Ігор Калинець: “Ми не були дисидентами, ми були націоналістами”

Дисиденти

Цей термін виник у Середньовіччі в розпал релігійних воєн і характеризував певний відламок від релігійної доктрини. У радянський час дисидентами називали тих, хто заперечував офіційну ідею комунізму або не дотримувався її. Цей термін прижився. Мене та інших досі називають дисидентами. Хоч тоді, у 1960-х роках, ми вважали себе українськими націоналістами. 

Скажімо, Іван Дзюба у своїх творах критикував комуністів, посилаючись на Леніна, на першовзори цієї ідеології. За що, власне, його і назвали дисидентом. Але все інше в його текстах було пов’язане не з тодішньою панівною ідеологією, а з ідеологією українства. 

<p>Ігор Калинець, в момент зйомки &ndash; працівник Державного архіву Львівської області</p>

Поет у момент істини

Свій шлях я починав з того, що намагався утвердитися в літературі. Бо раз ти щось пишеш, то мусиш виходити з цим, так би мовити, в люди.

Найбільшим взірцем був Павличко. Але він, щоб мати можливість надрукувати “помер кривавий Торквемада… але стоїть тюрма” або інші цілком позитивні для українства речі, обплював наш національно-визвольний рух, націоналістичну ідеологію. Треба було або йти його шляхом, що, зрештою, багато літераторів і зробило, або забути про те, що тебе друкуватимуть. 

Я був на грані першого шляху. Але не піддався. Не міг відкинути того, що мені дороге, що я виніс зі своєї хати, що бачив на свої очі. Я не зміг проклинати тих ідеалів, на яких був вихований – ні релігійних, ні націоналістичних, ні тим паче політичних. 

У 1960-х роках, хоч деякі мої невинні віршики десь і друкували, це не означало, що я був в літературі. Щоб утвердитися, треба було сказати, що я вірю в ідею комуністичної влади. Я цього сказати не міг, бо не міг брехати. А сказати правду – означало підписати собі вирок за “антисовєтчину”.

Настанови Чорновола

Не один раз викликали до обкому партії. Я працював в обласному архіві – і мене постійно захищала моя директорка. Мовляв, це випадковість, не можна мене виганяти з роботи. Вона була комуністкою зі Східної України, учасницею партизанського загону. Зблизившись із певними науковцями – такими, як Дашкевич, – почала щось змінювати у своїй ідеологічній настанові.

Перші арешти мене і мою дружину Ірину оминули. Натомість нас тягали як свідків на допити. Адже окрім того, що ми писали, може, не таке відверто гостре та антирадянське, то займалися і самвидавом. Передруковували, передавали різні тексти, за якими вже полювали органи КДБ.

Так ми якось викручувалися, хитрували, але протестували проти закритого суду. 

Пригадую, одного дня до нас підійшов В’ячеслав Чорновіл, якого ми тоді ще мало знали, і сказав: “Я відмовляюся давати покази, бо суд закритий, і раджу вам”. Ми ще тоді не здобулися на таку сміливість, все-таки страх тоді переміг. 

Ірину, звичайно, погнали з роботи. А мені завдяки покровительству моєї директорки вдалося ще якийсь час працювати, аж до арешту.

Бандери лодій

І тут у 1972 році з Москви прийшло розпорядження негайно арештувати мене. Ірина на той час уже пів року сиділа в тюрмі. 

Однією з підстав для арешту була маленька книжечка “Вогонь Купала”, яка вийшла в Києві 1966 року. Там було декілька віршів, які дуже не сподобалися начальству. Мене запитували, як я міг написати вірш, присвячений Антоничу, бо його покровителем був митрополит Андрей Шептицький, так би мовити, націоналіст і так далі.

Найбільше я мав за те, що в одному віршику написав про “бандери дністрових лодій”. Зрозуміло, яке саме слово їм не сподобалося. Хоч я і пояснив, що “бандери” – це міжнародне слово, яке означає прапори на кораблях. Але мені відповіли: “Ви нам зуби не заговорюйте”.

