Два життя Ірини Б’єнько-Шуль

<p>Ірина Б&rsquo;єнько, Перемишль, 1937 рік</p>

Два імені

Вересень 2019-го. Із ліфта виходить бабуся. Її ще не видно, але чути голос — дзвінкий, з іскринками та переливами.

– Я сливки хотіла купити, щоб вас чимсь погостити, – бідкається, дістаючи з модної екоторби ключі від квартири, – але ви так швидко прийшли, що я ті сливки кинула в склепі і побігла скоренько до вас. – Ключ скрегоче в замку, ніби підтакує бабусі: так-так, все так і було. – Що ті журналісти від мене хочуть? Та я не є геройка якась, та йдіть когось іншого питайте. Ну що я вам повім? – жінка стенає делікатними плечима, всміхається і запрошує до свого помешкання.

Знайомтесь – Ірина Б’єнько-Шуль. Це тепер вона має затишну квартирку у львівській багатоповерхівці, двоє дітей, четверо внуків і шестеро правнуків, а в минулому – два німецькі концтабори, викладацька робота, чимало пережитого.

Кожна річ у помешканні пані Ірини має свою історію. І раритетний годинник над дверима, який, здається, давно не вицокує часу, бо час тут ніби спинився. І старовинний креденс із кришталями по праву руку. І антикварний бамбетель – по ліву, уквітчаний вишитими подушками. Навіть картини на стінах мають свою історію. Втім про найцікавіше знають не вони, а блакитноока жінка.

Вона поправляє зачіску, уважно заглядає в очі і вдруге запитує:

– Ну, що вам повісти?

– Ви Ірена чи Ірина? — зопалу запитую, хоч у записнику маю більше десяти запитань.

– За Польщі всіх українських Ірин називали Іренами. А я мала ше друге ім’я – Софія. В гімназії я була Іриною-Софією Б’єнько, а в Академії закордонної торгівлі у Львові (Від 1939 р. – Інститут радянської торгівлі. — Ред.) записали Іриною і так далі пішло. Я не знаю, хто вибрав мені ім’я – чи тато, чи мама. То якийсь звичай такий був – два імені давати. Я ніколи над тим не застановлялася, але ж бачу, що то має якесь значення. Може, якби мені дали інше ім’я, то я би прожила інше життя.

Ірина та ОУН

Патрійотку, – саме так називає себе пані Ірина, – виховали з неї батьки. І школа. Жінка говорить із характерною “галицькою” вимовою, з м’яким “л” і пом’якшеними приголосними. Бути патрійоткою для неї означає завжди і всюди говорити українською мовою. Байдуже, чи то з поляками, чи з росіянами, чи з українцями.

– Якби повернути час назад… Знаючи, що співпраця з ОУН заведе мене на два німецькі табори, якби мене менше намовляли оунівці… То я б, можливо, відмовилася від того діла.

Ірина не була членкинею ОУН. Та за завданням організації поширювала бофони – гроші українського підпілля. Картки передавала довіреним людям, вони ж натомість давали гроші на потреби УПА. Найдужче Ірина боялася шпигунів в організації, тому й не вступала офіційно до її лав. Дівчина була переконана: поза ОУН зможе зробити для рідної країни більше. Та доля виявилася ще тією хитрункою. Сімнадцятирічну юнку зрадив саме шпійон – так пані Ірина називає зрадника. Хлопець казав, що тікає з підрадянської України, критикував совєтів і розповідав про їхні злочини. Дівчина повірила, а вже 18 січня 1944 року по неї прийшли гестапівці й удома знайшли бофони.

– Пізніше я довідалася, що він співпрацював з німцями. Не було такого відчуття, що вірити йому не можна. От не було і все. Дуже замилював очі. Дуже.

Як склалася доля того “шпійона” – жінка не знає. Навіть прізвище людини, яка так круто змінила її життя, уже не пам’ятає.

– Що б я йому сказала зараз? Запитала б, як йому після того жилося. Все можна вибачити, але не зраду. Хіба, як людина дуже кається, то, може… Якою б страшною та таємниця не була, знаєш – мовчи. Але не зраджуй.

