Денніс Чемберлін: “Більшість моїх історій – про життя звичайних людей”

01:01, 2 жовтня 2020

kaver-3.jpg

Фотожурналіст Денніс Чемберлін у 23 роки отримав найпрестижнішу журналістську нагороду Америки. Його роботи публікували National Geographic, Time Magazine, New York Times Magazine, The Economist, Forbes, GEO, Libération, Newsweek. Сьогодні він викладає фотографію студентам Школи журналістики та комунікацій Грінлі Університету штату Айова. У розмові з “Локальною історією” Денніс поділився особливостями роботи в Польщі, Калінінграді та США і розповів, чому мова фотографії не може бути універсальною

Катерина Москалюк

Катерина Москалюк

Текст

Правда фотографії

Британський журналіст Пітер Померанцев нещодавно сказав, що люди сприймають за норму відсутність об’єктивності й навіть не намагаються щось змінити. Звичайно, мої фотографії також не можуть бути неупередженими: усе, що знімаю, пропускаю крізь себе, відфільтровую, опираючись на попередній досвід. Однак кажу своїм студентам, якщо не можете бути повністю об’єктивними, намагайтесь бути чесними. Потрібно поважати героїв своєї історії та розповідати правду.

Намагаюсь чітко пояснити людям, для чого їх фотографуватиму. Не хочу, щоб потім виникали непорозуміння. Наприклад, коли знімав фотопроект “Ілюзії” про театр дреґ-королев у містечку Блумінгтон штату Південна Індіана, то ми одразу встановили певні правила. Фотографую, тому що мені дозволили це робити. Якщо попросять не знімати, одразу піду. Сам добиратиму кадри, які ілюструватимуть розповідь, а з героями матеріалу узгоджу текст. Усі на це погодились. Більшість моїх історій – про життя звичайних людей. Не хочу робити фотографій, які могли б заподіяти їм біль.

Важливо знайти цікавих героїв, щоб зняти вартісну фотоісторію. Один мій учень хотів фотографувати чоботаря. Але виявилось: його герой займається цим ремеслом тимчасово, доки не знайде кращої роботи. Такий персонаж точно не підходить до фотопроекту про шевців. Історія цікава, коли у ній є якийсь конфлікт. Наприклад, у сім’ї, де цілі покоління: прадід, дід та батько шили взуття, син вибрав інше заняття – і майстерню закрили. У такій історії багато запитань і вона має шанс стати справді захопливою.

2-3-1024x745.jpg
Фото: Денніс Чемберлін
1-3-1024x745.jpg
Фото: Денніс Чемберлін

Мова фотографії

Думав, що мова фотографії універсальна, доки не поїхав до Польщі. Зняті там світлини зовсім по-іншому сприймали та інтерпретували мої знайомі з Польщі, США, Франції та Німеччини. Наприклад, фотографія виступу Леха Валенси на тлі плаката із написом “Солідарність”, із-за якого визирає скульптура Леніна, викликала в польських редакторів багато емоцій, тоді як американські журналісти на неї дивились, не бачивши підтексту. Тож, як на мене, фотоісторія не може існувати без тексту.

Фотожурналістові необхідно добре дослідити тему майбутнього матеріалу, інакше він не розпізнає моменту, вартого кадру. У 1990-ті мені пропонували знімати у країнах колишньої Югославії. Проект був доволі ризикованим з фінансової точки зору. Однак я відмовився від нього не через це. Мої колеги працювали там уже декілька років, знали особливості перебігу конфлікту й робили прекрасні фотографії. Натомість, що знав про цю країну я? Лише інформацію з новин. Вирішив, що не зможу зробити цікавих фото і не поїхав. З цієї ж причини не знімав України 1990-х. Протягом цього часу бував тут декілька разів, але не затримувався довше, ніж три дні. Роздивлявся навколо й не бачив цілісної картини, вловлював лише ті фрагменти, на які мені вказували фіксер або перекладач. Тобто бачив Україну такою, якою її бачить середньостатистичний американець – з усіма стереотипами та упередженнями. Однак є й інше – після десяти років життя у Польщі все почало виглядати однаково і я перестав бачити кадри, які варто було помічати.

3-2-1024x745.jpg
Фото: Денніс Чемберлін
11-1024x745.jpg
Фото: Денніс Чемберлін

“Поміж вами поляками”

У Польщі, якщо не рахувати невеликих перерв, я провів понад п’ятнадцять років. За цей час опублікував багато фотографій у місцевих та закордонних медіях. Однак головним проектом була фотокнига, над якою почав працювати ще на початку 1980-х. Сподівався закінчити її за рік, однак залишився надовго й сам став майже поляком. Книга “Поміж вами поляками” (“Miedzy wami Polakami”) вийшла друком у 1992 році – це соціальна документалістика. Мені було цікаво фотографувати щоденне життя людей у Польщі, яке абсолютно відрізнялось від американського. Люди у Штатах усе більше віддаляються одне від одного, натомість поляки тримаються родини, друзів. Це був час краху комуністичної ідеології, поява “Солідарності” – усе видавалось мені цікавим та навіть екзотичним. Усюди, куди дивився – бачив фотографії.

У Польщі в одному помешканні жило декілька поколінь однієї родини. Я зупинився у сім’ї, де було шестеро дорослих та дитина. Ми тулились у двох кімнатках – жодної приватності. Для близьких стало нормою, що я весь час ходжу з камерою, і на мене просто перестали зважати. Окрім фотоісторій, де герої знали, що їх фотографують, багато знімав на вулицях. Коли на мене звертали увагу – усміхався у відповідь. Однак траплялися і прикрі випадки. Декілька разів мене добряче штовхали на ринку, і я не хотів туди повертатись. Однак через декілька тижнів приходив туди знову.

