Історії зникомих народів Європи

13:00, 8 квітня 2021

kaver_kurt_2.jpg

Курт Кайндль — знаний австрійський фотограф, видавець та співзасновник мистецької галереї "Fotohof". Його роботи представлені на численних виставках у Зальцбурзі, Відні, Будапешті, Бухаресті, Вашингтоні, Гонконзі та інших містах. "Локальна історія" поспілкувалась із Куртом і дізналась, як фотографія стала його професією та чому створення мистецьких проектів — це свобода

photo-k_1.jpg

Катерина Москалюк

журналістка, документальна фотографка

“Перевернутий” світ

Вирішив стати професійним фотографом, коли ще не мав і 14 років. Мабуть, тому що в дитинстві багато фотографував. Мав стару камеру, у якій не було традиційного видошукача: зображення проектувалось через систему дзеркал, світ був “перевернутим” і від того видавався магічним. Згодом зрозумів, що фотографія дає можливість зберегти пам’ять про звичаї та людей, яких скоро може не стати. Мені цікаво документувати сліди існування культур, шукати взаємозв’язок поміж теперішнім та минулим.

Arbereshe_1-1024x779.jpg
У поселенні арберешів, Калабрія, Італія. Арбереші є нащадками албанських мігрантів, які втекли від турків в Італію у XIV—XVII ст. Усі фото: Курт Кайндль, проект "Невідомі європейці"
Arbereshe_2-963x1024.jpg
Літня арберешка, Калабрія, Італія

На моє сприйняття світу вплинули роботи чеського фотографа Йозефа Судека й американського фотографа, оператора, режисера та сподвижника фотографії як мистецтва Пола Стренда. Світлини цих авторів виконані в поетичному документальному стилі. Також імпонували репортажні фотографії Вільяма Юджина Сміта. Він щиро цікавився життям своїх героїв, його кадри сповнені повагою до людини та співпереживанням. Звичайно, з часом пріоритети змінювались, але якщо повернутись у часи молодості, то саме ці фотографи були найавторитетнішими для мене.

Спочатку я знімав невеликі фотопроекти, наприклад, про технологію виготовлення паперу, де у кадрі — багато машин і майже немає людей. Згодом створив книгу про місцевості, що були розташовані поблизу кордону з Австрією та Чехією. Мені подобається фотографувати людей, показувати простір, у якому вони живуть та працюють. Однак я не відтворюю просто пейзажі чи міську панораму — такі світлини є лише доповненням до портретів людей. Наприклад, у проекті “Невідомі європейці”, над яким працював разом із письменником Карлом-Маркусом Ґаусом, половина фотографій присвячена людям, а половина — організації простору навколо них.

Aromunen_1-746x1024.jpg
Арумунська родина, Македонія. Арумуни є романськомовним народом, який розсіяний по Балканах. Вони ніколи не мали власної держави.
Aromunen_2-777x1024.jpg
Фасад будинку в арумунському поселенні, Македонія

Чорно-білий світ

Я хотів стати тревел-журналістом: фотографувати та писати тексти. Тому вирішив в університеті вивчати німецьку літературу та журналістику. Однак мої сподівання не виправдались. Нас не вчили створювати текстів та фотографій, а лише аналізувати художню та наукову літературу. Коли здобув освіту, почав займатись фотографією, яку ми нині називаємо художньою або арт-фотографією. Шукав теми, створював проекти, які показував у галереях, та друкував фотокниги. Разом із дружиною заснували в Зальцбургу галерею “Fotohof”, у якій виставляємо не лише власні роботи, але й світлини і відомих митців, і початківців.

Майже всі мої світлини — чорно-білі. Монохромні фотографії — це можливість зробити точку зору чіткішою, правильно розставити акценти. Такі світлини дають мені більше свободи для дизайну. Відчуваю це з кожним новим проектом.

 

Assyrer-03-819x1024.jpg
Ассирієць, Швеція. Ассирійці з’явилися у Швеції у 1960-х рр. як трудові мігранти. Згодом їх число виросло внаслідок політичних криз та військових конфліктів у Передній Азії
Assyrer-04-1024x1024.jpg
Більшість ассирійців сповідують християнство
Assyrer-05-819x1024.jpg
Ассирієць з портретом Наума Фаіка, одного з “батьків” ассирійського націоналізму

Багато роздумую над тим, у якій стилістиці зробити фотопроект, однак зазвичай схиляюсь до монохрому. Спершу цю дилему вирішувала чорно-біла плівка, адже, працюючи із кольоровим фільмом, я не міг повністю контролювати процес оброблення зображень. Переконаний, що, створюючи художню фотографію, необхідно самому проявляти та друкувати світлину.

