“Якби світова спільнота дослухалася до слів Ґарета Джонса, трагедії можна було б уникнути”

— Чому Ваша книга саме про Ґарета Джонса — людину, ще донедавна майже невідому?

— На зніманні фільму “Ціна правди” в Шотландії я познайомився із його сценаристкою Андреєю Халупою. Її предки були родом з України, дідусь Олексій Кейс пережив Голодомор і часто ділився з нею спогадами. Під час довгої розмови вона сказала, що завжди мріяла зняти фільм, який розповів би світові правду про ті події. Коли почала працювати над сценарієм, випадково натрапила на постать Ґарета Джонса. Знайшла сторінку в інтернеті, яку створила його родина. Згодом у Лондоні зустрілась із його племінницею Сіріол Коллі. Зрештою в Андреї не залишилося сумнівів, що головним героєм фільму повинен стати саме Джонс.

Коли мені зателефонували з видавництва Znak і запропонували написати книгу про Ґарета Джонса, почав ґуґлити його ім’я. Спочатку соромився цього. Однак виявилось, що фактично ніхто не знав про Джонса ні в Польщі, ні навіть у Великій Британії. Мабуть, єдина країна, де люди принаймні чули про нього, — це Україна.

— Як працювали над книжкою?

— Я опинився у доволі комфортній ситуації. Знімальна група надала мені свої матеріали. Можна сказати, що весь архів опинився у мене вдома. Утім я вирішив, що варто поїхати в Україну та пройти маршрутом, який майже 90 років тому крізь сніги долав Джонс. Разом з українським істориком Романом Романцовим ми йшли від російського кордону до Харкова та шукали людей, які пам’ятають часи Великого Голоду. Був упевнений, що нікого не знайдемо. Натомість у кожному селі зустрічали очевидців. Багато цих історій увійшли до книги.

Другим обов’язковим пунктом мандрівки для мене був Вельс. Там я вивчав нотатники Ґарета та переглядав сотні фотографій, які він по собі залишив. На будинку Джонсів у містечку Баррі є пам’ятна таблиця. Але вона присвячена не журналістові, а його батькові — Меджору Едгарові Джонсу. Протягом 35 років він був директором місцевої школи для хлопчиків.

— Книга починається з епізоду, коли журналіст у літаку спілкується з Адольфом Гітлером і Йозефом Ґеббельсом. За 20 хвилин до польоту Джонс пише: “Якби літак розбився, майбутнє Європи було б інакшим”. Він мав особливе репортерське чуття чи дипломатична робота допомогла зробити такі висновки?

— Цей епізод ознаменував для мене початок Джонсової дороги до журналістики. Ґаретові було заледве 27 років. У сучасній Європі його однолітки можуть бути ще зовсім дітьми — жити з батьками, обирати варіанти майбутньої професії. Коли він сідав на борт найсучаснішого на той момент літака, без сумніву, захоплювався Гітлеровими здібностями. Це підтверджують його нотатки. Але він добре розумів, на що здатен цей чоловік і які наслідки матимуть його дії для майбутнього усього світу.

Джонс мав аналітичний склад розуму, що дало йому змогу робити влучні висновки та точні прогнози. День перед польотом він побував у Ґданську. Писав, що це місто невдовзі стане ареною головного європейського конфлікту. Не помилився — саме з Ґданська розпочалася Друга світова війна. Під час подорожі на Гаваї він передбачив напад Японії на військові бази США в Тихому океані — усі знаємо про Перл-Харбор.

В Україні Джонс опинився у час, коли голод тільки починався. Якби світова спільнота дослухалася до його слів, трагедії можна було б уникнути.

—  Ґарет Джонс був свідком головних подій всієї епохи, мав змогу спілкуватися з Адольфом Гітлером і Йосипом Сталіним. Як йому вдалося опинитись так близько до цих людей?

— Він був радником колишнього прем’єра Великої Британії Девіда Ллойда Джорджа. Ця посада відкрила багато можливостей. Експрем’єр очолював Ліберальну партію, яка спочатку підтримувала ідеї Гітлера та Сталіна. Ллойд Джордж був близьким другом Вінстона Черчилля, мав хороші контакти в Німеччині та СРСР.

Робота відкрила Джонсові двері до Гітлерового літака, до кабінету міністрів Радянського Союзу, а потім і на потяг до Харкова. Він поїхав туди дивитись на тракторний завод у момент, коли журналістів із Москви не випускали. Радникові Ллойда Джорджа довіряли настільки, що навіть не дали супроводжувача.

— Чому ніхто з політичної еліти не дослухався до слів Ґарета Джонса? Адже він спілкувався з ними безпосередньо.

— Так, коли Ґарет повертався із закордонних відряджень, одразу їхав до Ллойда Джорджа. Там на нього вже чекала політична верхівка — радники, міністри. Усі вони були поважного віку, слухали зацікавлено. Утім його історіями про реальну ситуацію у Союзі легковажили, не звертали уваги на перестороги. Натомість просили ще раз розповісти про привабливих блакитнооких комсомолок.

