Оля Гнатюк: “Відвага неможлива без страху”

1 травня у рамках циклу онлайн-зустрічей з письменниками “Книжкові вечори», які організовує Український ПЕН на своїй сторінці у facebook, письменниця Оля Гнатюк розповіла про свою книгу «Відвага і страх».

Книжка вийшла в 2015 році у видавництві «Дух і літера. Розповідає про львівську інтелігенцію, яка у 1939–1945-х роках опинилася у лещатах двох тоталітарних режимів.

“Локальна історія” публікує основні тези із розповіді Олі Гнатюк про книгу «Відвага і страх»:

Найкращий спосіб увійти у простір минулого – зробити це через родинний досвід

Все своє дослідницьке життя я дуже боялася братися за теми на кшталт війни. Найстрашнішою мені видавалася тема Другої світової. Найбільше через проблему успадкованого травматичного досвіду для більшості громадян Центрально-Східної Європи. Надто для українців і поляків. Може здаватися, що травма – це те, що пережили ми самі, те, що стосується нашого власного болісного досвіду. Але насправді, як доводять вчені, травму можна успадкувати навіть у третьому поколінні. Це була, можливо, найважливіша причина, чому я взялася за написання книги “Відвага і страх”.

Але я ніяк не змогла знайти якогось підходу, який би відкрив мені двері до цієї задуманої, але ще не написаної книги. І лише згодом я вирішила, що найкращий спосіб увійти в цей простір – зробити це через родинний досвід, через досвід моїх мами і бабусі.

Моя бабуся про ті події майже нічого не розказувала. А мама народилася 18 вересня 1939 року, буквально за день після того, як радянська армія переступила Збруч і увійшла на територію довоєнної Польщі. А отже, від самого народження все мамине життя було позначене тією травмою війни. Травма почалася з того, що через тиждень чи два після її народження з дому зник батько. Його арештувало НКВС. Окрім того, у тюрмі сидів мій дідусь. Позаяк, він був службовцем середнього рангу, то його звільнили досить швидко. Та після ув’язнення він залишився інвалідом і помер у 1942 році.

Спогади людини форматують національні наративи

Те, що мене найбільше цікавило – це поєднання трьох різних національних наративів. Завжди дивувало, як про одну і ту ж саму подію, залежно від того, хто оповідає, можна розказати зовсім по-різному. І це необов’язково залежить лише від індивідуальної точки зору. Бо через багато років ця індивідуальна точка зору, спогад, відформатовується ще й національним наративом. Під національним наративом я маю на увазі інтерпретацію подій окремою нацією.

Я це побачила, читаючи різноманітні українські, польські, єврейські спогади про довоєнний і воєнний Львів. Зрозуміла тоді, що ці спогади якось надзвичайно схожі одні на одних, але всі у межах свого власного національного панівного дискурсу. Звичайно, в цьому не було б нічого поганого, якби у цих наративах місце для інших національних поглядів не було б абсолютно маргінальним. А коли йдеться про моменти конфліктів і часу війни, то це вже не просто маргінальне місце, а місце чужого, ба навіть – ворога. У національному польському наративі, звичайно, є добрі українці та добрі євреї, але як виняток. Так само і в українському наративі: серед поляків чи євреїв лише винятково трапляються праведники, які поводяться як личить людині.

Це ж стосується і єврейського травматичного наративу, особливо у контексті досвіду Голокосту. Якщо досвід війни є крайнім, межовим, тобто на межі життя і смерті, то у випадку Голокосту – це якийсь майже потойбічний досвід, коли постійно, кожної хвилини, кожної секунди, людині загрожує смерть тільки тому, що вона народилася євреєм. І в такій ситуації, коли всі навколо потенційно можуть тебе здати, привести до смерті, звичайно, ці всі уявляються ворогами. Тому нічого дивного, що ці наративи виглядають саме так.

Спроба показати, як люди, перебуваючи на межі життя і смерті, намагаються залишитися людьми

Головна моя мета при під час написання книги “Відвага і страх” – спробувати вийти за межі національних наративів. Подивитися на ті події зблизька, з позиції індивідуального досвіду, з позиції жаби, а не птаха. Думаю, саме особистий досвід тут і промовляє найкраще.