Тепер працюю із “цифрою”: фотографую у кольорі, а потім обробляю зображення на комп’ютері. І тут немає ніякої різниці між зніманням на чорно-білу плівку, адже в обох випадках дивлюсь на кольоровий світ. Однак я звик помічати світло та тіні, а не, скажімо, якого кольору в людини одяг.

Degesi_1-1024x773.jpg
Деґезі (“собакоїди”) – найнижча каста у ромському етносі. Решта ромів вважають їх нечистими та з відразою уникають
Degesi_2-852x1024.jpg
У поселенні деґезів, Словаччина

Сучасному фотографові варто створювати серії робіт та об’єднувати їх певною темою, а не намагатись зробити лише одну красиву світлину. Раніше фотографи працювали заради вдалого кадру, а типова фотовиставка в Австрії до 1980-х років складалась із виразних, однак зовсім не пов’язаних між собою зображень людини, будинку чи парку. Коли починав працювати у сфері мистецької фотографії, то був переконаний, що варто мислити серіями, а не окремими кадрами, створювати репортажі й тематичні виставки. Зауважу, що я і досі працюю за таким принципом. Протягом року створюю лише один фотопроект. Мені подобається працювати над мистецькими проектами, адже сам вибираю тему, кількість та формат світлин, стиль та час виконання. Я дуже ціную цю свободу.

Degesi_3-788x1024.jpg
Попри суворі умови життя, усмішка з лиць юних деґезі не зникає

Невідомий світ

Над проектом “Невідомі європейці” працював понад десять років разом із письмен-ником Ґаусом. Зазвичай, це була одна, рідше — дві поїздки на рік. Ми з Карлом-Маркусом вирушали на три або й чотири тижні, щоби поспілкуватись із людьми, подивитись на їхнє життя, послухати розповіді про минуле. Ми не мали попередніх домовленостей, запланованих зустрічей та екскурсій. Нам було важливо відчути справжній настрій тих місць.

Часто з нами навіть не було перекладача. Ми не хотіли, щоб нас водили за руку керівники громад, тому самостійно знайомились та заходили до місцевих мешканців у гості. Зустрічали привітно, бо коли в невеличкому поселенні з’являються іноземці, — усі швидко про це дізнаються.

Degesi-Originale-15-980x1024.jpg
У помешканні деґезі
Degesi-Originale-06-1024x1024.jpg
Деґезі на вулиці

Ми навідувалися до різних національних меншин: арумунів, арберешів, ґотшейських німців, сефардів Сараєва, лужичан… Ці люди можуть багато розповісти про своє минуле, вони цікавляться своїм походженням, чітко себе ідентифікують. Людям подобався той факт, що заради них ми подолали такий довгий шлях. Зі свого боку ми ніколи не порушували їхньої приватності, були ввічливими та приязними. Я не ходив колами навколо будинків, не фотографував потайки. Сподіваюсь, що це відчутно і на світлинах: люди спокійно дивляться в камеру й усміхаються.

Часто, коли хтось не хоче фотографуватись, то це — не категорична відмова, а лише те, що людина вважає себе недостатньо важливою. Такі випадки я не сприймав як відмову, а лише пояснював, наскільки люди мають характерні обличчя чи цікаве оточення. За увесь час наших мандрівок лише двоє чи троє осіб категорично відмовились фотографуватись.

Gottschee_1-963x1024.jpg
У помешканні ґотшейських німців, Словенія. Німці почали заселяти Крайну (гористу область у Словенії) ще у др. пол. ХІІІ ст.
Gottschee_2-1024x828.jpg
Німецьке подружжя, містечко Кочовище, Словенія

Ґаус вивчав літературу про життя малих народів та вибирав локації для мандрівок. Ми намагались охопити якомога більше регіонів, шукали культурні взаємозв’язки між народами. Наприклад, маловивчена етнічна група ґотшейських німців, які проживають в місті Кочовище у Словенії, розмовляє на особливому німецькому діалекті. Тепер він внесений до списку мов, які перебувають під загрозою зникнення. Натомість у Східній Німеччині компактно проживають лужицькі серби, які мають власну мову, офіційно визнаний національний прапор і гімн.