Коли книгу “Поміж вами поляками” опублікували, подарував декілька екземплярів родичам та друзям із Польщі. Спочатку фотографії їм не сподобались. Утім коли минуло понад десять років, вони задоволено гортали фотокнигу, згадували колишнє життя та навіть сумували за минулим. Друзі та знайомі казали, що тільки тепер зрозуміли, навіщо робив ці фотографії.

4-3-1024x745.jpg
Фото: Денніс Чемберлін
13-1024x745.jpg
Фото: Денніс Чемберлін

Серед калінінградців

У Калінінграді провів шість місяців – редакція журналу National Geographic чекала від мене фотоісторію. Також серії знімків з Калінінграда опублікували у New York Times, Magazine та Newsweek. Протягом перших тижнів у Калінінграді жив у готелі. Проте там не відбувалось нічого особливого, і я запитував знайомих, чи можна зупинитись у них вдома. Люди вважали, що мені як американцю потрібні ексклюзивні умови, тому не погоджувались. Якось довелось поїхати до Польщі і коли повернувся – місць у готелі на найближчий час не було. Перекладач прийняв мене у себе вдома, але дуже турбувався через те, що у них немає гарячої води. Гарячу воду вмикали тричі на тиждень, але ніхто не міг упевнено сказати, у який саме день станеться це диво. Однак у подібних умовах я жив у Польщі – це мене не особливо турбувало. Зрештою мої гостинні господарі запропонували залишитись у них до закінчення відрядження. Вони мене познайомили зі своїми друзями та родиною і завжди наголошували на тому, що я – нетиповий американець. “Він такий, як ми”, – казали мої нові друзі з Калінінграда. Завдяки їм я побачив справжнє життя калінінградців.

Коли повернувся до Вашингтона, ми цілий тиждень сортували фотографії. Від восьмої ранку до десятої вечора. Редактор вибрав понад сорок кадрів, але щастя на його обличчі не було. Він хотів бачити інші фотографії – з пенсіонерами в медалях, які усміхаються в камеру, з молоддю, яка підтримує Бориса Єльцина, з чоловіками на фоні комуністичних гасел. Саме такого типу знімки редакція отримувала від п’яти фотографів, які працювали у країнах колишнього Радянського Союзу. Редактор дивувався, як я міг зробити фотографії побуту калінінградців, наприклад, дівчини, яка вдома п’є ранкову каву, курить цигарку та дивиться у вікно; не міг зрозуміти, чому мене впустили до пекарні та дозволили знімати, як випікають хліб. Проте для мене саме ці кадрі важливі, оскільки розповідають історію.

5-2-1024x745.jpg
Фото: Денніс Чемберлін
8-1024x745.jpg
Фото: Денніс Чемберлін

Емоції фотографії

У Денвері працював над фотоісторією про приймальне відділення лікарні швидкої допомоги. Туди привозили людей переважно з ножовими та кульовими пораненнями. Я приходив до них щоп’ятниці та щосуботи протягом трьох місяців. Якось одна з медичних сестер сказала, що нагадую їй відомого американського фотографа Юджина Річардса, який фотографував їх рік тому. Так, як і він, я намагався стати непомітним для персоналу лікарні. Лише тоді міг ловити найкращі моменти і транслювати правдиві емоції за допомогою фотографій.

Хороша фотографія спонукає людей придумувати власну історію. Мені імпонує, коли глядачі по-різному інтерпретують серію зображень. Нещодавно працював над проектом про залежність від мобільних телефонів та комп’ютерів, тобто про людей та екрани – Screen Culture. Не планував влаштовувати щось на зразок лекції, яка б закликала не проводити увесь вільний час біля монітора. Мені хотілось, щоб люди помітили проблему. Сам також відчуваю залежність від свого мобільного, адже користуюсь ним частіше, ніж потрібно. Фотографії публікували у журналах, експонували в галереї і я отримав різні відгуки. Одним подобалось, як екрани зображені на фото, інші розповідали, що відчувають депресію через залежність від смартфонів. Головне, щоб кадри викликали емоції.

7-1024x745.jpg
Фото: Денніс Чемберлін
12-1024x745.jpg
Фото: Денніс Чемберлін

Люди не завжди хочуть фотографуватись чи розповідати історії перед відеокамерою, але дозволяють записати аудіо. Наприклад, декілька років тому працював над проектом про емігрантів у США. Усі вони стали аутсайдерами через свої релігійні переконання, колір шкіри чи мову. Місцеві жителі часто сприймали їх як загрозу спокою, пов’язували з ними можливе зростання злочинності. Однак у кожного є свій шлях до того життя, яке вони тепер проживають. Я проводив багато часу з емігрантами у маленькій радіостудії та слухав розповіді. Одна жінка розказала, як втекла від чоловіка, який бив її та дітей. Емігрант із Судану згадував, як його у дитинстві викрали розбійники. Від його слів хотілось плакати, він нікому ще не розповідав стільки, але настав час поділитись минулим. Фотографії у цьому проекті – лише ілюстрація, тут важливі історії.

Не впевнений, що фотографія сьогодні зберегла своє призначення – розповідати, дивувати чи спонукати до дій. Інтернет перевантажений візуальною складовою, і фотографія не привертає уваги: трильйони картинок, які не несуть жодних емоцій. На жаль, доводиться жити з цією тенденцією, але хороші фото, зроблені з натхненням, усе одно виокремлюються. Я люблю фотографію, і коли бачу цікавий кадр, навіть із вікна будинку, натискаю на кнопку фотоапарата. Фотографія – це моя пристрасть.

6-1024x745.jpg
Фото: Денніс Чемберлін
14-1024x745.jpg
Фото: Денніс Чемберлін