“Нам дорікають, що герої ходять у чистенькому одязі”, – режисер серіалу “І будуть люди”

"Це було ніби осяяння від предків"

– Ви читали роман Анатолія Дімарова?

– Я навмисне не читав роману до зйомок, щоб не мати впливу художньої прози. Вже в останній день фільмування один із постановників подарував мені видання 1977 року із власної бібліотеки.

<p>Режисер Аркадій Непиталюк</p>

– Радянська цензура викинула з роману майже 400 сторінок. Після відновлення Незалежности Дімаров доповнив роман темами про колективізацію, Голодомор. Скільки в серіалі історії від Дімарова, а скільки – від сценаристів?

– Останньою версією роману прийнято вважати цензуроване видання 1977 року. На початку 2000-х Дімаров додав викинуті уривки й теми, які в радянський час не міг відкрито висвітлювати. Та версія була опублікована, але її дуже важко знайти.

Спочатку сценаристка Тетяна Щегельська опрацювала роман і змонтувала кіноісторію, забравши купу літературних речей. Тарас Антипович опрацьовував цей текст, створюючи драматургію серіалу. Він додав багато того, що в автора докладно не прописано.

Власне думка зняти цей серіал – унікальна. Я ставив Олесі Лук’яненкоКреативна продюсерка серіалу. – Ред. питання, як визріла ця ідея. Вона – продюсерка з великої студії Film.ua, яка знімає здебільшого російськомовний продукт. Олеся зізналася, що це було ніби осяяння від предків. Їй дали завдання шукати український матеріал для саги. Але потім це торкнулося майже всієї знімальної групи, бо у всіх виринали сімейні історії, які сидять у генетиці. Щось таке, чим люди цієї землі живуть та жили сто років тому. І ці вібрації спрацювали.

– Серіал вийшов чистим жанром – драма. Без домішок детективу, комедії, криміналу.

– Є кілька перестрілок. Але, загалом, це сага, життєва драма. Попередні мої роботи – це комедії і трагікомедії. Я подумав: чому бодай раз не зняти серйозного кіно? Не іронізувати з почуттів, а повірити в щирість дій і поривань. Мене зацікавила тема – селяни 100 років тому. Я сам родом із маленького села на Поділлі. Знав покоління, яке жило проблемами 1920–1930-х років.

<p>Анатолій Дімаров</p>

У процесі я вже не мав сумнівів, адже до всього додалася просвітницька функція. Як не дивно, досі не було серіалів, які показували б той період. Я задоволений, що ми випустили таку справжню українську історію. Вона вийшла від людини, яка це все пережила. Справжнє прізвище Дімарова – Гарасюта. Його змінили, щоб приховати минуле про розкуркуленого батька.

Є тенденція згладжувати погляд на радянські злочини, щоб "не образити". У нас на СТБ таких заборон не було. Ми не робили більшовиків трафаретними потворами, але й не загравали з ними.

"Я свідомо налаштовував команду, щоб ми знімали “по-старому”

– Я натрапляла на діаметрально протилежні відгуки щодо образу більшовиків. Одні закидають: навіщо ви показуєте їх ідеологічно зазомбованими? Інші, навпаки, дорікають олюдненням ворога. Це велика робота – так прописати "представників зла".

– Це дуже тонка й марудна робота сценаристів. Деяких персонажів ми наділяли іронічністю. І це додало обсягу, тому що в житті негідники є не лише страшними, але й смішними.

Я читаю коментарі на ютубі й дуже здивований, що в людей так потужно зринає пам’ять про предків, розповіді дідусів і бабусь. Вони відкривають себе наново. Пробудження в людях української пам’яті – найголовніша функція цього серіалу. Зауваження із професійної й естетичної точки зору не є такими важливими.

– Одна критикиня написала про стилістику серіалу – "приглушені барви, нешвидкий темп". Як Ви прийшли до такого візуального втілення?

– Частково це було закладено у сценарії. Я не вважав можливим робити тотальну сучасну динаміку в цій історії, бо простір села цього не вимагає. Він настільки статичний і в чомусь віковічний, що будь-які активні рухи людей на цих ландшафтах є незвичайними. Я свідомо налаштовував усю команду, щоб ми знімали "по-старому". У чомусь ми опиралися на американські серіали про давні часи, у чомусь – на стилістику радянських серіалів, наприклад, "Вічний поклик". Зображення ми обробляли під стару фотокартку.

Це стосувалося й акторської гри. Деякі фахівці ставили питання: чому актори грають не по-сучасному? Ми навмисне їх робили традиційними, бо відображати таку історію хотілося ніби на старому телебаченні.

Також ми стикнулися із проблемою локацій. 

