Ненайкращий син, ненайкращий батько

— Як воно бути сином Василя Стуса?

— Мене давно не запитували про це. Відповідь може бути простою і розгорнутою. Проста — я не мав вибору. А якщо розгорнута, то я постійно почувався іншим. Не кращим чи гіршим — іншим. Класу із сьомого до мене в школу постійно приходили гебісти, щоби провести бесіду. Наш дім обшуковували, викидали наші речі, мої книжки. Водночас мені були закриті деякі дороги, відкриті іншим. Я хотів вступати в театральний інститут, але знайома, яка там працювала, сказала, що для мене це неможливо. І я їй повірив. Дарма. Потім я зрозумів, що нічого неможливого немає.

Якби не батько, я би не став філологом, тим паче українським. Досліджую Василя Стуса, бо він справді цікавий для мене як автор, як поет. Важливо ніколи не подумати буцім те, що зробив твій батько, належить і тобі. Ти перебуваєш у батьковій тіні, і та тінь на тебе дуже тисне та примушує швидше дорослішати.

— Ви власноруч ексгумували батька. Це була остання зустріч і вона була найкращою — так ви писали: тоді батько передав вам щось таке, про що до того не сказав. Я не питатиму що. Але якби ви могли розповісти про те, що з вами сталося.

— Я мав зустрітися з батьком. Мав повернути його додому, до мами. Мені 23-річному було страшно. Я долав той страх не зусиллям волі, а простим розумінням, що мушу це зробити. Бог же не питає: на твої це сили чи ні. Він просто кладе це на тебе. Якщо не готовий — твої проблеми. Але мені допомагало багато людей, без яких я би не впорався.

Коли ми їхали з Олегом Покальчуком, якого я ледве знав, то зрозуміли, що ексгумацію Юрія Литвина, Олекси Тихого й батька доведеться робити самостійно, тобто розкопувати, діставати, перекладати. Ми все купили: рукавички, мотузки, тканини.

Усю ніч перед тим, як почати, ми з Олегом читали Біблію. І я ніби фізично відчув батькову присутність. Я розповів Олегові, і він зізнався, що теж це відчув.

Та наша остання зустріч визначила мене і те, ким я стану. Того 1989 року я розумів, що нормальні люди повинні займатися не філологією, а бізнесом. Навіть батько казав, що філологами стають або невдахи, або дурні.

Я вагався, бо мав дітей, яких треба було годувати, бо відчував відповідальність перед родиною. Дуже гостро відчував відповідальність саме тому, що батько її на себе не взяв.

Але переважило те, що мені тоді відкрилося, коли ми забирали батька. Усе стало на свої міста. І я почав досліджувати Стуса.

— Коли ви почали читати батькові вірші?

— Десь тоді ж — наприкінці 1980-х. Ми збиралися компаніями в лісі чи деінде. Серед нас був хлопець, який гарно грав на гітарі. Він клав на музику Цвєтаєву, Пастернака, тобто переважно щось російське. І я кілька разів узяв із собою татові рукописи, бо якісь вірші мене не відпускали. Досі пам’ятаю, як читав їх під дощем, і здивовані, заворожені обличчя. Для них було відкриттям, що щось велике є в українській літературі.

Тоді ж я і замислився, що татові тексти — дуже серйозні тексти. Вони вабили, але я ж нічого в них не розумів. Вони складні, концентровані, до них не можна підступитися отак просто. Я хотів їх зрозуміти, я хотів цим займатися, я хотів вивчати Стуса.

<p>Василь Стус зі сином, 1967 рік</p>

— Вивчати Стуса як поета, його творчість? Чи також під час цього вивчення знайти батька? Ваша книжка "Василь Стус. Життя як творчість" — більше ніж біографія і філологічна розвідка.

— Це стало професійним інтересом, а не родинним. А коли воно фахово, то використовуєш лише професійні інструменти. Звісно, те, що ти знаєш поета як батька, допомагає зрозуміти його краще, дати ширший контекст. Ту книжку й не могла написати людина, яка не мала з ним емоційного зв’язку. Але я точно не шукав батька.

— Повертаючи батька, ви також хотіли повернути його рукопис "Птах душі", який він писав в ув’язненні.

— Так, надіявся, що його можна повернути. Я намагався листуватися про це з кадебістами, щоби підняти архіви. У цьому допомагав мій перший тесть, він умів їм писати. Бо листування з гебістами — це окремий складний жанр. Якоїсь миті я навіть подумав, що повернути рукопис — це важливіше, аніж перепоховати останки. Але ми боролися за все.

Зрештою, повернули батька. Але рукопис не віднайшли. З того, що ми дослідили, він або згорів, або його загубили, або він десь лежить серед папок, на що я найменше сподіваюся.

— З вашим батьком прийшли попрощатися тисячі, десятки тисяч людей, несли синьо-жовті прапори. Це було щось більше за перепоховання. Але, припускаю, ви й мама хотіли іншого: попрощатися з батьком приватніше.

— Тоді Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Дмитро Корчинський й інші створили комітет з організації перепоховання. Мене з ними звели. Вони говорили про прапори, маніфестації, а я думав про те, як забрати тата із тюремної могили в Пермській області й повернути до Києва. Вони хотіли зробити перепоховання водночас і політичною акцією, а ми хотіли поховати батька. Я тоді їм сказав, що перепохованням займатиметься Ірина Калинець і все узгоджувати з нею, без її відома — нічого. Тоді-то й вибухнув Корчинський, сказав, що це не родинна справа, а національна.

І додав, мовляв, Шевченка перепоховали легше, бо він не мав дітей.

Вийшло тоді зо сто тисяч людей, але хто такий Стус знала десята частина, а то й менше. Як про Юрія Литвина та про Олексу Тихого.

