Ярослав Онищук: "Коли сніг зійшов, то перевали були буквально вкриті тілами…"

– Від 2008-го Ви працюєте на підприємстві "Доля", що проводить розкопки на Верецькому перевалі, де 1939-го польські прикордонники холоднокровно розстріляли понад півтисячі вояків Карпатської України. Що вдалося знайти за цей час?

– Наразі ми можемо говорити про два місця з похованнями, що розташовані в околиці села Верб’яж та сусідніх від нього Лазах. В одній місцині натрапили на останки десяти січовиків, у другій — семи. Якщо в першій ямі ґрунт дуже понищив кістки, то в другій могилі навпаки — маємо добре збережені рештки. Є навіть кульові отвори в черепних коробках, а в кістках — деформовані кулі. Тому можемо говорити про види зброї, з якої знищували українців, а в результаті вийти на конкретні військові формування тієї чи іншої держави…

– То хто це зробив?

– У цьому випадку знахідка підтверджує припущення, що січовиків розстрілювали "копівці" ("Korpus Ochrony Pogranicza"), тобто солдати польської прикордонної служби, яким полонених галичан передали угорці. Про це свідчать кулі з польського карабіна системи "Mauser" калібру 7,92 мм та пістолета "Vis 35 Radom" калібру 9 мм.

– За припущеннями істориків, в околицях Верецького перевалу може бути поховано майже шість сотень січовиків. Розкажіть, будь ласка, про передумови такого масового розстрілу.

– Знаємо, що більшість галичан, яких стратили на перевалі, Організація Українських Націоналістів (ОУН) таємно відправила на Закарпаття, щоб допомогти місцевим українцям створити свою державу – Карпатську Україну. І це їм майже вдалося, якби тодішній союзник нацистської Німеччини – Угорщина, не анексувала частини Закарпаття. Багатьох полонених вояків Карпатської Січі вбили або ж замордували, а галичан, як громадян Другої Речі Посполитої, передали польським прикордонникам. Поляки боялися, що січовики, більшість з яких належала до забороненої ОУН, повернуться додому й становитимуть потенційну небезпеку для Польської держави. Нам вдалося знайти оригінал телеграми, у якій йдеться про наказ маршалка Другої Речі Посполитої Едварда Смігли-Ридза, щоби жоден січовик не перейшов польського кордону. Тож коли угорці передали полонених полякам, вони холоднокровно розстріляли усіх. Звичайно, що цим було порушено усі міжнародні конвенції… Бо, з одного боку, Угорщина ніби "вмила руки", передавши українців полякам. Проте польська влада, як мінімум, мала провести розслідування, бодай якийсь суд, а тоді вже виносити певні вироки. Усього цього не було. Саме тому Польща не визнає цих розстрілів і приховує їх. Для її репутації це величезний мінус, адже поляки постійно позиціонують себе як європейську цивілізовану націю.

– Я так розумію, дарма й запитувати, ці масові розстріли проводили таємно?

– Звичайно, хоча, самі знаєте, що рано чи пізно таємне стає явним. Були очевидці та й вже тоді українська преса активно висвітлювала цей факт. Згодом про масові розстріли в Карпатах почали писати і в літературі. Скажімо, український прозаїк Василь Гренджа-Донський у своєму щоденнику описував це так: "Галичан відвели на півтора кілометра далі у ліс, яким проходила фронтова бойова лінія за світової війни. Тут їх розіп’яли на деревах. По-перш поприв’язували їм руки заржавілим колючим дротом, що знайшли у старій фронтовій лінії, відтак розіп’яті руки й ноги поприбивали залізними скобами та великими цвяхами, що ними прибивають рейки на залізницях. Над розіп’ятими, але ще живими героями мадяри і поляки знущалися, плюючи їм у вічі та б’ючи їх рушницями…"

– А чи доводилось Вам безпосередньо спілкуватися з місцевими жителями, які також мали би пам’ятати ті розстріли?

– Є спогади селян, що на Верецькому перевалі "копівці" поділили січовиків на невеликі групи і без суду та слідства відразу ж їх розстріляли. Очевидці розповідали, що українці були голодні й виснажені, оскільки перед тим їх кілька днів утримували у в’язницях, багатьох із них побили до невпізнання, а частина вояків була без верхнього одягу, оскільки окупанти стягнули з них плащі та блузи. Зокрема Ганна Кробинець, яка тоді була ще малою дівчинкою, розповідала, що січовики здебільшого були юними хлопцями, 17–18 років. Їх вели без поясів та шнурівок на взутті. І це зрозуміло, бо коли б полонені спробували утікати, то далеко по снігу без шнурівок не втечеш. Пізніше почулися звуки рушничних пострілів.. Згодом саме українці ховали цих січовиків. Річ у тім, що розстріли відбувалися в середині березня, і коли сніг зійшов, то перевали були буквально вкриті тілами…

– Тобто кати залишили тіла на поверхні?

