Олександр Морозов: “Кремлем почав управляти страх”

— Звідки взялося поняття “рускій мір”?

— “Рускій мір” має три значення. Перше — раннє, пострадянське. В СРСР жодного уявлення про “рускій мір”, як про концепт, не було. Коли ж розвалювався Союз, то кілька інтелектуалів періоду Перебудови взялися роздумувати над тим, що буде із залишками Радянського Союзу. І Михайло Ґефтер, популярний під час Перебудови історик, вжив цей термін “рускій мір”. Він говорив про зону культурного поширення російської мови, те, що можна визначити як світ Достоєвського й Рахманінова. У тому понятті ще не було нічого агресивного та гегемоністського.

Друге значення — коли прийшов Путін, то група політтехнологів була стурбована тим, як прив’язати економічний розвиток Росії до поширення російськості у світі. Тому вони розробили концепцію “Купуйте російське”. Зрозуміло, що ніхто нічого російського не купував, та цю піар-ідею продали Кремлю. І одночасно у 1990-х дуже важливу роль почав відігравати “Конгрес російських общин”, який зініціював Дмитро Роґозін. Цей рух був маргінальним, бо при владі був Єльцин і ліберали. Але цей “Конгрес російських общин” все ж звучав у політичному житті, адже саме розпочався конфлікт у Придністров’ї і представники конгресу заявляли, що там дискримінують російськомовних. Водночас почався конфлікт із країнами Балтії, які першими пішли до Євросоюзу і НАТО, проводячи в себе мовну політику. Тож тези цього конгресу про те, що ображають росіян і російськомовних, поступово захоплювали уми політичних еліт.

— Це таке гуртування своїх проти зовнішньої загрози, часто уявної?

— Гуртуванням воно стало після 2014 року, коли Путін розпочав політику агресивної мобілізації. Відтоді перевернулася концепція “руского міра”. Так, сьогодні, безумовно, є багато доказів того, що численні організації російських націоналістів вели роботу в різних частинах колишнього Союзу: на південному сході України, у Казахстані, на Кавказі. Але загалом та їхня діяльність могла нічим і не закінчитися, якби не рішення Кремля розв’язати війну проти України. Це перевернуло “рускій мір”, оскільки зразу почалася активна телевізійна пропаганда, у якій почали експлуатувати цю тему. З того він і виник у сучасному розумінні. І це є третім значенням.

— Ви сказали, що в СРСР не було такого поняття. А, можливо, Радянський Союз як концепція був лише ширмою для “руского міра”?

— Ні, так не можна сказати. Тому що радянський проект усе ж претендував на інтернаціональність. Він хотів бути таким глобальним проектом з лівою ідеєю. Безумовно, у середині СРСР були різні націоналізми, російський також, але офіційно його не сприймали. Тоді Кремль у боротьбі з капіталізмом хотів поширювати ліві ідеї.

— Чому російська імперська політика впродовж всієї історії знаходила прихильників на Заході?

— Не можна сказати, що російській імперській політиці дуже симпатизували на Заході. Радше навпаки. Великі європейські держави завжди дивилися з певною байдужістю на те, як Росія розширювала сферу панування на близьких до неї територіях. І в цьому сенсі правильною є думка, що, наприклад, для французів ті землі, які розташовані між Німеччиною і Росією, є непомітними. Відповідно, їх не дуже знали, не надавали їм значення і вважали, що там немає суверенітетів, самостійності, і, можливо, немає майбутнього. Тому йдеться радше про байдужість.

А симпатії Кремля до експансіонізму виникли в ХХ столітті, коли в Європі з’явилися комуністи. Ось тоді справді були часи, коли європейські комуністи співчували Сталінові, і навіть в 1937 році. Тут важливий момент — вони відчували спільний спротив фашизму. Це призвело до того, що в багатьох країнах Європи, зокрема в Італії, Франції, виникли дуже впливові комуністичні партії. І ті партії безумовно відчували симпатії, але не так до радянської імперії, як до проекту перемоги над західною цивілізацією капіталістів.

Натомість сьогодні ситуація непроста, бо путінський поворот 2014-го всі найбільші міжнародні організації і країни Заходу, та й не лише Заходу, а й Азії, засудили. Ніхто не підтримує російської агресії. Деякі активно засуджують, інші дистанціюються, але не підтримують.