Ірина, герої, антисовєтчина

І так дванадцять невеликих зв’язаних книжечок, які продавали одним комплектом, було заборонено й вилучено. Ці книги до заборони реалізовували в Києві та десь на Східній Україні, але вони так і не дійшли до львівських книгарень. 

Після цього мене зовсім перестали друкувати, і я зрозумів, що остаточно опинився поза літературою. Але тоді почав писати поезію і ще й оспівувати заарештованих або переслідуваних хлопців. Одним із героїв віршів був Валентин Мороз – я присвятив йому цілу збірку. Також писав про Аллу Горську. Все це була антисовєтчина.

Одна зі збірок була присвячена дружині Ірині та її арешту. Шість книжечок потрапили до рук “експертів”, якими були переважно викладачі з Львівського університету та письменники. Вони сказали відверто, що це антирадянська поезія, яка прославляє націоналістів і церковників. І так невдовзі мене було засуджено на шість років ув'язнення суворого режиму й три роки заслання.

День арешту

Одного разу я прокинувся з думкою, що цей день настав – сьогодні буде арешт. Цікаво, що це відчув і Богдан Сорока, який прийшов до мене. Ще на порозі я сказав: “Богдане, не заходь, не можна заходити, бо тебе залишать тут”.

Але Богдан відповів: “Знаю, я прийшов, щоб підтримати тебе”. Ми пішли на кухню, випили чай чи каву й тих кілька келішків алкоголю. 

І от незабаром прийшли кадебісти й почали робити обшук. Я махнув рукою. Не вконтролюю, що вони шукають; можуть підкинути якийсь компромат… Не втручався. Далі склали протокол вилучених речей, і все. 

Я попрощався з Богданом, внизу мене вже чекало авто. Так я опинився у тюрмі на Лонцького. Спочатку мене посадили в окрему порожню камеру, а за якийсь час перевели до іншої, де вже було ліжко.

<p>Ірина Калинець з донькою</p>

Вирок під кальку

Постійно питали одне й те саме: “Чому ви написали ті книжки?”, “Кого ви там прославляли?”, “Які самвидавні речі друкували?”, “З ким зустрічалися з-за кордону?”, “Як передавали свої книги на Захід?”. 

Я відповідав, що просто давав книги людям, які хотіли читати мої вірші. Але як вони опинилися за кордоном – не знаю. Звичайно, я знав. Але не хотів сам себе свідомо закопувати. Передати папір, а тим паче цілу збірку за кордон – це вже був великий кримінал.

Також мені закидали антирадянські розмови з Григорієм Чубаєм. Ми зустрічалися у колі друзів-однодумців, читали вірші і, звичайно, багато говорили на патріотичні теми. Ці бесіди партія трактувала як націоналістичні. На допитах я відповідав, що не знаю про це. Що, можливо, вийшов на кухню, коли про щось таке говорили. Але це все не мало сенсу: одразу було зрозуміло, що мене чекає в’язниця. 

Зрештою, Ірина вже на той час була засуджена на шість років важких таборів і три роки заслання. Мене чекало щось подібне. Хоч я думав, що все ж дадуть менший термін, оскільки в нас залишилась дочка у другому класі. Але ні, присудили точнісінько так само.

Опір у таборі

Наглядачі поводилися з нами дуже строго. Їм сказали, що усі ми – німецькі посіпаки, шпигуни. Ніхто не замислився, що зовсім молоді хлопці не можуть бути такими небезпечними агентами.

Звісно, у таборі були і старші, ще з підпілля. З ними ми відразу контакти знайшли, товаришували, наскільки це взагалі можна робити в ув’язненні. Збиралися на свята, варили чай, який потім дружньо пили з такими маленькими подушечками-цукерками – все, що можна було мати з солодкого. 

Нашим керівником став Світличний. Із ним ми вирішували, чи йдемо на якийсь протест, чи організовуємо голодування, чи пишемо статті до прокурора, до Верховної Ради. Також придумували відмови від радянського громадянства, навіть планували звернення до ООН. Ідей було багато. 