Це спроба показати людей наче у дзеркалах. Продемонструвати, як люди, які були знайомими, друзями чи навіть рідними, перебуваючи на межі життя і смерті, намагаються залишитися людьми.

Задум книги виник також і через моє велике зацікавлення Львовом – містом, у якому живуть мої найближчі друзі, де народилася моя мама, де жив тривалий час у міжвоєнний період мій дідусь, а деякий час – і бабуся. Родинні і дуже близькі зв’язки з цим містом мене поєднують і донині. Львів, окрім Варшави, де я народилася, і Києва, де живу, є близьким мені як культурний та історичний простір.

Я навмисно намагалася так побудувати цю книжку, щоб репрезентувати різні середовища творчої інтелігенції тодішнього Львова. Тобто не тільки медичне чи художнє середовище, а й літературне чи наукове. І намагалася також показати чоловічий і жіночий досвіди. Бо це досить різні досвіди, хоч війна, як відомо, не милувала ні одних, ні других.

Моя книга базується на особистих документах: листах, щоденниках і спогадах. Але найсвіжіших, тих, які були написані під час або відразу після війни. Це було принциповим для мене, бо все те, що написано через десять чи більше років, вже є відформатованим національним наративом. Порівняння між собою особистих документів людей, долі яких перетиналися – дозволило створити ціле плетиво розмаїтих поглядів і доль. Для мене було важливим показати, наскільки відтінки сірого важливі в цій картині минулого.

Колабораціоніст – це завжди хтось інший

У книзі я всіляко уникаю негативних оцінок, особливо – слів “колаборація” чи “колабораціоніст”. Тому, що дуже часто цим словом зловживають і використовують його винятково по відношенню до іншого. Колабораціоніст – це завжди не “я”, це повсякчас хтось інший. Коли я побачила це на багатьох прикладах в особистих документах, то зрозуміла, що дефініцію “колабораціонізм” треба поставити на паузу та припинити на деякий час перестати її використання.

Варто спробувати глянути на тогочасні події без оцінок, без зневаги, без намагання вивищити себе, а когось принизити. Мені йшлося про те, аби зрозуміти, як іноді випадковість штовхала людину на шлях відваги. Той шлях, до якого вона здавалось би не була готова, але, як згодом виявилося, таки готова. І про те, що відвага неможлива без страху – бо яка це відвага, якщо людина не відчуває страху? Герої моєї книги щодня відчували страх.

“Звинувачую тебе, діду”

Я показую мамину родину, діда з бабою. А також те коло людей, яке їх оточувало під час війни, зокрема львівську мисткиню Ярославу Музику. Вони вдвох з моєю бабусею ходили до львівського гетто, намагаючись допомагати євреям. Ярослава Музика завдяки племінникові і давнім зв’язкам чоловіка, знаходила для них медикаменти. А моя бабуся намагалася щось виміняти чи якось по-іншому здобути для них їжу.

Серед героїв книги є Михайло Рудницький, надзвичайно цікава і приваблива для мене постать. Також український історик Михайло Марченко, який приїхав до Львова з радянської України. Його внук Валерій, ув’язнений як дисидент, написав з тюрми до нього листа зі словами: “Я звинувачую тебе, діду, у тому, що ви дозволили цій системі вкорінитися”. Мені здається, що послання такої сили трапляються дуже рідко. Я цей лист цитую, він дуже важливий у книжці. Передусім тому, що показує, як цей досвід протистояння, досвід рівночасних відваги і страху, проростає через покоління.

Чи Гуго Штейнгауз, який був основоположником львівської математичної школи. Після того, як до його будинку у Львові увірвалася група німецьких військових і побила його, він покинув домівку. Дружина на прощання обрізала троянду у своєму саду біля будинку і вони пішли літньою вечірньою вулицею без жодних валіз, ніби прогулюючись. А насправді залишаючи свій дім, до якого більше ніколи не повернулися.