Оксана Забужко про Шевченка: "В Європі тоді ніхто ще так не писав"

– "Шевченків міф України" вийшов 24 роки тому. Наскільки ми далекі від того, про що Вам ішлося в часи написання книжки?

– Рецепція Шевченка – це взагалі як температурна крива національного здоров’я. Себто по тому, як його читають чи не читають, інтерпретують чи дезінтерпретують, відчувають чи не відчувають, можна визначити стан суспільства. У Маланюка є дуже гарне есе, у якому він говорить про роки депресії – що їх супроводжувало повне "заникання відчуття Шевченка". І ми такі роки також пам’ятаємо. Так було за Януковича. А коли почався Майдан, то раптом виявилось, що Майдан – це Шевченко, і весь Шевченко – це про Майдан. Раптом усім стало зрозуміло, що там написано. Неважливо – вчили в школі чи не вчили, читали чи не читали, раптом воно все оживає і палає, як вогненними літерами в повітрі виписане, – всі це бачили, всі пам’ятають, як Нігоян читав вступ до "Кавказу"… Потім, коли почався відкат, хвиля реваншу й багато розмов про те, як "усталі ат вайни" – і особливо "усталі" ті, хто її не помічав і не бачив, – якось, відповідно, і Шевченко знову ніби зник із публічного простору.

І не в тому річ, що останній Майдан так містично збігся із Шевченковим 200-літтям. Не в ювілеях тут суть. Звісно, вони важливі, бо фокусують суспільну увагу. Це певний такий тест, маркер, показник того, що ми робимо зі своєю спадщиною, чого ми як спільнота за певний період навчилися, що зрозуміли. 

І в цьому сенсі питання з Шевченком – ширше. Бо, як я кажу при кожній нагоді, ми взагалі дуже надовго були поставлені "на паузу" примусово, це була частина процесу взяття країни під контроль у форматі гібридної війни. До 2014 року, коли російська агресія нарешті вийшла на яв, у медіях і в освіті вона відбувалася неявно. Толерували тоді такі речі, які сьогодні вже не толерують, бо сьогодні за право українців бути собою заплачено кров’ю і сьогодні принаймні зчиняється крик та галас, коли "рускіймір" відкрито експансіонує в наш інфопростір. А в 2000-ні це все "не помічалося".

<p>Обкладинка книги Оксани Забужко "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу"</p>

Непомітний, "повзучий" відкат до радянсько-імперської рецепції Шевченка відбувся якраз наступного десятиліття після того, як я в 1990-ті написала "Шевченків міф України". Тривало якесь таке постійне навіювання – і так довго форсувалося в медіях, у соцмережах – що Шевченко ж от і щоденник писав по-російськи, що він насправді був же, виходить, нормальний "пєтєрбурзкій інтєліґєнт", і взагалі, як казала Ганя Герман, насамперед був художником, а не поетом. Мовляв, те, що він там якимсь діалектом віршики писав, це так собі, хобі, а от художник "петербурзької школи" – це, виходить, ніби доказ, що ми з росіянами "адіннарод"… Таке тонке пропагандистське зміщення фокусу. Бо ж, справді, не заперечиш – Шевченко став після заслання першим у Росії академіком гравюри, це дійсно частина його біографії. І Петербург – це його художня освіта, його професія: він художник, учень Брюллова, виучений у Петербурзькій академії мистецтв.

А потім, уже після Майдану, виплила на яв уся ця історія – що, виявляється, 200-ліття збирались святкувати "совмєстно", Україна з Росією, і в Каневі навіть готували спеціальний вертолітний майданчик, і всі там знали про цей новий Дім культури, який будували "для Путіна", бо там 9 березня 2014 року Путін з Януковичем мали підписувати оцей самий договір про Таможенний союз – новий "Переяслав". Нищук дуже точно висловився – таке враження, ніби Шевченко повстав, не потерпів цього плану, і в результаті ми отримали Майдан – і 200-ліття Шевченка на Майдані.

Бо всі ті роки ніхто ж не згадував у ЗМІ: мовляв, рєбята, що ж ви верзете, який у біса щоденник російською? Це ж ніякий не щоденник, на ньому ж чітко написано – "Журнал"! Щоденник – ми всі знаємо зі школи – це те, що людина пише для себе, що дівчатка ховають від мами і від подруг, бо там є якісь сердечні звіряння і т. д. і т. п. І от всім цим дівчаткам і замилювали очі, ніби "Шевченко вів щоденник по-російськи", так само, як вони! Бо що таке "журнал" у салоновій культурі XIX століття, вони, ці дівчатка, які постять котиків у соцмережах, уже не знають, і дурити їх можна цілком безкарно. Тоді як у перекладі на наші сьогоднішні реалії Шевченків "Журнал" мав би називатися не щоденник, а блог.

– Написаний так, щоб його читали.