Футбол у тюрмі

У тюрмі ми виконували різноманітну роботу, але у вільний час могли займатися своїми справами: грати футбол на подвір’ї, садити квіти або ж ходити перед сном протоптаними у снігу тунелями. Можна було сидіти в бібліотеці, щось читати чи писати. 

Я писав дуже багато. На свободі я написав перший том, де було дев’ять збірочок, а в тюрмі – другий, який містив шість збірочок. Там були вже набагато глибші, втаємниченіші тексти. Проглядалася ностальгія за домом, за родиною, за Львовом, але не було такої кричущої відвертости. Читаючи ці рядки, було складно зрозуміти, що вони написані у в’язниці. Вже пізніше другий том мав назву “Невольнича муза”.

Усе, що я написав, відправляли на експертизу до Києва. Коли конфісковували, я протестував. Казав, що там всього лише метафори, без яких не може бути поезії. Мені відповідали, що мої метафори – це “условность”, за якими стоїть протест.

Листування з Іриною

Я мав право писати по два листи на місяць. Один відсилав додому, до своїх батьків, до дочки, а другий – Ірині. Вона теж так робила. За час ув’язнення назбиралося 70 листів. 

Писали те, що можна було. Я розповідав, які книги читав, що сподобалося у них, що ні. Присилав кілька своїх нових віршів. А вона писала про свої історичні дослідження. У таборах тоді всі досліджували історію України.

Повернення до Львова

Першою до Львова повернулася Ірина, а за пів року – я. 

Ірину довго не хотіли приписувати – тоді вийшов наказ давати прописку колишнім політв’язням щонайближче за 60 кілометрів від Львова, тобто подалі від центру активного національного життя. Дружина змушена була вдатися до всяких гострих речей, казати, що поїде на з’їзд партії і наробить шуму на цілий світ – розкаже про все іноземним журналістам. Тоді Ірина вийшла на зв’язок із головою КДБ у Львові та сказала, що її батько депутат, тому чи можуть зустрітися. Той відповів згодою, але замість батька на зустріч пішла вона. І так добилася отримання прописки у Львові. 

З моїм поверненням повторилася така сама історія. Міліція регулярно присилала повідомлення, що мене засудять за “тунеядство”, раз не прописаний і не працюю. Я пішов тією дорогою, що й Ірина, і мені допомогли влаштуватися в бібліотеку. Знову ж таки завдяки Ірининим зусиллям отримав прописку у Львові.

Поезія втратила мету

Коли приїхав, то постановив, що більше писати не буду. Я міркував, що у 1960-х роках робив це для протесту. В ув’язненні писав трохи складніші речі. А після повернення уже не бачив перед собою як перед поетом чи письменником мети. Я не дав собі відповіді на запитання, про що писати знову, бо не відчував реальної потреби. Свідомо зробив висновок: те, що я мав сказати в 1960-х і 1970-х роках, – я сказав. Цього достатньо.

Після Чорнобильської трагедії займався громадською діяльністю. Усе почалося з Антонича, з його могилки. Ми знайшли її у 1964 році й упорядкували. Там уже був зовсім інший пам’ятник – не дерев’яний, який я ставив, а кам’яний. На день смерти Антонича біля цього пам’ятника я зібрав людей. Прийшло чимало, і то був перший мітинг на цвинтарі. 

Крах СРСР

Тоді, у 1987–1988-х роках, ми надіялися на демократизацію. Почали створювати різні партії, організації – я через усе це пройшов. Із 1987 долучався до роботи над самвидавним журналом "Євшан-зілля", а згодом став його редактором. Ірина ж у 1990 році стала народною депутаткою Верховної Ради України, а від травня того ж року почала працювати начальницею Львівського обласного управління освіти.

А тим паче знав, що відбувається в Москві. Тому той період не був великою несподіванкою. Все сталось так, як мало статися. Але також було розуміння, що спадок Союзу доведеться ще довго викорінювати. Хоч, зізнаюся, ми сподівалися на більшу демократизацію, аніж отримали.