Можливо, не стільки Джонсова молодість, скільки тогочасні політичні інтереси не давали змоги представникам державної еліти йому вірити. Це був час нормалізації відносин США і Великої Британії з СРСР.

Лише Радянський Союз уникнув світової економічної кризи: там будували фабрики, люди мали роботу. Це давало Заходу надію на відбудову. Також лідери держав вірили, що Сталін зможе стримати зростаючу силу Гітлера.

— Джонс кілька разів побував у Радянському Союзі. На початках у нього було доволі романтичне уявлення про цю країну. Коли думка змінилася?

— У мене склалось враження, що від першого дня першої мандрівки 1930 року Ґарет зрозумів, куди потрапив. У нього не залишилося сумнівів, що британські політики не мають поняття, що насправді відбувається в СРСР. У листах до батьків Джонс писав, яка це чудова країна, як стрімо тут розвивається економіка і які гостинні люди. Але вже у першому листі, який він написав за межами Союзу, розповідав про увесь трагізм і швидке наближення голоду. І це за три роки до Голодомору!

Після відвідин США часів Великої депресії Джонс розчарувався ще більше. Тисячі людей збанкрутували, втратили роботу, помешкання, не мали можливості нормально харчуватися. Ґарет писав, що воліє спілкуватись із комуністами, а не з розбійниками капіталістами, які живуть лише заради грошей. Однак останній виїзд до СРСР верифікував думку і про комунізм. Думаю, він більше почав цінувати свою батьківщину. Це добре передають кадри фільму, коли герой повертається до Лондона, у якому люди досі можуть нормально жити.

Варто додати, що Джонс був патріотом свого рідного краю — Вельсу. Він дуже любив розмовляти валлійською і використовував для цього будь-яку нагоду. У Кембриджі ніяк не міг позбутися комплексу, що говорить англійською із валлійським акцентом. До того ж, він вільно володів російською, німецькою та французькою мовами.

— Чому іноземні кореспонденти в Москві приділяли так мало уваги подіям, що відбувалися поза столицею держави?

— Ці люди могли змінити уявлення світу про Радянський Союз. Принаймні спробувати. Усі вони були представниками незалежних медій. У будь-якому разі смерть їм не загрожувала, бо це закінчилося б міжнародним скандалом. Максимум, що б вони отримали за правду — це примусовий виїзд із країни та позбавлення права працювати у СРСР. Саме цього боялися найбільше. Адже в Москві будували кар’єру, отримували престижні нагороди.

Навіщо їхати на околиці Харкова, якщо в готелі “Метрополь” — музика та алкоголь, а до всіх Сталінових міністрів — кілька кроків? Згадаймо хоча б Волтера Дюранті та його Пулітцерівську премію.

Окрім цього, редактори видань у Лондоні чи Нью-Йорку не дуже прискіпувались до матеріалів своїх кореспондентів. Як уже згадував, це був час нормалізації економічних відносин із Союзом. Політиків влаштовували репортажі журналістів, а журналістів — умови життя у Москві. Усі деталі складалися у пазл. Зайвим елементом був лише молодий Ґарет Джонс.

Він сам поїхав у мандрівку. Інші журналісти не могли так вчинити. Однак це їх зовсім не виправдовує. Дюранті знав, що насправді відбувається. Зрештою саме від колег Джонс дізнався про те, що в Україні діється щось недобре. Якщо ми маємо взірець метра та кілограма, то еталоном правдивого репортера є Ґарет Джонс.

— Ви пройшли маршрутом Ґарета Джонса через майже 90 років. Які враження залишилися від мандрівки?

— Мені пощастило, що зі мною поїхав Роман Романцов. Якби його не було, мабуть, ніхто б не погодився зі мною розмовляти. Розумію, що це регіон, де неподалік триває війна, і тут не дуже довіряють іноземцям. Доводилось довго переконувати людей, щоб відчинили нам двері та розповіли історії. В одному селі навіть приїхала поліція і написала цілий рапорт.

Ми були ввічливими, але наполегливими. Пояснювали, наскільки важливою є майбутня книга, розповідали про Ґарета Джонса. Багато людей досі вважають, що голоду не було, що це лише прояви американської пропаганди. Звичайно, складно змінити переконання, якщо все життя тебе навчали іншого. Я сам ходив до початкової школи в часи комунізму і пам’ятаю, що нам тоді розповідали.

Траплялися й абсурдні ситуації. В одному районі керівництво пообіцяло прислати до нас вчительку з учнями, щоб ми всі разом обійшли свідків Голодомору. Я з Романом безуспішно прочекали її дві години, а тоді самостійно пішли до дідусів. Дорогою назад ми зустріли цю вчительку, яка з дітьми слухала стареньку пані. Вона розповідала, що Голодомору не було, а справжній голод в Україні тепер. Вона була комсомолкою, її батько — комуністом. Найприкріше те, що учні почули лише цю бабусю. Їх не повели до очевидців подій, їм не дозволили зробити власних висновків.