– Так, він і почав його вести аж ніяк не для себе. Для себе – це "Захалявна книжечка", коли він, як у Гулагу, на тому Мангишлаку солдатом сидить і не знає, чи колись вибереться з тієї пустелі. Коли приходить вістка про те, що випускають, і далі він чекає, як на дембелі, пароплава, – ура, попереду свобода! Але!.. Позаду-то – десять років поза соціумом, у який тепер йому належить вернутись, а там тим часом життя вирувало! І це дуже важлива, недооцінена тема, на яку наша культура тільки тепер, з війною, взагалі почала звертати увагу: що людина, повертаючись "у мирне життя" з екстремального – з тюрми, з табору, із фронту, – потребує соціальної та психологічної реабілітації! Якось ніхто з тих, хто писав про Шевченків "Журнал", не думав про те, що цей журнал вела людина, яка понад 10 років була відрізана інформаційно, у пустелі, куди двічі на рік пошта приносить листи – або не приносить, – і він у розпачі молить прислати хоч "томик Шекспіра, ради Розп’ятого за нас". Як цій людині повертатися в суспільство, з якого її викинули на десять років? Із професії, із життя, із соціальних зв’язків.

<p>Рукописна книжечка Тараса Шевченка, створена на засланні, 1847 рік</p>

Сьогодні ми, нівроку, порозумнішали, і хлопцям після однієї ротації, після року в окопах на Донбасі, психологів наймаємо – бо ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), бо проблема адаптації, ресоціалізації тощо. А ще з радянськими нашими дисидентами ніхто цієї теми і близько не досліджував: як, відсидівши строк у мордовському таборі, люди повертались потім у професію, з якої випали – скільки там ненаписаних драм! І от вам приклад Шевченка – він починає "Журнал" саме для реадаптації! Це, можна сказати, "щоденник соціальної реабілітації", писаний для друзів: тут він, рядовий солдат після десяти років відлюдництва, обмірковує і покроково аналізує своє повернення у великий світ, у столицю, у мистецьке середовище, у професію, про яку пише – "о живописи мне теперь и думать нечего". А куди повертатися? Як починати відбудовувати життя, чим, зрештою, заробляти на хліб? Гравюра! – придумує він, – нове діло, нова техніка, тільки-но тоді відкрита. І, повернувшись до Петербурга, робить фактично нову кар’єру, і в цьому жанрі домагається успіху.

Де не відбулась реабілітація – це в особистому житті. На час арешту він був молодим перспективним художником, із численними світськими зв’язками, професійними контактами тощо. І це був якраз той вік, 32–33 роки, – згадайте, його ж жандарми взяли ледь не з церкви, де він мав бути боярином на весіллі в Костомарова. Коли чоловіки, вже устаткувавшись в кар’єрі й суспільному становищі, створювали родини, брали шлюби з набагато молодшими за себе жінками, – отут він випав із процесу, і цієї травми так і не подолав. Коли він повернувся, у його друзів, з якими він парубкував, уже діти бігали. А в нього фіксація залишилась на тому самому матримоніальному статусі: йому – 33, а їй має бути 18. 

І оцей "Журнал", оцей блог (який він потім, закінчивши через 13 місяців своє "довге повернення", подарував Михайлові Лазаревському) вів насамперед для тієї авдиторії, на чию допомогу він розраховував. Це така "перша соціалізація", "в умі" – писати "звіт" про своє повернення з думкою про бета-рідерів, про яких він точно знав, що вони його чекали. А вони ж його дійсно там чекали, у тому Петербурзі, вони його зразу ж там вхопили в обійми! У Богдана Рубчака є класна стаття про "Журнал", де він досить уїдливо пише, що, "повернувшись до Петербурга, Шевченко безупинно бігав по обідах та вечерях" – що, до речі, теж є частиною тієї самої ресоціалізації, повернення в соціум. А тоді це була салонова культура, це так, як сьогодні на каву піти…

Оця версія, яку нам перед війною пробували підсунути, цей штучно склепаний образ "рускоязичного інтєліґєнта", у якого все, що по-українському, то "селянське", і не таке вже й важливе, – це відкат назад, у радянські часи, порівняно з 1990-ми, коли я писала "Шевченків міф".

– Здається, ми досі у "відкатному" баченні Шевченка, до того ж моментами – із благими намірами. Наприклад, скандальна виставка Грехова в 2019 році.

– І багато молоді соромиться сказати, що це було лайново, – що не все, що "не в вишиванці", є добре і прогресивне. Ту виставку найкраще "деконструював" хтось із журналістів, коли брав у художника інтерв’ю – і виявилося, що той і не читав Шевченка, а просто вирішив, ніби достатньо, як у шкільному підручнику, "домалювати ріжки" до візуального образу.

Я також дуже не люблю того, що в нас національна спадщина стає частиною краєзнавства. Бо це теж якась "федералізація" по-медведчуківськи: Шевченко – "черкаський", Леся Українка – "волинська"… Типу, в Луцьку Лесю Українку перевидають повним зібранням творів, бо вона їхня "землячка", і їм "положено", а те, що в нас 120 років Підмогильного, ми не помітили, і не маємо його досі принаймні п’ятитомником, бо в Дніпрі не знають і не цінують "земляка"… Але в культурній державі це не є питання "земляцтв" і регіональних ініціатив!