Ми хотіли побачити маловідомі та віддалені місця, об’їздили Європу від Швеції до України. Нам запам’яталась Одеса та регіон, у якому проживали бессарабські німці. На початку ХІХ століття на терени історичної Бессарабії переселились німці, для яких уряд збудував будинки та фабрики. Тепер ця етнічна група представлена лише декількома родинами. Ми спілкувались із нащадками цих перших поселенців: поблизу Одеси мешкає вже третє покоління німців, які не розмовляють німецькою та мають зовсім іншу ментальність і звичаї. Нам було цікаво дізнатись, як середовище впливає на людей.

Schwarzmeerdeutsche-01-819x1024.jpg
Бессарабські німці. Мігрували на південь сучасної України у 1814–1842-х рр.

Вразила мандрівка до арумунів. У Західній Європі про цей народ зовсім не знають. Арумуни розмовляють своєю мовою, яка близька до румунської, але розвивалась під впливом грецької. Ми відвідали в горах поселення, у якому майже немає мешканців. Люди покидають свої домівки, виїжджають до Європи та США заробляти гроші. Ми відчували себе першовідкривачами невідомої території, адже до нас про арумунів майже ніхто не писав. Ми хотіли б ще поїхати в Карпати, відвідати гуцулів, але вирішили зупинити проект, адже його можна продовжувати безкінечно.

Надрукований світ

Після наших подорожей Карл-Маркус видав декілька книжок, а я створив фотокниги та організував виставки про “невідомих європейців”. Наша праця виявилась актуальною та важливою для людей. У Європейському Союзі триває дискусія про те, що окремі народи втрачають свою ідентичність. Особливо це актуально для Австрії та Німеччини, мешканці яких розмовляють однією мовою.

 

Schwarzmeerdeutsche-02-1024x748.jpg
У 1940 р., після включення Бессарабії до складу СРСР, більшість місцевих німців повернулася на історичну батьківщину

Коли ми починали проект, то боялись, що не зможемо знайти та зафіксувати різноманітність, що малі народи розчинились серед інших. Однак ми побували в лужицьких сербів, які досі розмовляють своєю мовою, яку забороняли протягом століть. Бессарабські німці досі пам’ятають своїх предків, знають, хто вони та зберігають свою ідентичність.

“Невідомі європейці” — це проект про різноманіття культур, релігій, мов та повагу до них. Для мене важливий передусім контекст, тому мені було комфортно подорожувати разом із репортером. Ґаус розповідав про території, які ми відвідували. Завдяки цим знанням зміг побачити та сфотографувати деталі, на які б навіть не звернув уваги. Наприклад, у Львові я фотографував колишню пересильну тюрму. Щоби на світлинах люди бачили не просто стіни, а могли відчути місце, варто додати в кадр певні символи. Мені подобається створювати фотокниги, адже вони дають можливість розповісти історію.

Sepharden_1-963x1024.jpg
Сараєво, Боснія і Герцеговина. Тут живуть сефарди (з івриту – іспанці). Так називають тих євреїв, яких після 1492 р. вигнали з Піренейського півострова через відмову перейти у християнство

Фотографія — це не все, чим я займаюсь. Багато часу забирає робота в галереї “Fotohof”, організація виставок та публікація книжок. Ми прагнемо показувати фотографію як вид мистецтва. Публікуємо фотокниги авторів, роботи яких у нас експонувались, а також готуємо книги зі світлинами класиків фотографії. Я фотограф старої школи, мене нема у соціальних мережах, а світлини більше люблю розглядати не на екрані монітора, а роздрукованими чи оформленими у фотокниги. Утім наша галерея відкрита до новаторських ідей та співпраці з новими людьми. Престиж галереї “Fotohof” зросте, якщо ми першими покажемо роботи автора, який згодом стане відомим фотомитцем.

Крім того, проводжу майстер-класи з фотографування, розповідаю про різноманітні підходи у створенні серій світлин та як вони мають втілитися у фотопроект. Учасники майстерок роблять різні за тематикою та рівнем складності кадри, але мені насамперед цікаво зрозуміти стиль роботи фотографів та порадити їм, як розвинути ідею.

Я добре знаю, чого хочу від своїх світлин та якими засобами досягти бажаного. Проте зробити вдалу світлину недостатньо, важливо, щоб вона промовляла до людей. Бо фотографія — це завжди діалог між автором та глядачами.

Sorben_1-1024x750.jpg
У поселенні лужицьких сербів, Німеччина. Історія лужичан Німеччини сягає ще VII cт.
Sorben_2-1024x783.jpg
Родина лужицьких сербів