Хутір Івасют, де відбувається значна частина дії, ми збудували на голому ландшафті за Васильковом, поблизу сіл Погреби та Барахти – хату, подвір’я, клуню, стайню. Решту знімали в музеях – Пирогові та Переяславі.

– Наскільки це ускладнювало роботу? Адже в музеях не можна змінювати експонатів.

– Так, тому ми розуміли, що нам нікуди не дітися від музейности. Ми намагалися позбутися етнографічного лубка. Але подекуди він пролазить, особливо у сценах на вулиці, адже там ми нічого змінити не могли.

– Через інтер’єр хат Ви гарно показали різницю в соціальному статусі героїв і сюжетне наростання напруги. Садиба Івасют – це розмальовані хороми. А, наприклад, у Мартиній хаті видно тріщини. Період Голодомору – це розруха.

– Не на щастя музеїв, але на наше щастя, там є напіврозвалені хати. Хата, куди однорукий матрос переселяє отця Віталія із Зіною, і є такою похилою й облупленою. Для кожного періоду та персонажа ми знаходили відповідну хату в музеї. Якби ми мали кошти побудувати всі декорації, було б якісніше.

– Як імітували сільраду? За сюжетом, її переробили із шинку. Видно, що була піч з малюнком, і тепер він замальований, щоб перекрити народні мотиви. Дійсно так було в музейній хаті?

– Ні, малюнок ми придумали з художником-постановником Юрою Ларіоновим. Поставили в кадр бутлі, бочки, в’язки часнику, патефон – ніби залишки від шинку. Зробили також малюнок на печі – це єдине, що ми змінили в хатах. Отримали за це від музею по повній програмі…

Але насправді ми надали музею і певну допомогу. До деяких хат, зокрема до сільради, повністю добудували ґанок. Біля Мартиної хати ми поставили цілу клуню. Художники працювали автентично, аж до техніки покриття даху соломою. До хати Світличних добудували ґанок і стайню.

– Хутір Івасют збережеться?

– На цьому місці раніше стояв вагончик. Пси бродили, деякі з них потрапили в кадр. Ця земля належить фермерам, батькові та сину. Домовилися із власниками, щоб коли збиратимуть пшеницю, то залишили нам кавалок для зйомок. До речі, передвиборчий кліп Олега Ляшка зняли там. Багатьох це шокувало, але, я думаю, це добре, що локація живе. 

"Сьогодні є мода на депресивну картинку"

<p>Одяг для героїв серіалу шили з автентичних матеріалів</p>

– У фільмі є сцени з нареченими. Деякі глядачі подумали, що Ви влаштували карнавал: не могли повірити, що на початку ХХ століття в Україні на весілля одягалися так ошатно.

– Власне. Також дехто дорікав тим, що персонажі ходять у чистенькому одязі. Вони звикли до радянських або західних фільмів, де показують бідних зачуханих людей. До того ж сьогодні є мода на депресивну картинку.

Наші художники працювали з фасонами, із фактурами, намагалися шити з автентичних матеріалів. Скажімо, бідняки вбрані в одяг із кропиви. Ми дійсно трохи їх причепурювали, щоб не було надто гнітючого враження. Наприклад, видозмінювали жіночі зачіски й манеру носіння очіпка. Жінки носили очіпки так, щоб волосся не спадало на очі, тому насували їх практично на лоба. Ми ж кріпили трохи вище, ближче до тім’я.

– За якими критеріями добирали акторів? Ви розповідали, що Оксен у фільмі не такий, як у книжці. Зате актор Остап Дзядек фантастично вписався у роль, хоч і має відмінну від книжного образу комплекцію.

– Ми проводили не традиційно серіальний кастинг. Тобто добирали акторів не за кліше, медійними образами. Для нас було важливо, щоб актори за психотипом збігалися із персонажами. Я просто на пробах дивився, чи сходиться актор із персонажем. Оксен у сценарії описаний як кремезний молодик, а ми дібрали Остапа Дзядека, м’яко кажучи, некремезного. Ми передивилися багато кремезних акторів, вони дуже гарно грали, але збігу з персонажем не було – я не бачив у них сина багатого господаря. А в Остапа це спрацювало. Він сам із галицького села, і я одразу це відчув: він знає, що таке робота на землі, аграрні ритми, сільський побут.

– Актриса Олена Борозенець, яка зіграла Таню, вирізняється неканонічною красою.

– Тепер є тенденція, коли для давніх історій намагаються добирати акторів із сучасною красою – і чоловічою, і жіночою. 

Таня Світлична у виконанні Олени Борозенець багато в чому схожа на мою маму, коли вона була молодою.