<p>Тарас Шевченко, автопортрет, 1860 рік</p>

– Чи справді можна пробувати зацікавити Шевченком, починаючи з його художніх здобутків?

– Талановита людина – талановита в усьому, і якщо геніальний чоловік за щось береться серйозно, то, звісно, воно йому піде! Але малярськими здобутками він не зробив революції, при тому, що був дуже успішним графіком. А от літературна його творчість – цілком епохальні речі.

Те, що робив Шевченко в літературі, випереджало свій час на добрячих пів століття. В Європі тоді ніхто ще так не писав. Перехід на інтонаційну поетику, на розмовний синтаксис і голосову поліфонію у межах одного рядка в більшості європейських літератур здійснив аж аванґард, навіть не модерністи! Тому навіть суто формально Шевченко досі є неймовірно сучасним. Іван Малкович колись любив влаштовувати квіз: "Хто це написав?". І цитував: "Слова дощем позамивались... І не дощем, і не слова". Абсолютно сучасна поетика! "Кобзар" можна в будь-якій ситуації цитувати, бо річ навіть не так в афористичності, як у якійсь такій абсолютній точності словесного поціляння, на фонетичному навіть рівні. Воно все артистичне, як в імпресіоністів – мазками, точковими ударами, не ллється, а рветься, – так не писали в ХІХ столітті.

Я колись одному англомовному приятелеві вголос перекладала з Шевченка своє улюблене:

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись
З нас будуть люде, — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде?..

Я перекладала рядок за рядком, і якоїсь миті мені очі полізли на лоба, бо я зрозуміла, що це вже Емілі Дікінсон: I’m nobody! Who are you? І я подумала, що в англомовних контекстах перекладати Шевченка так, "щоб зрозуміли", у принципі можна тільки цим ключем, тільки через голос Емілі. У тодішній англосаксонській культурі він теж був ніби "марґінальний". І Шевченкова марґінальність теж стала самостійним художнім концептом: один проти всього світу – кобзар, і все!

Ця концепція – офігенна абсолютно! Бо хто такий кобзар? От є колоніальна, поневолена нація, яка втратила будь-які атрибути державности, втратила власну інфраструктуру, будь-які свої інституції, навіть школу та церкву... Що їй лишилося? Кобзар! Це інституція, це комунікатор-посередник, який іде від села до села і "зшиває" націю на живу нитку своїми виступами. Він і ЗМІ – носій інформації, заміняє "свою" пресу, переказує актуальні новини. Він же й шоу-бізнес – Перебендя, згадайте, і до танцю приграє, і пожартує, такий собі стенд-апер, свій маскульт... І він же – інститут національної пам’яті: співаючи думи, кобзар здійснює трансмісію національної історії, він хранитель переказу. А головне – зв’язок: узяв кобзу й пішов далі, до наступного села. Він є дуже важливим тоді, коли всередині країни немає зв’язку, коли все розсипано, роздроблено на "бульбашки", коли йде ця дисперсність, медведчукова "федералізація" – один регіон відрізаний від іншого, нема доріг, у кожному своя преса й ТБ, і одним говорять, що десь там на Галичині бандєровци, другим – що Донбас хоче в Росію.

– Чи можливий новий Шевченко?

– Шевченко – один. І все-таки зрозуміймо – це було ХІХ століття. За еквівалентом такого впливу на суспільство – не знаю, чи сьогоднішній митець, хай і бозна-як обдарований, дотягнув би до такого рівня…

Я справді не знаю, ким би мав бути такий "умовний Шевченко" сьогодення, у якому жанрі працювати, щоб таке звершити. Бо якось мистецтво зробилось дуже занішованим.

<p>Мурал із зображенням Тараса Шевченка у Харкові</p>

Це вже не тільки українська проблема, питання – наскільки взагалі в сучасній цивілізації ця загальна дебілізація далеко зайшла? І ким би взагалі мав би бути умовний "новий Шевченко" для того, щоби виконати оту революційну функцію – змінити парадигму мислення усього народу за одне покоління? Ну це не жарти! Де літературі нині такий ресурс знайти?! Перепрошую, вже навіть Нобелівська премія немає сенсу. Раніше вона була як найбільший на планеті мікрофон: зненацька людину "всі чують", вона рік, до "нового лавреата", давала інтерв’ю та проговорювала свою позицію, що отримала відзнаку. Це дійсно був вплив, і за це вбивали – згадайте недавнє розслідування щодо смерти Камю, не кажу вже про Стуса… Але після останніх скандалів, після Гандке – можна вже сказати, що весь вплив пішов нанівець. І фактом залишається те, що частиною цієї глобальної цивілізаційної кризи безумовно є криза сенсів. А за сенси так чи інакше відповідає, як колись казали, "література і мистецтво". Яке завжди є довготерміновою програмою і завжди – про майбутнє. Відповідно, ми нині перебуваємо на якомусь такому порозі, коли нам треба розібратися з минулим для того, щоб змогти стрибнути в майбутнє. Ось тоді тільки й буде, як ті пацани кажуть, "квантовий стрибок".