Марина Гримич: “Письменники мали конструювати свідомість людей”

“Інженери людських душ”

Ще з дитинства пам’ятаю 1960–70-ті роки. Я виросла в сім’ї письменника, і ми ходили в гості до батькових знайомих у будинок “Роліт”. Лишилися мої дитячі враження та спогади тих людей, які там жили, з якими ми весь час спілкувалися. Коли прийшла в архів, виявилося, що фонд Спілки письменників там починається із 1930-х років. І я вирішила, що мені треба знати передумову цих 60–70-х. Так я почала опрацьовувати 1930-ті – 40-ві роки…

Зізнаюсь, до цього історичного періоду я ставилася скептично. Це епоха сталінізму, соцреалізму, чогось такого дуже нецікавого. Тому й тема не модна. Однак я побачила, що це не так, Насправді там незвичайні речі траплялися, пристрасті, дивовижні історії. У 1947 році відбувся Пленум, на якому спаплюжили й розбили класиків української літератури Максима Рильського, Юрія Яновського та Івана Сенченка. А крім того, ЦК ВКП(б) створило таку ситуацію, за якої письменники почали критикувати один одного, часом дуже делікатно, а часом дуже грубо, і, скажімо так, дуже некрасиво.

Протягом війни письменницька спільнота зробила дуже багато таких ліберальних кроків. Рильський “знахабнів”, бо збирався (це видно з виступів на Пленумі) в Москві видавати представників “Розстріляного відродження”. Ліберальні думки витали в цьому середовищі. Письменники відчували, що за ними ніхто не стежить і поводились та висловлювалися вільніше. У письменницькому будинку “Роліт” після війни також велися всі ці розмови. Там було багато комунальних квартир, але навіть якщо письменники не жили в них, то приходили один до одного в гості, бо це такий общинний період, комунальний період і в історії країни загалом, і письменницької спільноти зокрема. Власне тому доносилася до ЦК інформація про дивні розмови, ліберальний дух, якісь українофільські настрої. Усі письменники були соцреалістами, але серед них, я б сказала, було українофільське крило. Дехто намагався поєднати сучасний їм стиль літератури з духом, наприклад, Пантелеймона Куліша. Скажімо, з’явилася тема про запорозьких козаків. І це в 40-х – за Сталіна та Кагановича! Це було “нахабство”. Ось тоді ЦК вирішив поставити письменників на місце. “Нахабство” лібералізму приписували Рильський. В опалу потрапили Яновський і Сенченко. Сенченко – тому що був представником українофільського напряму в соцреалізмі. Яновський – з інших причин. Він написав роман “Жива вода”, 20-тисячний наклад якого після Пленуму знищили. Та все ж ніхто не постраждав фізично.

1940-ві – дивний період в історії української культури і письменницької спільноти. Ми знаємо про “Розстріляне відродження”, коли фізично вбивали письменників і представників культури, репресії також відбувалися в 1950-ті, а от в 1946–1947 роках літераторів не зачіпали фізично, навіть не відбирали в них привілеїв. Тоді письменники як “інженери людських душ” мали доволі непогані умови життя і праці. Сталін подбав про це. Чому так сталося? А тому, що закінчилася війна, ще не зажили криваві рани. І це начебто було не з руки одразу ж починати вбивати “інженерів людських душ”.

Архіви, які не горять

Матеріали Пленуму Спілки письменників України 1947-го року, на мою думку, досі не опубліковані через етичні причини: на ньому відомі нам письменники, часом навіть “ікони”, змушені були виголошувати з трибуни досить неприємні речі. Я не наважилась би їх опублікувати, хоча для історії це, мабуть, потрібно зробити. Майже кожен, хто виступав, намагався потоптатися по Рильському, а він перед тим “витягував за руку” колег зі справжнього болота… Усі приїхали після війни до зруйнованого Києва, де треба було облаштовувати життя, працювати. Рильський всім допомагав. І тут ті люди, які кланялися йому від кінця 1930-х і до 1946-го, доки він був головою Спілки письменників, дозволили собі дуже різкі випади на його адресу.

Утім Рильський на Пленумі поводився дуже достойно. І це такий собі приклад протистояння більшості – меншості. Тоді більшість була проти нього. Це було з боку ЦК провокаційне вкидання в письменницьку спільноту заклику: критикуймо! А настанова партії, як проголосив Молотов: хто не критикує, той жалюгідний боягуз. І письменники критикували із запалом. Пізніше вони каялися, намагалися приховати матеріали Пленуму. А в 1946-му це був такий собі стадний інстинкт. Тим зворушливішою видається сьогодні поведінка тих, хто не пішов за більшістю. Рильський тримався осторонь. Він критикував себе, але не інших. Дехто з письменників навмисно зробили так, щоб не виступати. Прикрилися різними причинами. Зокрема, Остапа Вишні на Пленумі не було, хоча й отримав офіційне запрошення. Були й такі, які прийшли на Пленум, але не виступали, мовляв, “не встигли”. У романі я називаю імена цих людей.

Спілка письменників мала на той час три національні групи: найбільша – українська, друга – єврейська, а третя, найменша за чисельністю – російська. Цікаво, що російськомовні письменники майже не фігурують у стенограмі Пленуму.