<p>Обкладинка книги Анатолія Дімарова "І будуть люди"</p>

– Деякі критики закидали Вам: хоч Ви й гарно подали градацію образів комуністів, але менше розкрили антибільшовицьких повстанців. Ви свідомо дали їм менше часу на екрані? Чи, може, сама історія акцентує на динаміці, деградації комуністичної системи?

– Можливо, взяла гору інерція книги Дімарова. Сьогодні глядачам хочеться бачити більше таких персонажів, як Гайдук та його сини, – з вільним українським повстанським духом. Хоча я не сказав би, що присутність комуністів більша. І фільм зовсім не виглядає як радянський серіал.

Ми з акторами додавали репліки просто на знімальному майданчику. Дещо нам хотілося висловити саме там. У першій серії Свирид і Оксен їдять вареники. Свирид повідомляє, що найняв Василя Ганжу на косовицю, вони починають сперечатися, а батько каже: "Та мені все одно, чий він син: турчина, татарина, єврея чи, прости Господи, москаля". Ось це про москаля ми з актором Віктором Ждановим вирішили додати спонтанно.

Ви кажете, що сюжет повільно плине… А я хотів би, щоб дія відбувалася ще повільніше. Я сам дуже люблю непоспішні фільми й серіали. Шалено не люблю загнане кіно. Вже після зйомок ми з продюсеркою дійшли висновку, що якби було 24 серії, то ми могли б докладніше розглянути той час. Бо, по суті, тематики Центральної Ради ми торкнулися лише в одній серії.

– У фільмі дуже милозвучна мова. Але й тут дехто вам дорікнув – мовляв, це не полтавська говірка.

– Ми свідомо мову персонажів наблизили до літературної. Не намагалися точно втілити тогочасної говірки. У нас знімалося 112 акторів. Уявіть, якщо принаймні половині дати такі говірки.

 "Я зрозумів, що мене цікавить українська минувшина. Тепер пірнаю аж у ХVII століття"

– Запускати серіал у жанрі чистої драми, без домішок трилера, детектива, комедії – це ризик для продюсерів. СТБ пішов на це. Наскільки телеканали готові ризикувати?

– Я згоден: СТБ дуже ризикнув. Велика студія Film.ua, яка взялася за цей проєкт, розуміла, що це кіно є іміджевим, а не комерційним. Для каналу СТБ – також.

Перший тиждень показ відбувався у прайм-тайм, а другу частину серіалу показували в суботу.

– Але якщо заглянути в ютуб на те, скільки глядачів дійшло до останніх серій "І будуть люди", то виявиться, що серіал цілком подивилися більше, ніж пів мільйона людей.

– Така кількість переглядів за пів року для такої історії – це дуже багато. Ще важливіше – реакції людей. Пишуть глядачі з усього світу. Таке враження, що вони вперше бачать якийсь український серіал.

– В одному зі своїх інтерв’ю, ще до серіалу "І будуть люди", і навіть до "11 дітей з Моршина", Ви казали, що готові трохи стиснути свої бюджети заради того, щоб більше знімали масове кіно. Це ще актуально?

– Я прибічник того, що при сучасному стані української кіноіндустрії задля залучення якомога ширшого кола людей до створення фільмів і серіалів не варто знімати великобюджетних історій. Для початку ліпше створювати простіші історії за менші бюджети. Це буде раціонально. Особливо тепер, коли прокат загибає через карантин. Усе зміщується на інтернет-платформи.

Існує також упередження щодо масового жанрового кіно на кшталт "Скаженого весілля". Мені воно може не подобатися у фаховому сенсі, але подібні фільми все одно будують контакт із глядачем через прокат і створюють кінозірок. Ми ще тільки вчимося знімати жанрове кіно, тому воно часто схоже на фільм "категорії B". Колись казали: в Україні що не знімай, то вийде комедія. Тому ліпше одразу знімати комедії.

– Над чим Ви працюєте?

– Найголовніше – кладу ламінат на горищі, облаштовуючи робоче місце. Щодо творчости – розробляю авторські історії. Над деякими працюю зі співсценаристами. Потихеньку розмовляю із продюсерами.

Опрацьовую козацьку історію разом із Романом Горбиком, за п’єсою якого я зняв "Припутні". Після "І будуть люди" я зрозумів, що мене цікавить українська минувшина, і ми пірнули аж в ХVII століття. Нас цікавить, що таке український характер у різних проявах.

Із драматургинею Людмилою Тимошенко опрацьовуємо підліткову історію 1991 року – злам від Радянського Союзу до Незалежности. У Тимошенко є п’єса "Золоті лосіни", вона дуже жива. Побачимо, чи вийде фільм або мінісеріал.