Андрій Кокотюха: “Після консультації з істориком я мусив переписувати третину роману”

Ретро-роман vs Історичний роман

Коли я писав свої ретро-романи (“Адвокат iз Личакiвської” чи “Привид з Валової”), то просив істориків закривати очі на сюжет. Бо історичний роман і ретро-роман при всій своїй подібності суттєво відрізняються. У ретро-романі вигадані герої носять той самий одяг, споживають ту ж їжу, читають ті самі газети, які були в описаний період. Важлива реконструкція деталей, правильні назви вулиць, розуміння того, чи могли тоді цей автомобіль використовувати. Тобто це стара фотографія, яка ожила. Мені подобається цей жанр тому, що в ньому не потрібно прив’язуватися до історичних подій.

Натомість історичний роман – це не стара фотографія, а старі документи, історії, які відбулися чи не відбулися в той чи інший час. Тому в історичному романі я прошу дивитися, наскільки сюжет відповідає дійсності. Із романом “Багряний рейд” вийшло так, що після консультації з істориком я мусив переписувати третину роману. Бо мені сказали: “Ну, це вже взагалі Голівуд”. Все, що відбувалося у фіналі – з’ясування стосунків між повстанцем і криміналітетом на Київщині – у такій формі просто не могло бути. І я переписав третину роману. Інший випадок трапився із цим самим циклом – першою книгою “Чорний ліс”. Я нічого не змінював, але виник конфлікт. Події стосувалися Волині і 1943 року. За драматургією потрібно було, щоб зустрілися на одній території український повстанець і полька з Армії Крайової. До того ж, щоб вони при цьому розійшлися мирно, ставши хоч на півгодини ситуативними союзниками. Історики почали говорити, що такого не могло бути в принципі. Якщо б вони опинилися на одній території, то хтось один із них точно не вижив би. Почали думати, що з тим робити. Врятувало те, що головний герой, на псевдо “Східняк”, був не з Волині й не мав підстав конфліктувати з поляками. Ось таку хитру лазівку ми знайшли.

Без пафосу і перекручень

Довго шукав форму для “Червоного”, щоб обійтися без пафосу. Від першої особи повстанця “Червоний” повинен був виголошувати полум’яні промови. Позитивний герой повинен бути позитивним, а оскільки це наш герой, то до цього додається ще й пафос. Коли дивишся на це очима інших людей, як правило, ворогів, то даєш їм можливість і право помічати різні недоліки, різні відтінки сірого. Так оповідь стає об’ємнішою. І саме тому “Червоний” проскочив. Попри те, я сперечався з режисером “Червоного” щодо мелодраматичної лінії. Сцена з поцілунками – одна з небагатьох, з якою я досі не погоджуюся. Про фільм є як позитивні, так і негативні відгуки, і це нормально, але всі абсолютно єдині в одному: сцена з поцілунками була зайвою. Окреслена любовна лінія навіть пунктиром була в цій історії натягнутою – і це помітно.

Стосовно другої частини “Червоного” мали цілі баталії, бо є дуже багато не вивченого в історії України міжвоєнного періоду, а фільм “Червоний-2” – про це. І провінційні краєзнавці так заплутали наших продюсерів, що вони почали “проштовхувати” в сюжет відверті дурниці. І тоді я з книжками в руках доводив, що такого просто не могло бути. На що мені казали: “Та забудь, зате це цікаво дивитися!”. У фільмі я можу пробачити ґудзик на шинелі, який не відповідає тій епосі, але не можу, коли, до прикладу, у той час не було автоматів Калашникова, а героїв ними озброїли. Із книжками простіше – мене історики проконсультують, щось я врахую, а щось – ні, але з кіношниками знайти спільну мову складно, бо вони звертають увагу насамперед на видовищність, часто забуваючи, що кожне видовище мусить бути виправдане. Історія – це така царина, де всі думають, що знають її найкраще, саме тому її так легко перекрутити, а потім – у цю перекручену історію повірити.

“В архіви не ходжу“

На початках ходив у газетні архіви, і це було дуже корисно, особливо, щодо “Київських бомб” і “Червоного”. Але потім я побачив, що це забирає дуже багато часу. Чому мені 10 років тому було нецікаво писати детектив про серійних вбивць братів Боротьбенків? Я почав читати їхню кримінальну справу і мені не було за що вчепитися. І взагалі гортати архівні кримінальні справи, що містять по 5, 30 або й 60 томів, – надзвичайно нудне заняття. Це тільки в кіно Ганнібал Лектер – маніяк-інтелектуал, який кидає загадки Кларисі Старлінг. Насправді серійні вбивці не вирізняються винахідливістю: прийшов, побачив, вбив, забрав, гроші пропив. Про таке можна написати раз, але я не можу все життя писати кримінальні нариси. Історики, працюючи в архівах, вловлюють суть, тенденції та ілюструють їх певними прикладами. Це їхня робота, а моя робота – прочитати їхні дослідження. Я – паразит, в архіви не ходжу – купив книжку, прочитав публікацію та наприкінці поставив посилання.

Я зі злочинною недбалістю ставлюся до дотримання хронології, фактів, подій, прекрасно розуміючи, що Дюма теж усе вигадував. Але якщо дивитися на історичне тло, на якому відбуваються його романи, то він правильно реконструйовував. Все, що відбувалося у романах Дюма, могло бути там і тоді: неймовірні пригоди – будь-які, любовні історії – будь-які. Є дуже показовий приклад – роман Стівена Кінга “Зелена миля”. Я назвав би цей роман історичним, тому що дія відбувається майже сто років тому в Америці 30-х років. Історія, яку описав Стівен Кінг у “Зеленій милі”, могла відбутися тільки на півдні Америки, тільки 1934 року, тільки в часи Великої депресії і тільки в тій тюрмі. Двома роками пізніше чи раніше – це вже б не трапилося. За законами драматургії – єдність часу та простору.

Прочитав недавно дуже гарну фразу, яка пояснює те, що я роблю: “Треба так писати, щоб не історія нагадувала вигадку, а вигадка нагадувала історію”. Мені дуже складно, бо я не письменник, у мені переважає журналіст. Те, що я пишу як автор художніх творів, як белетрист, повинне бути подібне на правду. Насправді я втомився від історичних романів, бо дуже обмежене поле, на якому я вчився б. Мене питають, чи буде продовження повстанської трилогії “Чорний ліс”, “Багряний рейд” і “Біла ніч”. Я кажу ні, продовження не буде. Хай хтось інший пише і грає на цьому полі. У цей момент я для себе все вже витоптав і мені хочеться нової історії і нового сюжету, за які я ще не брався.

Треба шукати щось нове, оригінальне. Історичний жанр може охопити будь-які теми, починаючи з доісторичних часів. Якщо почну писати про язичництво, Київську Русь, навіть про Козаччину або нехай ХІХ століття – ця література в Україні не буде мати такий самий попит, як тема про ХХ століття. Тому що така специфіка українців – вони дивляться на те, що недалеко, що можна ще згадати, бо є живі свідки й документи. Та головне, що ці проблеми, які ми тепер переживаємо, родом із ХХ століття.