богдан Прах: “Без любові до малої батьківщини ми ніколи не полюбимо усієї країни”

– Чому Ви зацікавились темою репресій духовенства?

– Понад 30 років тому, будучи молодим священиком, я мав велике бажання повністю віддати себе громаді. Працюючи серед вірних старшого покоління, я намагався якомога більше зрозуміти, що говорять, думають та чим живуть ті люди, які пережили велику трагедію особистого, національного й церковного життя. Тоді зрозумів, що без глибокого розуміння недавніх історичних подій просто не зможу стати по-справжньому близьким для цих людей, а користі від мого служіння буде мало. Коли був у районах південної Польщі, де розповідали історії конкретних священиків, колишніх парохів тих сіл, про їхню роль, працю, відданість, мучеництво, то я просто не знав, про кого йдеться. І хоч я (як і мої колеги священики) загалом розумів історію краю, однак наше розуміння справжнього масштабу трагедії було недостатнім. Не існувало глибоких досліджень трагедії духовенства і Церкви, не було літератури, а отже, жодної можливості довідатися про конкретних осіб чи минуле якоїсь парафії. Тож потрібно було досліджувати самому, а не чекати, що це зробить хтось інший. Тоді ми разом із дружиною почали “копати”.

Спершу, впродовж декількох років, працювали із західною літературою міжвоєнного та воєнного періоду, яка з’являлася у Польщі вже у 1980-х роках (в Україні її на той час ще не було). У спогадах, есеях, статтях ми знаходили хоч якусь інформацію про трагедію Закерзоння – репресії Церкви. Але це були дуже поверхові записи з людської пам’яті. Вони не опиралися на архівні документи, і до якої теми ми б не бралися – натрапляли на суперечливі дані. Тож вирішили самотужки досліджувати архіви.

Упродовж шести років я фактично жив в архівах – спершу шукав матеріали до свого докторату, який писав про історію релігійних стосунків в західних частинах Перемиської єпархії і роль держави у цих стосунках, але так чи інакше пошуки приводили до часу війни, репресій і депортацій. Я хотів дізнатися більше і більше про цей період, про самих репресованих, але ланцюг обривався. І так ми з дружиною дали обіцянку, що спробуємо дослідити долі усіх священиків, які 1 вересня 1939 року, коли розпочалася Друга світова війна, служили в Перемиській єпархії і Апостольській адміністрації Лемківщини. Це майже тисяча осіб! Ми хотіли дізнатись, хто з них вижив, а хто загинув, кого депортували до УРСР, а хто виїхав на Захід і що зрештою трапилося з ними після депортації. Інформації просто не було. Для мене з дружиною це означало одне – потрібно працювати не лише в архівах, а й ходити селами, спілкуватися з очевидцями, родинами репресованих. Так, збираючи історії одна за одною, село за селом, поволі почали складати певну картину… Згодом до цієї праці в Україні долучилися студенти УКУ. Вони відвідали сотні сіл: від Мостиськ до Тернополя, від Сокаля до Турки.

– Як саме виглядала робота «в полі»?

– Перша поїздка відбулася у 1988 році, і того ж року ми об’їхали практично всі села від Краківського до Люблінського воєводств на території Польщі, сфотографували тисячі різних об’єктів, зокрема цвинтарів, церков. Більшість з яких була дуже занедбаною, оброслою бур’янами. Це був базовий матеріал, який розкривав не багато, проте ми торкнулися до кожного села, кожної стежинки, а отже, були фізично з’єднані з тим, що досліджували. Після експедицій перших років зробили перерву, щоб впорядкувати матеріал і попрацювати в архівах, а потім їздили ще дуже багато разів. Повторні експедиції тривали з 1999 до 2007 року, а загалом поїздки тривали приблизно сім років.