В Україну поїхав після того, як прочитав книжку Енн Епплбом “Червоний голод. Війна Сталіна проти України”. Там на кожній сторінці факти, від яких бігають мурашки по шкірі. Розповіді, які ми чули в Україні, дуже нагадували історії з тієї книжки. Утім історії від живих свідків вражають подвійно. Один дідусь розповідав, як пізньої осені 1933-го його батько побачив на сільській вулиці приятеля, який помирав. За метр від нього лежала купка людського калу, і той намагався до неї дотягнутися, аби щось з’їсти перед смертю. Коли я переказував цей випадок у Польщі, мені не вірили.

— Джонсова доля асоціюється з орвеллівським поняттям unperson — неособа. Чому ви присвятили Джорджеві Орвеллу цілий розділ?

— Ґаретова родина роками шукала зв’язок між ним і Орвеллом. Вони були майже одного віку, працювали з одним літературним агентом. Цілком імовірно, були знайомі. Щонайменше заочно. Орвелл написав велику рецензію на книжку американського журналіста Юджина Лайонса “Відрядження до Утопії”.

Він працював у Радянському Союзі як кореспондент агентства United Press. Зокрема Лайонс писав, що журналісти в Москві зробили все, аби знищити Ґарета. Тепер я зовсім по-іншому читаю роман Орвелла “Колгосп тварин”. Майже на кожній сторінці натикаюся на непрямі згадки про героя своєї книги.

— Голодомор також досліджував журналіст The Manchester Guardian Малкольм Маґґерідж. Чому він не став головним героєм фільму, а згодом і книги?

— Фільм дійсно міг бути про Маґґеріджа. Йому відводили роль справедливого журналіста. На роль антагоніста ідеально підходив Волтер Дюранті. Він очолював московське бюро газети The New York Times, записав ексклюзивне інтерв’ю з Йосипом Сталіним, отримав Пулітцерівську премію та наполегливо заперечував Голодомор.

Але вже під час пошуку матеріалів в Україні Андрея Халупа натрапила на постать Ґарета Джонса. Маґґерідж не підтримав колегу, коли його намагалися виставити брехуном. До того ж, після загибелі Ґарета він почав приписувати собі його матеріали про Голодомор. Якби не Андреїна робота, ніхто б про це не дізнався.

— Як думаєте, у Ґарета Джонса були моменти емоційного вигорання, розчарування у професії?

— У “Ціні правди” є епізод, коли Ґарет плаче. Я дивився фільм щонайменше вісім разів, і щоразу плакав разом із ним. Але мені здається, що це лише ефектний кінематографічний хід. Справжній Джонс був оптимістом і шукав у всьому позитив. Після матеріалів про Голодомор він працював у локальній газеті в Баррі.

Невдовзі познайомився з американським медіамагнатом Вільямом Рендольфом Герстом, придумав новий проект та наприкінці 1934 року вирушив у навколосвітню подорож. Він був щасливий, що знову може писати, що його репортажі про Голодомор в Україні почали публікувати в міжнародній пресі.

Ґарет провів півтора місяця в Японії, зустрічався з військовими та політиками, потім поїхав до Китаю. Звідти вирушив у Внутрішню Монголію та в Маньчжурію, яку окупувала Японія. Був молодим та безтурботним, не був обтяжений дружиною і дітьми, невпинно рухався вперед. Не думаю, що він усвідомлював небезпеку.

У листі до знайомої писав, що опинився у чорному списку КДБ. Цей факт його просто насмішив. За декілька днів до загибелі переказував, що їде країною бандитів, але і вони видавалися йому “симпатичними зірвиголовами”. Такі вислови більше пасували би підліткові, а не журналісту з прекрасним аналітичним складом розуму. Підлітку, який навіть не усвідомлює того, що десь на нього може чекати смерть. Тому я думаю, що Джонс не плакав.

— Якою була б історія Ґарета Джонса в наші дні?

— Вона повторюється. Щороку гинуть журналісти, спотворюють факти, а можновладці маніпулюють інформацією. Навіть у Польщі, де сьогодні немає жодного тоталітаризму, суспільство розділене через прихильність до різних партій. Журналісти також поділились, і замість того, щоб доносити інформацію, дискутують, наче політики. Коли Джонс вперше приїхав до Радянського Союзу, усе побачене суперечило його переконанням. Але він зумів критично оцінити ситуацію та не виправдовував Ліберальної партії.

Глядачі “Ціни правди” нарікали, що Джонс у фільмі надто вже кришталево чистий — усе робить правильно, жодного гріха на сумлінні. Часто думаю: чи залишився би він таким самим нонконформістом, якби пропрацював журналістом багато років? Чи не став би у 50 чи 60 таким, як Волтер Дюранті? Сподіваюся, що ні.