<p>Працівники Ревізійного союзу українських кооперативів. У першому ряді крайня справа сидить Ірина Б&rsquo;єнько, м. Львів, 1943 рік</p>

U

Слідство у тюрмі на Лонцького і довгі виснажливі допити зробили своє. Зовсім юна дівчина зізналася.

– Я була в Равенсбрюку (Концентраційний табір, розташований у Північно-Східній Німеччині, знаний ще як “жіноче пекло”. – Ред.) півтора місяця, а решту ув’язнення відбувала у Флоссенбюргу (Концентраційний табір, розташований у Східній Баварії. Тут українців було чверть від ув’язнених “поляків” і не менше половини від “росіян”. – Ред.). До українців все ставилися, як до другого сорту – як поляки, так і рускі. Вважали, що ми – колаборанти, зрадники. Моя національність не раз мені шкодила. Німці нам, галичанкам, чіпляли літеру P на трикутнику (Polacy). Я ж зумисне чіпляла літеру U. Бо я не полька. Мій патрійотизм – це ще й називати себе українкою. Завжди. Не соромитися того.

Оті тендітні руки, якими пані Ірина перебирає китиці на вишитому рушничку, багато років тому в німецьких концтаборах перебирали інструменти й носили важкі відра.

– Чи можу я пройтися як туристка тими місцями? Ні. Бо я колись була там ув’язнена… Занадто багато там горя й біди. Після закінчення війни, коли Ірина повернулася додому, то дому в неї вже не було. Б’єньків переселили з Вовчого у Винники.

– У мене не було вибору. Якщо я не переїду з батьками – поляки не дадуть жити. Якщо переселюся – уникну фільтрації. Якщо дізнаються совєти, що я – націоналістка, то зразу – на Сибір… То я собі змінила біографію – в той час, коли була в німцях, то сказала, що працювала бухгалтером у глухому польському селі. Всіх моїх знайомих альбо вивезли, альбо вони емігрували за кордон по війні, альбо їх відправили на Сибір. Я знову була як між чужими.

На два життя

Однак доля все ж привела до своїх. 1947-го Ірина вийшла заміж за Івана Шуля – колишнього вояка УПА, з яким була знайома ще до арешту. Згодом Шуль, уроджений Іван Швак, завдяки фіктивним документам та чужому прізвищу врятував і себе, і Ірину.

– До нас навіть якось прийшов совєцький військовий – за бандерів питати. А мама давай грати вар’ятку — яку бандуру? Нема в нас ніякої бандури. Так моя мама врятувала мені життя. Але я ж не такий герой, щоб за мною аж до Польщі посилали совєцьких нишпорок, – сміється пані Ірина, – але постійно було відчуття, що живу на два життя.

Втім, попри страх і непросте життя, жінка переконана: має велику ласку в Бога. Тож своїх дітей у радянський час, незважаючи на заборону, охрестила вдома.

– Я страшно боялася, що обман викриють. Все мала валянки напоготові та сухарі засушені. Наші діти навіть не знали, що їхній батько – вояк УПА. Про мене трохи знали, але мовчали. Дізналися правду аж за незалежної України.

<p>Ірина Б'єнько-Шуль під час запису інтерв'ю</p>

***

– Чи вважаю я себе феміністкою? Частково так. Я старомодна, вважаю, що жінки потрібні чоловікам так само, як і чоловіки жінкам. Ну не годні вони без нас, – усміхається, і в її зморщечках ховається сонце, – от ви ще незамужна?

– Ще ні.

– Ну, шо чоловіків інтересує? – пані Ірина відкидається на спинку стільця, переплітає руки на животі й хитро всміхається.

– Шо? – питаюся.

– Жолудок, – пауза. В її очах з’являються бісики. – І секс, – регоче бабуся.

– Нуу, а як же любов?

– Любов теж інтересує. Я в п’ятнадцять років мала кавалера. Ми два роки ходили і найть не поцілувалися. О, гляньте, який він красивий, – показує знимку статного чорнобрового парубка, – потім нас розлучили. Я не кохала свого чоловіка, кажу як є. Мені було його жаль як патрійота. А потім любила як батька своїх дітей, – до знимки першої Ірининої любові тулиться інша, удвічі менша. То її чоловік, Іван Шуль.