Тоді трапився конфлікт: я був молодим хлопцем і ще не розумів психології Левка Лук’яненка, скажімо. Але тепер думаю, що може і не мав рації. Просто у 23 роки ти не можеш на все зважати, ти не такий мудрий, як у 58. В молодості є багато сил, запалу, але немає розуміння, що є процеси, яким ти просто не здатен протистояти.

— Ви писали, що в дитинстві батькові листи буквально сипалися на вас, що вони інколи дратували, що ви злилися на нього й не хотіли відповідати. І я от думаю, що, можливо, він їх писав так, щоби ви вже дорослим їх прочитали знову.

— Так, звісно, його листи до мене написані на майбутнє, я вже казав — "на виріст". Не лише для бунтівного підлітка, а й дорослого, коли я зможу збагнути.

Коли я це зрозумів? Ну це не фільм, не пісня, де ти відчуваєш катарсис одразу після побаченого-почутого. З листами це відбувалося поступово. Ти вчишся і починаєш розуміти більше, глибше. Люблю цей парадокс: що більше ми знаємо, то більше точок зіткнення з невідомим. Тут так само. Заглиблюєшся, розгадуєш одну загадку зі Стуса, але знаходиш ще більше.

— Ви не переймаєтеся, що приватні батькові листи до вас читають інші люди.

— Займаючись Стусом як філолог, як літературознавець, листи я друкував свідомо.

Від 1972 року в Стуса склалися обставини, коли його епістолярна спадщина стала єдиним способом творчого самовираження. З одного боку, це листи до мене й до мами, а з другого — фрагменти його творчости, філософських, культурологічних поглядів.

Знаєте, я не люблю листа "Розкажу тобі про своє дитинство". Бо не мені він розказував про своє дитинство. Це був свідомий елемент конструювання його біографії. Він хотів вказати, на що звернути увагу. Він написав мені листа про дитинство, а водночас заклав туди те, яким він хоче, щоби я його сприймав.

Він був дуже впевненим у тому, що робить щось важливе. І знав про цінність того, що робить. За життя він не мав такої популярности, як Василь Симоненко, Микола Холодний чи Ліна Костенко. Але він не сумнівався, що робить щось вартісне. А це така собі печатка генія. Слава не мала для нього ніякого значення. Важливим було тільки те, що творив.

<p>Лист Ваисля Стуса до дружини та сина, 1978 рік</p>

— Наперед вибачте за моє припущення. Але з розмови мені здалося, а також з вашої книжки, з того, що знаю про Стуса: його найдорожчими дітьми були його вірші.

— Так, це правда. Абсолютно. Не уявляю, що він міг відчути, коли йому дали акт про спалення його рукописів. Поети не потрапляють під загальноприйняті норми, вони тільки своєю присутністю їх порушують. Поезія — це виклик. Тому поетів дуже мало.

— Як гадаєте, батько хотів, щоби ви були на нього схожим?

— Я про це ніколи не думав. Сподіваюся, ні. Я би не хотів, щоби мої діти були схожими на мене. І як можна бути схожим на поета? Це неможливо. Що можна успадкувати від нього? Думаю, тато мав такий мотив, який і я вкладаю у своє спілкування з дітьми. Головне завдання батьків — навчити дітей жити в цьому світі без них.

— З листів видається, що він багато чого хотів вас навчити.

— Якось Михайлина Коцюбинська писала про виховні моделі Стуса: що він був хорошим вчителем. Ні, він був поганим вчителем, для мене точно. Але він пропонував вектори розвитку, скеровував та передавав емоційне знання. І коли я зміг це збагнути, вони стали серйозними локомотивами для мене.

Батьки показали мені, що любов існує. Я вдячний їм за це. Коли ти маєш і знаєш любов, то і дітям стараєшся її дати. А багато людей проживає, так і не відчувши, що це таке. Важливо не мати сумніву, що тебе любили. Хай по-своєму, хай неправильно. Але любили. Я сумніву не мав.

— Батько знав, що ви курите з 2-го класу?

— Звісно! Коли він повернувся з першого ув’язнення, то я мав у кого красти цигарки. І можна було — як і він — курити в туалеті.

— Ви писали, що були ненайкращим сином, але й він був ненайкращим батьком.

— Спершу про ненайкращого батька. Люди, які досягають успіху в суспільстві, повинні чимось жертвувати. І жертва — це завжди родина, ти підписуєш їй вирок. Мама переживала все мужньо, але тут інше питання: чи має право людина, яка обирає такий шлях, вішати на свою дружину таку долю?

Коли він повернувся з першого ув’язнення, я запитував його: чому ти такий, чому мамі було важко? Де ти був, що ти знаєш про життя? Який ти поет, якщо тебе не друкують, не вчать у школі? Покажи свої книжки! Батька дратував суржик, тож я тиждень говорив із ним суржиком. Підліток провокував його, звісно. Це був мій бунт.

І я не завжди був найкращим сином, не робив кроків назустріч. Але я і тепер не вважаю, що їх мають робити діти.

— Але ж батько робив кроки назустріч?

— Робив, але всі робив неправильно. Більш ніж його кроки, мене підштовхнули до нього гебісти, які перед другим ув’язненням знову прийшли до школи поговорити зі мною.

Тоді я зацікавився батьком: хто ж ти такий, що така гігантська держава не дає тобі спокою. Сам факт того, що мого батька пресує влада, допоміг мені його зрозуміти. Бо якщо влада пресує, то це завжди плюс людині.

В останні п’ять місяців перед арештом ми порозумілися. Ми ділилися думками, обговорювали книжки, у тому спілкуванні я взяв більше векторів розуміння, ніж у будь-якому університеті чи аспірантурі.