Дуже велика проблема в тому, що й надалі впливові політики деяких країн Заходу дивляться на Східну Європу, як на проміжну землю без великого значення. Вони не те що схвалюють дії Путіна, але не хочуть йти на певні жертви своєї країни заради встановлення миру, справедливості й демократії у цьому регіоні.

— Квола підтримка Заходу держави між Росією і Німеччиною — це проблема Заходу, який не розуміє важливості цієї країни? Чи, власне, цієї країни, яка не демонструє ділами, що може бути важливою і чинити повноцінний опір агресорові?

— У Європі є і були в післявоєнний період інтелектуали, такі як Тоні Джадт, Тімоті Снайдер, які з розумінням ставилися до країн Східної Європи й говорили про їхнє велике значення. Вони багато зробили для того, щоби Східну Європу побачила Західна, а також інший світ. Це праця також таких інтелектуалів, як Мілан Кундера, Адам Міхнік, Чеслав Мілош та інших. І ще — ці п’ять років, які минули від моменту анексії Криму, продемонстрували кілька дуже важливих моментів. Перший — такій потузі, як Росія, Україна, якщо б навіть і хотіла чинити опір, то не змогла б. І саме в цьому особлива підлість путінського кроку, бо він вдарив у таке місце, де не можуть чинити сильного спротиву. Цей момент доволі драматичний, бо нагадує про події 30-х років ХХ століття, коли великі гравці, такі як Німеччина, могли просто заявити Чехословаччині — ви не здатні чинити опору, вас ніхто не підтримає.

Другий момент — українське суспільство, як і всі пострадянські, перебувало у глибоко мирному стані. Ніхто в Україні взагалі не готувався до війни. Буває, що кілька років готуються, всі розуміють, що це станеться, відбувається мобілізація суспільства, а Україна до 2014 року була в такому стані, що, попри всі газові війни, попри всі дипломатичні конфлікти, нікому не могло спасти на думку, що можлива війна.

Третій момент цієї історії у тому, що Кремль після 2014 року виявив крайню ступінь цинічності в політиці. Добрий приклад — історія з “Боїнгом”, адже, здавалося б, бувають такі безглузді, невдалі події і треба визнавати помилки, бо всі їх роблять. Але Росія не визнає фактів. І подібних моментів у Росії дуже багато. Виявилося, що аж до такої міри цинізму ніхто не готовий. Це фундаментальний момент. Те, що робив Кремль після 2014 року, то при кожному епізоді виникало питання — а що, невже так можна? Як таке може бути?! Навіть у Лукашенка, найстаршого диктатора Європи, від такого очі вилазили на лоба. Кремль вчинив як іншопланетний прибулець, який не хоче розмовляти мовою країни, у яку вторгся, і взагалі не хоче визнавати моральних й етичних норм, які діяли в цій цивілізації. Ось у цьому весь парадокс. Відповідно, протистояти цьому дуже складно.

— Чи європейські політики випрацювали якісь механізми, як протистояти російській політиці останніх п’яти років?

— Якщо відповісти жорстко, то ні. Безумовно, різні країни Заходу мають більш-менш чітку позицію щодо Кремля. Це санкції. Так Захід демонструє, що такі дії Росії – неприйнятні. Хоч є й інший бік — всі підтримують санкції, але в Європі є багато бізнесменів та підприємців, які через треті країни постачають Росії те, що їй потрібно: запчастини для німецької будівельної техніки, різноманітні елементи для комп’ютерів і навіть продукти харчування. Санкції діють, але Кремль перевів свої фінансові активи в Сингапур, Катар і через ці країни здійснює певні фінансові трансакції.

Втім за останні три роки в Європі помітне пожвавлення тих інститутів, які контролюють токсичне російське проникнення в Європу. З’являються нові доповіді на цю тему, відбувається спостереження за процесами в соціальних медіях. За останній час викрито багато фінансових маніпуляцій росіян у Європі. І якщо ще три-чотири роки тому деякі європейські політики безкарно приїжджали на територію окупованого Донбасу, Криму чи до Москви, то сьогодні всі ці люди перебувають у публічній зоні, вони помітні. В європейській політичній сфері сформувалося уявлення про неприпустимість таких токсичних контактів. І схоже, така ситуація триватиме доти, доки не зміниться путінський курс і не почнеться деескалація Росії.

