Іванна Климпуш-Цинцадзе: “Ким був мій дід і за що його назвали ворогом народу – я знала з дитинства”

Повага до роду. Перше знайомство

Відколи себе пам’ятаю, у родині завжди цінували та поважали предків. Тут, у Києві, жили батько, його рідний і двоюрідний брати. На Різдво та Великдень усі збиралися разом і завжди говорили про велику родину, яка має глибоке коріння. Так-от, двоюрідний брат батька був найстаршим і навіть встиг повчитися в Будапешті в міжвоєнний період, як син заможного підприємця Василя Климпуша. Про те, ким був мій дід і за що його оголосили ворогом народу – я знала з дитинства. Бабуся розповідала, як їй жилося, коли його забрали в табори. Мені було 16 чи 17 років, коли вона дістала з горища й показала мені пачку листів, які дід Дмитро надсилав додому. Це був дуже зворушливий момент. Через ці листи відбулося моє своєрідне спілкування з дідом, якого я ніколи не бачила. Там не було ідеологічних послань, бо їх, очевидно, вилучили б. Натомість листи промовляли до двох синів Дмитра Климпуша, яких він просив допомагати мамі, турбуватися про неї.

Тоді я навіть не могла уявити, що через 30 років, 2018-го, потраплю до архіву СБУ, де мені покажуть дідову справу, а там як “речові докази” будуть і його листи до бабусі. Вони ще тоді не були одружені. Рядки такі особисті, написані з шаленою теплотою, любов’ю, тремтливою повагою. Це було як складання окремого пазла в моїй голові, уявляла, якою людиною був дід.

Підприємство Климпушів і цинізм радянської влади

Брати Климпуші стали підприємцями після утворення Гуцульської Республіки. Вони мали лісове господарство, пилораму і млин. Дід Василь найкраще орієнтувався в інженерії, дід Іван – у лісовій справі, а мій дід Дмитро Климпуш розумівся на фінансах, вів облік, займався міжнародними контрактами. Брати Климпуші були відомі на все Закарпаття, активно підтримували “Просвіту”. В Ужгородському музеї, наприклад, є світлини з однією з виставок тих років, яку профінансували Климпуші. Або, приміром, вони фінансували участь великих делегацій із Гуцульщини в етнічних фестивалях у Празі. Для цього орендували цілий поїзд до Праги, окремо везли туди коней та інвентар, щоб яскраво колоритно презентувати край. Вони не ідентифікували себе кожен окремо, а переважно – як три брати. Наприкінці 1920-х разом створили спортивне товариство “Січ”, яке очолив дід Дмитро і яке пізніше стало основою для Карпатської Січі.

Брати Климпуші були незвичайними підприємцями. Я зустрічала багато людей, що згадували, які вони були порядні, завжди з повагою ставилися до своїх працівників.

Натомість радянський режим був геть інакшим, цинічним. Усі три брати потрапили до таборів, а їхнє підприємство націоналізували. Коли 1956-го дід повернувся, то був дуже хворим. Мав і цингу, і туберкульоз, і проблеми зі шлунком і через два з половиною роки помер.

Уявіть собі, що його, аби не був “тунеядцем”, змусили працювати охоронцем – де? – на його ж заводі. Бабуся розповідала, що ті люди, які там працювали й були колись найманими працівниками Климпуша, до нього ставилися з великою повагою. Намагалися його підтримати.

Мені складно уявити, що він тоді відчував. Але дід ніколи про це не казав – ні дітям, ні дружині. Хоча це, очевидно, був для нього додатковим психологічним ударом. Проте він був винятково сильним і мав гідність.

Справа Дмитра Климпуша

Є речі, які підтверджують, якими білими нитками була шита ця справа. Так в одному з листів дід писав, як хтось йому розповів, що відбувається, до прикладу, в Англії чи інших країнах. Це також вважали доказом. Діда звинувачували в тому, що він був агентом німецької розвідки лише тому, що хтось заявив, що він нібито їздив до Німеччини. І хоча на допиті він неодноразово відповідав, що ніколи там не був, і це можна перевірити, та для них це не був аргумент. Уявляєте, який абсурд?!

Додатково звинувачували в куркульстві, попри те, що брати все заробили власною працею. Серед речових доказів була й книжечка українською мовою з написом “Діточа бібліотека”, яку пов’язували з націоналізмом.

Найбільше мене вразило те, що радянська влада обвинувачувала Дмитра Климпуша в націоналізмі, коли СРСР ще там не було. Адже він боровся за українську самоідентифікацію, за творення державності й хотів об’єднання з так званою Великою Україною. Радянський Союз не мав тоді до цього жодного стосунку. Цікавий ще такий факт: на допитах дід скористався правом на перекладача з російської на українську.