Попри дуже гостру критику на адресу Рильського, Яновського, Сенченка, їх ніхто не позбавив привілеїв чи бодай права друкуватися. Ніхто не викинув їх з літератури. Тому що Сталін хотів просто дати їм добрячого прочухана, поставити їх на своє місце. У 1947-му ніхто не мав наміру позбавляти письменників життя. Оця ідеологічна армія була потрібна і Сталінові, і партії. Бо вони дійсно були професіоналами.

“Клавка”

Пленуму присвячено приблизно чверть роману. Перед тим ідеться про підготовку до нього: розмови в кулуарах Спілки щодо очікувань… Реальні особистості не є головними героями, але фігурують як тло до генеральної лінії сюжету. Що вони говорили, як вони діяли – це все документально підтверджено. Серед них і Малишко, і Рильський, і Корнійчук, і Яновський. Натомість головні герої – це образи на підставі реальних фактів, взятих із документів, а також авторського відчуття письменницької спільноти. Жіночі образи створені з кількох реальних. Прізвищ багатьох письменників, які брали участь у Пленумі, з етичних міркувань не можна називати. Живуть їхні діти, онуки. І ніхто не знає, як би ми вчинили в тій ситуації.

Основою для роману стали не лише архівні матеріали, а й особисті колекції Музею-архіву літератури і мистецтва України. Також були використані спогади та листування Богдана Рильського, Валентини Малишко, Дмитра Стельмаха, дітей інших письменників про ті часи. Я використовувала і опубліковані речі, і матеріали інтерв’ю із корінними киянами про повсякдення 1930–1940-х.

У романі є деталі життя в комунальній квартирі, і свідчення про закриту спілчанську атмосферу в “Роліті”, про “Євбаз” – єврейський базар, де письменники скуповувались. Це атмосфера повсякдення, на тлі голоду 46-го зруйнованого Хрещатика, який відбудовували полонені німці… Це унікальний матеріал, відомий лише вузьким спеціалістам.

“Робітники літератури”

“Роліт” – київський житловий письменницький будинок, який звели двома чергами. Першу – у 1934–1936-му, а другу, на якій сьогодні багато меморіальних таблиць, – у 1936–1939 роках. Перша частина будинку була побудована у стилі конструктивізму, а друга – у стилі сталінського класицизму. На той час це було модерне житло з усіма вигодами й навіть центральним опаленням. У другій черзі був ліфт. Єдине, чого не враховували, що нас тепер дивує, так це кухонь. Вони там дуже маленькі, тому що передбачалося, що письменники їстимуть в їдальні. Кухня мала десь 1–2 квадратних метри. Зайти, сісти, попити кави чи з’їсти канапку. Але це стосується не лише письменницького будинку. Така тогочасна тенденція. Будівник соціалізму повинен працювати й не витрачати часу на приготування їжі. Якщо порівнювати першу чергу “Роліту” з другою, то це були економ-клас і бізнес-клас житла.

У 1952 році звели новий письменницький будинок на вулиці Червоноармійській 6. Тоді почалося “третє переселення народів” серед письменників. Першим я називаю довоєнне вселення в першу і другу черги, другим – після евакуації, коли не всі отримали ті ж квартири, що й до війни. Історія “Роліту” цікава ще й тим, що помешкання були то некомунальні, то комунальні. Увесь час там відбувався якийсь рух. До тих, які до війни жили своєю родиною, тимчасово підселяли ще когось з розрахунку, що пізніше, коли побудують новий будинок, їх розселять. Розподіл квартир у “Роліті” – це не було законсервоване явище. І траплялося, що люди, які роками не розмовляли один з одним, опинялися в одній квартирі. Звичайно, життя в “елітній” частині було трохи інакшим, але навіть там були комунальні помешкання, так, наприклад, деякий час Олесь Гончар жив із поетом Петром Дорошком, Іван Гончаренко з Андрієм Головком, Олекса Новицький – з Іваном Микитенком.

Я опрацювала великий масив тогочасних житлових заяв, у яких дуже багато побутових деталей. Нерідко письменники мали домашню робітницю, дехто – ще й офіційно оплачуваних секретарів. Зазвичай секретарями працювали дружини літераторів, які за це отримували гроші. Пізніше це скасували. Усі письменники, яких сьогодні вважають класиками, мали хороші умови життя. Їхню працю високо цінували, адже Сталін оголосив, що письменники – це “інженери людських душ”. Я сприймаю цю фразу не як метафору, а як реальність: письменники мали конструювати свідомість радянських людей.

Нині тодішніх українських письменників часто критикують за те, що ті писали про Леніна і про Сталіна. Та це ж була ритуальна мова! Для того, щоб вийшла збірка, можна було писати про що завгодно, однак попереду мав бути, на письменницькому сленгу, “паровоз”, тобто вірш про Леніна і партію. Треба сприймати це як тодішню ритуалістику, а не як щось ідеологічне. Мене насправді вразили три речі: по-перше, сам історичний період, по-друге, його драматичність, і, по-третє, тодішнє повсякдення. Я навіть відкрила для себе естетику соцреалізму з позитивного боку. Бо з негативного ми й так усі його знаємо. Інакше тепер сприймаю “Пісню про Сталіна” Рильського. Я проаналізувала ритміку і виявила, що це – частівка. Рильський довгий час очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору і етнографії і написав цю пісню в ритміці частівки. Якби це зробив хтось інший, я подумала б, що це сталося випадково. Однак не з Рильським. Читайте підтекст, а не лише текст. От цього я вчу у своєму романі.