Розчарувало те, що людей у селах майже не було, а саме вони мали стати важливим джерелом. Втім нам вдалося поспілкуватися і з деякими українцями, і з поляками. Це допомогло пролити світло на незрозумілі моменти, на які ми натрапляли в архівах. Наприклад, одного разу ми приїхали в село Тарнавка (до асиміляції в цьому районі мешкало багато українців), щоб більше дізнатися про місцевого пароха отця Теофіла Калинича. В архіві я натрапив на близько сорока листів, які він свого часу писав до єпископа, докладно, день за днем, описуючи усі напади на нього, на парафію, спроби вбивства, підпалу церкви, які тривали з 1940 по 1944 рік. Зрозуміло, що мені було важливо поїхати до цього села, до цієї церкви (вона стоїть і сьогодні) та спробувати дізнатися від місцевих, що вони знають про долю цього священика, і зрозуміти, чи те, що написане в листах – правда. У селі ми зустрілися з одним поляком, приблизно 80-літнім, який жив неподалік церкви. Я спробував розпитати його про отця Теофіла. Як тільки назвав його ім’я, той одразу з люттю почав розповідати, мовляв, ми так хотіли вбити цього священика, але не вдалося – утік. Тоді я запитав, як? Хоч знав відповідь з листів отця Теофіла. Ту саму історію розповів чоловік. Латинський священик сховав отця на фірі з подвійним дном, а поверх накидав гною, нібито їдучи на поле за село. Так отець врятувався і згодом виїхав за кордон.

Що дала мені поїздка до Тарнавки і спілкування із цим чоловіком? По-перше, я зрозумів, що ця історія правдива, по-друге, через реакцію місцевого поляка я вкотре відчув, наскільки великою була ненависть і бажання вбити цього священика, отець Теофіл у листах не перебільшував. І, по-третє, я переконався, наскільки важливим є кожне свідчення, кожен спогад чи архівний папірець, – усе це дає можливість наблизитися до правди.

– Чи вдалося віднайти родини репресованих священиків?

– Як-не-як саме рідні з особливим трепетом зберігають пам’ять і тому вони є найдостовірнішими свідками. Ми дуже старалися віднайти такі родини священиків. Найчастіше брали до рук телефонну книгу і шукали людей із такими ж прізвищами, які мали священики. Телефонували в ті міста, де, на наш погляд, теоретично могли жити їхні родичі: Тернопіль, Івано-Франківськ, Старий Самбір… Ця справа потребувала терпіння і наполегливості: часто натрапляли на однофамільців, але вдалося віднайти і родичів священиків. Можете уявити, якою була наша радість, коли після десятків дзвінків раптом чуєш: “Так, це наш родич”.

Втім були і такі випадки, коли люди не хотіли спілкуватися або навіть свідомо перекручували факти. Скоріше за все, вони мали певні негативні досвіди і тому упереджено ставились до наших запитань. Це власне і навчило нас не довіряти інформації, отриманій лише з одного джерела. Кожну вістку про якусь важливу подію ми намагалися перевірити принаймні у двох чи трьох джерелах.

Через недостатню кількість доказів приблизно 3–4 % біографій ми не закінчили, тобто історії майже 10 священиків не розкрили повністю. Більш-менш знаємо, що з ними сталося, але не вдалося знайти достатньо джерел, щоб закінчити біографію. Тому шукаємо досі. Зокрема загадкою є доля отця Павла Гаранджа, пароха села Токарня на Лемківщині, якого хворого, майже 90-річного під час “Акції Вісла” депортували на північ Польщі. Та що трапилось із ним потім: отець помер у дорозі чи дожив віку в якомусь селі – невідомо. Деяку інформацію я маю, але сказати, що так, я був на могилі, знаю місце і дату смерті його – цього не добився.

– Чому Ви вирішили написати про трагедію духовенства саме через біографії, а не сконцентрувалися, скажімо, на двох-трьох найбільш промовистих історіях?

– Наш задум – поставити пам’ятник усім тим, які були до нас, і тільки у такий спосіб ми з дружиною могли його втілити – не через статистику, а через конкретних осіб. Тому історію кожного священика ми старалися розкрити якомога повніше: віднайти його фотографію, розказати про його походження, роль в духовному житті, долю під час репресій, показати як особистість, як людину, що переживала свою радість і свою трагедію, яка жила великими ідеями – церковними й особистими – і яка творила історію. Багато з цих священиків взяли на себе відповідальність духовного, економічного, політичного проводу народу. Це не були якісь там особи “Х”, це були люди з конкретними прізвищами і датами народження. Вдивляючись у їхні обличчя на фото, ми бачимо прекрасних, світлих, сильних і дуже жертовних та ідейних особистостей, які не боялися йти на велику жертву тоді, коли було потрібно.