Життя “до” і “після”

Після того, як діда забрали, бабусі не дозволили працювати вчителькою. Радянська влада сказала: “Будь-яка інша робота, але довіряти дітей дружині ворога народу не можна”. Тому вона швидко перевчилася на бухгалтера й розбудовувала кооперацію. Це було непросто, оскільки вчителювання вона любила і працювала у школі ще до заміжжя.

Мені приємно було чути, як батько і його брати говорили, мовляв, незважаючи на те, що виростали як діти ворога народу, однак завжди пишалися, що вони з родини Климпушів.

Попри те, що в нас усе забрали, бабусі як дружині підприємця (хоч і колишнього) потрібно було щомісяця платити “куркульські” податки. Вона вміла шити на швейній машинці, тому вночі, окрім основної роботи, шила пальта. Усе, щоб назбирати гроші на ті податки, бо розуміла, що в разі несплати по неї та її дітей можуть прийти будь-якої миті.

На такий випадок на горищі бабуся зберігала мішок із теплим дитячим одягом, сухарями та солониною і говорила: “Якщо нас заберуть, ми мусимо доїхати живими до того місця, куди нас відправлять”. Заможніші родини, наприклад, ремісники та євреї, які залишилися в селищі, позичали їй гроші без процентів, коли вона не встигала до оплати податку достатньо заробити. Так вони нас поважали.

Питання еміграції

Свого часу Климпуші матеріально допомагали багатьом людям з Галичини, які в ті часи вирішували емігрувати, втікаючи від радянської влади. Самі ж їхати не хотіли, хоча мали для цього всі фінансові можливості. У 1992 році в Гарвардській літній школі я зустрілася з родиною Гевриків, які розповіли, що якби не мій дід – Дмитро Климпуш, то їхні діди не потрапили би до Америки. Їхні рідні були в УПА чи січових загонах. Сам же дід безапеляційно казав: “Нікуди я не поїду. Всі мої люди, ясінянці, залишилися тут. Я не можу їх кинути, я буду з ними розділяти нашу спільну долю… Я такий, як усі, то й жити маю так, як усі”.

Повернувшись додому, дід не хотів розповідати, як йому було в таборах. Думаю, це така чоловіча риса. Йому було важко уявити, що довелося пережити бабусі без нього. Вона була людиною, яку він дуже любив і хотів створити для неї особливий комфортний та забезпечений світ. Але склалося по-іншому – їй довелося змінити роботу й виростити дітей самій. У родині було четверо хлопчиків, двоє з яких померли малими, один із них – у час, коли дід був на засланні.

Усе ж бабусі вдалося виховати синів так, що ні в батька, ні в його брата не було комплексу, що вони – діти “ворога народу”, навпаки – вони були горді за своє прізвище.

Багатодітна бабусина родина була з Чинадієва та жила і в Мукачеві, куди кликали і її. Але вона з поваги та любові до чоловіка свідомо вирішила, що дружина Климпуша буде чекати його там, звідки він родом.

Як це, коли батько – “ворог народу“

Будувати свою кар’єру моєму батькові – Оресту Климпушеві – було непросто. Тема батька “ворога народу” наскрізною ниткою пройшла через його життя. Школу він закінчив із золотою медаллю. Моя бабуся, а його мама казала йому: “Ти повинен найкраще вчитися. Ти мусиш усе робити краще за інших. Інакше не виживеш у цьому світі”. Він слухав її, тому в 14 років заочно (паралельно із навчанням у старшій школі) уже навчався в лісотехнічному технікумі. Але, попри успішність, не відразу зміг вступити до Київського автодорожнього інституту, – в СРСР для цього треба було мати 2 роки стажу. Потім тато закінчив цей інститут з відзнакою. Зрештою після довгих років навчання і праці головним інженером-механіком на Хустській автобазі “Головльвівбуд” батько вступив до аспірантури.

Щоб захистити дисертацію, мусив іти до комуністичної партії. Через купу анонімок та службових розслідувань до КПРС його не приймали кілька років поспіль. Тато довго був інженером-науковцем і став першим директором науково-виробничого об’єднання, якого обрав колектив.

Уже за незалежної України 1992-го батько став першим Міністром транспорту, був народним депутатом Верховної Ради двох скликань (1994–1998 і 2002–2006). Від 1997 до 2002 – Надзвичайним і Повноважним Послом України в Угорській Республіці і з 1998 року за сумісництвом також у Республіці Словенія.