– Так. Там, де тіла січовиків можна було нашвидкуруч прикопати у ямах чи окопах часів Першої світової війни, то це робили самі "копівці". В іншому випадку вони їх залишали просто неба і згодом уже ховали місцеві селяни. Ця різниця у похованнях дуже відчутна. Наприклад, у могилі на околиці села Лази, у якій знайшли останки семи січовиків, тіла хаотично кинули у старий артилерійський капонір* і лише злегка присипали землею. В убитих майже не було особистих речей. Характер захоронення свідчить, що після розстрілу польські прикордонники закопали січовиків у першій-ліпшій ямі, забравши перед тим усі цінні речі. Натомість у могилі, відкритій у 2008 році неподалік села Верб’яж, останки десяти осіб лежали на глибині 1,2–1,4 м. Разом із ними знайшли багато різноманітних предметів: монети Чехословацької республіки, кишеньковий годинник, електричний ліхтарик, складні кишенькові ножі, гребінці, зубні щітки, дзеркальця. Очевидно, що в цьому випадку розстріляних січовиків поховали місцеві жителі.

– Вдалося хоч когось ідентифікувати?

– На жаль, ні. Ці люди не мали жодних військових ідентифікаторів чи документів. Усе, що могло би свідчити про їхню особу, вони навпаки намагалися сховати або знищити. Бо ж добре розуміли, що коли потраплять у руки полякам, то ті будуть намагатися з’ясувати, хто вони або ж шукати родичів. Знаємо, що так само чинили бійці УПА. Отже, знайдені матеріали, зокрема залишки цивільного одягу, військового обмундирування чехословацького зразка та особисті речі дають підстави лише пов’язувати цих людей із подіями Карпатської України. Сумнівів, що це січовики, у нас немає. Скажімо, у вже згаданій ямі на околиці села Верб’яж, виявили останки чоловіка, який був одягнений у військовий одяг, мав офіцерську портупею і шкіряні чоботи з кованими підошвами. Серед особистих речей – залишки офіцерського ременя, мідний перстень-обручка, чехословацькі монети та годинник швейцарської фірми "Union Gorlogere". Очевидно, що загиблий міг бути старшиною і, правдоподібно, навіть брав участь у Першій світовій війні. Можемо припустити, що його скерували за завданням ОУН на Закарпаття для вишколу молодих стрільців. Ми дуже сподівалися, що на годиннику вдасться виявити ініціали цієї людини, однак там їх не було.

– Які були головні виклики при пошуку таких поховань?

– Найбільші труднощі — це те, що уже немає живих інформаторів, які могли б показати конкретні місця. Доводиться спілкуватися з онуками тих людей, які пам’ятали ці події або знали місця поховань. Шкода, але сьогодні селяни переважно навіть не можуть пригадати тих місцин, які на початку 1990-х позначали дерев’яними хрестами. Така ситуація виникла через те, що в гірській місцевості дуже стрімко змінюється ландшафт: люди вирубують ліс, на його місці виростають кущі, нові дерева, а дощі вимивають ґрунт. Будь-які сліди, що могли би свідчити про поховання, уже не "читаються" на місцевості. Буває так, що з отриманої інформації точно знаємо: "Десь тут мала бути стрілецька могила", але знайти її дуже важко. Це як шукати голку в копиці сіна. До прикладу, впродовж кількох років працівники "Долі" шукають одне з великих захоронень бійців Карпатської України в околицях колишнього села Розтока. Місцеві жителі приблизно показали місце, однак у 1980-х там відбувся значний зсув ґрунту. Тому нині віднайти це поховання дуже важко, хоча незначна надія все ж залишається.

– Мабуть, не надто шанували могили січовиків і в радянський період?

– У часи СРСР могили січовиків нищили навмисне. Скажімо, їх засипали землею, розрівнювали бульдозерами – це все додатково утруднює пошук. Наприклад, неподалік описаної могили біля с. Лази було ще одне захоронення. Нам про нього багато розповідали, але за часів СРСР, коли на гірських хребтах намагалися облаштувати сільськогосподарські угіддя, на могилу спеціально нагорнули величезний вал ґрунту. Він тягнеться більше десятка метрів і це унеможливлює пошуки будь-чого.

– Вам відомі ще місця, де могли би бути поховані січовики?

– Так, є інформація, що такі захоронення можуть бути в околицях сіл Жупани, Климець, Верб’яж, а також на Яблунівському та Ужоцькому перевалах. Саме їхньому пошуку і присвячені наші теперішні та подальші дослідження.