Бувало, що, прочитавши певні документи, протоколи допитів КДБ чи описи вбивства, ми з дружиною не могли спати 3–4 ночі. Це дуже вплинуло на наше розуміння світу, на наші емоції і на наше здоров’я. Я навіть пропонував робити якісь перерви, але дружина постійно наполягала, що треба довести справу до кінця. Нині розумію, що сильне емоційне пережиття було важливим для роботи. Думаю, без нього монографія не була б такою, як є – там видно ці емоції.

– Тож, підсумовуючи, чому репресовували духовенство – щоб підкорити чи фізично знищити?

– Не тільки знищити, а й підкорити. Підкорити можна того, хто формально існує. У випадку з частиною Перемиської єпархії, що опинилася в кордонах Польщі, зробили усе для того, щоб вона перестала існувати, бо як немає глави церкви, немає структур, то існування Церкви фактично не можливе. Тому підкорення Церкви, як інституції, і фізичне знищення духовенства фактично прирівнювали до підкорення усіх людей цього регіону.

– У якому стані Перемиська єпархія сьогодні?

– Після операції “Вісла” – депортації українців із території Закерзоння – більшість сіл повністю знищили. За різними оцінками на цих етнічних територіях залишилося від 5 до 20 тисяч українців, тих, які давали місцевій владі надію на дуже швидку асиміляцію і тих, які були необхідні, щоб забезпечити функціонування стратегічних об’єктів на тій території, наприклад, залізниці. На мою думку, цифра 20 тисяч – суттєво перебільшена й насправді на цьому великому просторі – від Краківського до Люблінського воєводства – залишилось не більше 7 тисяч із 300 тисяч українців, які проживали до депортації та репресій. Лише у 1970-х частина українців повернулася в етнічні села на території Польщі. І сьогодні там діє дві Церкви: Православна і Греко-Католицька, але їхні парафії нечисельні. У двох греко-католицьких єпархіях залишилось не більше 20 тисяч вірних.

– Що має промовляти до сучасного українця Ваше дослідження? Чим ця праця важлива не лише для істориків, які вивчають церковну тематику?

– Контекстів дуже багато. Найбільш фундаментальний – це те, що без розуміння історичних процесів і того, хто їх творив, нам дуже складно зрозуміти себе сьогоднішніх: де ми є, ким ми є, чому ми такими є.

Українці не можуть визначити своєї ідентичності, греко-католики не розуміють своєї ідентичності і це надзвичайно велика проблема… Щоб її розв’язати, ми не повинні лише відкривати нові світи свого особистого духовного, патріотичного чи національного життя, а й бути продовжувачами спільного ланцюжка, того, що єднає всіх українців. Але якщо ми взагалі не знаємо цього ланцюжка, то не зможемо його продовжити, нам це не вдаватиметься, ми робитимемо це незграбно. В історіях отців, у їхньому героїзмі є фундамент для кожного з нас, є те, що єднає, що створює спільний контекст, адже ці люди своїми вчинками засвідчують про ідентичність як умову існування нації.

Другий момент, про який говорить це дослідження, – важливо розуміти історичні процеси, які відбувалися в конкретному рідному регіоні, місті чи селі, відчувати належність до цього невеликого простору. Зайдіть до будь-якого села – там на кожному повороті, на кожному горбочку є історичні сліди. Кожна хата щось промовляє… Якщо усе це нічого до нас не промовляє – у нашому розумі, серці рано чи пізно утворюється порожнеча, у стані якої ми нічого не знаємо, не розуміємо і нічого не хочемо розуміти. Усе, що ми хочемо – жити самі для себе і якось прожити. Тоді як без любові до малої батьківщини ми ніколи не полюбимо усієї країни. Без любові до людини ми не цінуватимемо родини. Усе починається з малого, і щоб ми змогли це мале полюбити, спершу повинні його зрозуміти, захопитися його минулим, його локальною історією.