Олег Криштопа: “Братство” – книга не для всіх

“Я, здається, перелопатив усе, що знайшов по цій історії”

Історія Кирило-Мефодіївського братства завжди мене приваблювала. Думаю, що по ній можна зняти якщо не художній фільм, то цікавий серіал. Завжди дивувався, як так сталося: у момент цілковитого занепаду України, на тлі повного знищення громадського життя і засилля цензури в імперії з’явилося таємне товариство з такими ідеями.

Я, здається, перелопатив усе, що знайшов по цій історії. Основним документом була сама справа Кирило-Мефодіївського братства, яку зараз навряд чи знайдеш десь в Україні. На щастя, в 1992 році видавництво “Наукова думка” видала трьохтомник, куди помістили увесь масив документів по справі “братчиків”. Був ще щоденник слідства, який вів Леонтій Дубельт, управляючий “третім відділенням його імператорської величності канцелярії”. Зараз воно називається ФСБ. Теж цікавий документ, який багато говорить про характер цієї людини. І на кожного з братчиків була ще окрема справа. До них долучали всі документи, вилучені під час обшуків. Вірші українською мовою перекладали на російську і робили короткий виклад, а цар усе це читав. Є навіть помітки олівцем на окремих паперах.

Далі почав цікавитися третім відділенням – що це була за служба. Виявилося, що в Петербурзі на них працювало лише сорок людей. Але було близько тисячі агентів по всій імперії, які писали доноси. Серед них були повії, п’яниці, але це були люди, які легко можуть увійти в довіру. Були ще спогади Миколи Костомарова, щоденники Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. Його спогади хоч і написані через десять років, коли він повертається з солдатчини, але там можна знайти описи, як виглядав кабінет Дубельта, де проводились допити. Третє відділення щороку робило звіт для царя про події в імперії. Довелося навіть читати подорожні нотатки однієї дами 40-ка з гаком років, вірнопідданої царя, як вона описує своє перебування у Києві.

“Щоденник слідства”

Книга не про саме Кирило-Мефодіївське братство. Уній читач іде за так-званим щоденником слідства, який щодня старанно вів Леонтій Дубельт. Все починається з першого дня, коли в Петербург з Києва прилітає переляканий генерал-губернатор Бібіков. Мовляв, завжди боялися поляків, а хохли, вірнопіддані, таємну організацію влаштували, невідомо що собі там планували. Повний шок для імперії: імператор хворий, його бояться турбувати, просто удвічі збільшують охорону палацу. А третє відділення починає слідство у цій справі. Я вирішив піти не стандартним шляхом, не від позитивних героїв, а від негативних, які намагаються розпутати той клубок, що ж сталося насправді.

Миколу Гулака арештували першим. Це дуже цікавий персонаж, його постійно всі плутають із Петром Гулаком-Артемовським. Микола Гулак був великим інтелектуалом свого часу, навчався в Дерптському університеті (тепер – Тартуський університет), бездоганно знав німецьку мову, і як жартували тоді – навіть із собачкою розмовляв німецькою. Під час слідства один із небагатьох, хто відмовився свідчити. Разом із Шевченком отримав одне з найсуворіших покарань. На старості років він випадково зустрівся з Миколою Костомаровим, ще одним “братчиком”. Свідки зустрічі зазначали, що ця історія виглядала дуже дивно: обоє розгубилися, а Гулак потім просто розвернувся і пішов.

Середина XIX століття – час романтизму, і попри всі обмеження кордонів, не можна було стримати його проникнення в Російську імперію. У цю епоху повністю вкладалися всі персні членів братства із написами та месіанські штуки, які помітно в поведінці того ж Шевченка – роль пророка для себе він уже тоді прийняв. Ця історія виглядає дещо по біблійному: ось він жив, начебто навіть проповідував, їздив по всіх маєтках і селах. Далі арешт, судилище, заслання, свого роду – розп’яття. Але це був час такий. Гоголь, тоді ж, був фактично схиблений на релігії, проте пішов геть в інший бік – до підтримки самодержав’я. Є відома картина художника Олександра Іванова “Явлення Христа народу”, то найближче до Ісуса стоїть фігура, ніби змальована з Гоголя. І він планував своє повернення з Італії до імперії якраз на момент, коли з’явиться ця картина, і всі згадають про нього. Тобто вони тоді мислили може якимись дивними для нас категоріями, але ці деталі, які супроводжують їхнє життя – вони важливі. І ці всі персні, які мали учасники братства – для них це була не просто прикраса, а символ.

“Проза – це робота, часом математика”

Документальний роман – це найкраще означення цього всього, бо тут вийшла суміш жанрів. Я намагався зробити документальну книжку, але щоб читалася легше, дописував речі, які могли бути, а могли не бути. Як відбувалися розмови між слідчими? Про це можна лише здогадуватися. Але я боюся, що цю книгу не будуть читати всі. Цільова аудиторія – українська інтелігенція. Люди, які читають книжки, цікавляться історією.

Писав я переважно ночами, і дуже багато. Якщо зібрати це в якийсь конкретний проміжок часу, то це буде кілька тижнів. Але увесь процес, зі збором матеріалу, зануренням у нього, писання, переписування – на все пішло рік. Коли вперше зустрівся з видавцем, була зима 2018-го. Написати про Кирило-Мефодіївське товариство запропонував саме він. І після зимових свят 2019-го я вже здав текст, який пішов до друку.

Раніше теми історії в книжках торкався лише тоді, коли вийшла книжка зі сценаріями до програми “Машина часу”. Тому можна сказати, що історичної тематики в літературі я торкнувся вперше. Найближча книжка, яка планується, теж буде цього напрямку. Я досліджував історії громадян Польщі українського походження, який виселили на Захід під час акції “Вісла”. Думаю, зараз там живе останнє покоління ще не асимільованих українців.

Проза – це робота, часом математика. Ніхто не пише роману, чекаючи натхнення. Як і з “Машиною часу”: якщо підходить термін здачі, то хоч умри, але щось мусиш видати в ефір. Історичних програм у нас в країні всього три: Вахтанга Кіпіані (донедавна виходила на телеканала ZIK), Олександра Зінченка (UA: Перший) і моя на 5-му каналі. Але у них інший формат: там більше часу приділяється розмовам, і є короткий сюжет. А в нас це хоч не кіно, але документальні міні-фільми. Формат різний, не знаю, який із них складніший. Над “Машиною часу” працює режисер, журналіст і я – три людини. Є ще оператор, який найчастіше працює з нами, але не є постійним учасником створення проекту.

Спочатку для мене це був виклик, бо “Машину часу” колись вів мій друг Андрій Охрімович, який зараз хворіє. Далі за неї взявся я, як людина, що найдовше працювала з Андрієм над цією програмою. Якщо раніше я знав, що завжди є редактор, який виправить, що потрібно, то тепер все – сам відповідаєш. Але історична тематика – неоране поле. За що не візьмешся – усе переважно мало досліджене.

Буває що підходять, дякують. Є жінка із Запоріжжя, яка постійно пише. Не просто листи, а це зошит, де вона викладає свої думки про історію, програму. Приємно, хоч і не завжди до кінця дочитую. А іноді буває бажання припинити все, закрити програму. Є якесь вигорання – емоційне, психологічне. Врешті проектові вісім років буде, із них п’ять ним займаюся я.