— Є популярні порівняння путінського режиму з гітлерівським. Наскільки такі паралелі допустимі?

— Це все ж таки занадто сильні паралелі. Безумовно, путінська політика загрозлива і для старого західного світу. Але паралель з гітлеризмом погана тим, що Гітлер, як і Сталін, все ж таки мав ідеологію, він пропонував якийсь ідейний альтернативний проєкт, який підхоплювали різні сили в інших країнах. Натомість Путін і його люди пропонують приблизно те саме, що пропонував Берлусконі, себто всього-на-всього форму корумпованої політики. Путінська пропозиція не є якоюсь новою моделлю життя, це пацанські, як кажуть у Росії, стосунки. Це запрошення ігнорувати політичні інститути, тому що ці інститути, нібито є брехливими й фальшивими, а насправді всім керують гроші й наші дружні напівбандитські взаємини. Саме з цим посилом путінізм потрапив у деякі європейські країни. На півночі Європи це не розуміють, адже там геть інша ціна влади, інакше уявлення про поведінку людини в публічній сфері, висока ціна репутації, і нікому навіть на думку не спаде, що можна будувати владу за рахунок тіньових грошей. Однак водночас це таки просочується, наприклад, до Греції чи південної Італії. Та якщо говорити про порівняння Путіна з Гітлером і Сталіном, то воно занадто сильне.

— А як щодо нахабства, з яким Путін окупував частину України й анексував Крим, хіба не схоже на те, як легко, без спротиву потужних західних держав, Гітлер колись зайняв східні країни?

— Це момент 2014 року. Політичний режим Путіна, який він створив зі своїми друзями, починаючи приблизно з 2003, звичайно, був неякісним, але до 2014 року це був просто поганий режим, а відтак — багато хто дивиться на нього розгублено, тому що анексія Криму, звичайно, нагадує дії Гітлера і Сталіна. Це дійсно схоже на те, як Сталін відкусив шматок Бессарабії або як Гітлер забрав Судетську область. Ось це порівняння, звісно, драматичне. Ніхто не хоче, щоб за схемою 30-х років усе почало розвиватися в якийсь великий загальноєвропейський конфлікт. Надіюся, цього не буде.

— У чому найбільша вразливість “руского міра”?

— Він має сильний бік — культурний, який, швидше за все, нікуди не зникне. Культура Достоєвського, Рахманінова і їхній вплив існуватимуть. І російська мова як така також нікуди не дінеться і залишатиметься важливим чинником. А слабкий бік криється в агресивності. Не можна сказати, що самі росіяни є якимись неймовірними агресорами. Але Кремль цю агресія весь час стимулює. Інколи це пояснюють територіальним становищем — Росія відсунута на якусь дивну територію, яку росіяни постійно захищають, хоча ніхто на неї не зазіхає. Знаменитий американський дипломат Джордж Фрост Кеннан писав, що в росіян є таке відчуття незахищеності — insecurity. Тобто хоча в них немає причини боятися, бо ніхто й ніколи не претендував на ці страшні північні землі. Однак чомусь там загострене почуття незахищеності. Путінізм створив дуже погану модель влади, яка стимулює в людині найгірше.

— Агресія і злість з’являються тоді, коли є слабкість.

— Так, безумовно. Сам факт цієї агресії свідчить про те, що Кремлем почав управляти страх. Я повністю згоден із тими європейськими й американськими аналітиками, які кажуть, що російську владу дуже налякав Майдан. Навіть перший уже був травматичним для Кремля: прояв такої свободи і громадянської самостійності, такого республіканського духу, який продемонстрували українці. Тому Кремль після Майдану настрашився також, хоча демонстрації на Болотній були не дуже потужними. Для багатомільйонної Москви тридцять тисяч, які вийшли тоді на площу, — не є загрозою для влади, яка може втягнути в місто дванадцять тисяч військових. І головне, для такого протесту Росія не має достатньої підтримки населення. Однак після акцій на Болотній площі вони ввели колосальні обмежувальні заходи для потенційних зібрань. Тому так, вони справді бояться.