Акім Галімов: “Багато питань відпадає, коли починаєш вивчати історію”

– Коли у Твоєму житті з’явилася історія?

– У дитинстві, коли бабуся переповідала, як вона, маленька дівчинка, разом із братами втікала від більшовиків, що розкуркулили їхню родину. Вона здолала півсвіту з Росії до Середньої Азії. На жаль, я був маленьким, і не дуже уважно слухав бабусю. А тепер часто хочеться поговорити з нею, розпитати, але її вже немає.

Потім історія була в школі. Досі пам’ятаю підручник з історії України, особливо за 9 клас: він був синього кольору, з м’якою палітуркою, дуже потріпаний і перемотаний скотчем. Я ходив до школи у Сімферополі, ми перебували у тотально російсько-орієнтованому середовищі й тоді вивчати історію України здавалося нелогічним. Коли вступив на журналістику до університету, що був акредитованою філією МГУ, у нас з’явився предмет “історія отєчєства”, а по факту – історія Росії. Але особливого захоплення цей курс не викликав.

Тяга до історії з’явилася, коли в середині 2000-х я переїхав до Києва та почав працювати в новинах. Мені подобалась історична тематика, вабили артефакти, що ніби дихають минулим. Було цікаво їх вивчати, дізнаватися про них щось нове, торкатись.

Під час Революції Гідності, перехопивши той патріотичний порив, ми з колегами вирішили створити проект “Україна. Повернення своєї історії”. До нас на канал прийшла сценаристка Галина Бецько і принесла ідею художнього фільму про вкрадену історію. Розвиваючи цю тему, зрозуміли, що значну частину нашого минулого сприймаємо через радянську історіографію.

Ми загорілися ідеєю зробити фільм-викриття. Кілька місяців вишукували сюжети, як голки у копиці сіна. Врешті зрозуміли, що нам потрібен детектив: знаходимо зачіпку й починаємо її розплутувати, ставимо запитання, які цікаві всім. Цей формат виявився вдалим, бо щоразу, коли в ефірі з’являється новий фільм, ми отримуємо багато відгуків. І що цікаво – часто не можуть відірватися від екранів саме діти шкільного віку, які зазвичай віддають перевагу розважальному контенту в соцмережах.

– Яку головну мету Ти разом із командою вбачав у циклі документальних фільмів нового формату?

– По-перше, відновлення історичної справедливості. По-друге, наша місія – зацікавити людей історією, популяризувати її. Ми не претендуємо на те, щоби наш продукт заміняв підручники з історії. Він не є науковим дослідженням в чистому вигляді, але спонукає розгорнути книжку й докладніше прочитати про певні події чи героїв.

Історична наука як така у її класичному розумінні для пересічного українця не надто цікава: це значне нагромадження фактів про події, які відбулися давно. Ми намагалися виокремити головні речі в минулому, які вплинули на те, де ми сьогодні перебуваємо. Адже всі наші проблеми, комплекси та біди безпосередньо пов’язані з тим, який історичний шлях ми пройшли.

– А якою була реакція на фільм, зокрема істориків?

– Якщо говорити про аудиторію проекту загалом, то більшість дуже добре сприйняла його появу на телеекранах. Якщо говорити мовою цифр, то на YouTube наші фільми збирають сотні тисяч переглядів, а 90 % відгуків – позитивні. Люди пишуть, що пишаються своєю країною. І нам надзвичайно подобається післясмак, який залишається у людей після фільму.

Ми з колегами у форматі документально-історичних розслідувань працюємо вже майже чотири роки. І, звісно, за той час наші стосунки з істориками трансформувалися від несприйняття того, що ми робимо, до щирої підтримки. Проте історики бувають різні: інколи вони можуть бути дуже академічними й консервативними у своїх підходах та поглядах. Часто вони не розглядають історії як того, про що можна говорити простою мовою простим людям. На мій погляд, так не має бути. Кожна наука створена для того, щоб бути практично реалізованою. Математики роблять відкриття для того, щоб будувати механізми, а те, що відкривають історики, теж має бути застосоване. Історія має допомагати людям відчувати своє коріння.

Сьогодні ми з командою вже працюємо над новим історичним детективом про українських героїв різних епох, серед яких гетьмани, королі, релігійні й політичні діячі, чиї імена знає весь світ, але які є загадкою для самих українців. Зокрема розкажемо про Анну Київську, Симона Петлюру та Роксолану. Їхні долі дійсно вражають. Українські таємниці, які й досі зберігають стіни європейських палаців, закриті архіви, артефакти, схованки в підземеллях, розслідування вбивств – крок за кроком ми будемо розгадувати головоломки, щоб дістатися правди. У нас амбітна місія – показати історичний масштаб постатей, які мають українське коріння.

– А як щодо практичного застосування результатів власне ваших фільмів? За сюжетом ви ставите доволі контраверсійні завдання, як-от створити найдостовірніший портрет Івана Мазепи або ж відтворити зовнішність Інгігерди, дружини Ярослава Мудрого.

– Наші роботи потрапляють до книжок. Всеукраїнське товариство “Просвіта” нещодавно видало “Писання Мазепи”, на першій сторінці якого розміщений якраз портрет Івана Мазепи, який ми відтворили. І навіть те, що цей портрет потрапив на сторінку Вікіпедії – вже добрий результат, якщо говорити про практичність.

Також ми співпрацюємо з багатьма заповідниками, і результати досліджень, які робимо під час знімань, після закінчення проектів обов’язково передаємо туди. Наприклад, створене зображення Мазепи подарували музеєві “Гетьманська столиця” у місті Батурин, де його розмістили в залі, присвяченому гетьманові.

У Софії Київській, де зберігається саркофаг Ярослава Мудрого і в якому були знайдені останки, імовірно, його дружини, розмістили портрет Інгігерди, який нам вдалося відтворити за останками. Тепер усі, хто потрапляє до Софії Київської, можуть побачити, який потенційно вигляд мала одна з найвпливовіших жінок ХІ століття – Інгігерда, дружина Ярослава Мудрого, і прочитати історію її життя.

– А чи ви надсилали цей портрет і результати дослідження до Росії, де зберігають нібито мощі Інгігерди, яка, за легендою, після смерті Ярослава постриглася у черниці і згодом була канонізована?

– Ми, звісно, зверталися до церкви Софії у Новгороді, але спілкування із будь-якими російськими структурами доволі специфічне. Вони зазвичай не відмовляють, але придумують сотні причин: ремонт, державне свято, масова конференція тощо. Проте ми завжди намагаємося отримати якусь позицію від них, знаходимо шляхи комунікації з російськими істориками, бо, зрештою, без їхньої доброї волі ми навряд чи колись повернемо хоч щось із надбань минулого.

– А чи були хоч якісь прецеденти, коли Росія бодай щось повертала?

– Такі приклади є, але речі, які нам повертали, не були ключовими для історії України. Є цікава історія, яка добре ілюструє ставлення російської сторони. Перед тим, як більшовики підірвали Михайлівський собор у 1930-х, вони познімали всі мозаїки і транспортували їх до тогочасного Ленінграда. Серед них виявилася і мозаїка Димитрія Солунського ХІІ століття, яка й досі є головною окрасою експозиції давньоруського мистецтва в Ермітажі. І коли її захотіли повернути, то, звісно, мозаїку залишили в Росії, а натомість надіслали картини радянських українських художників, які змальовували селянське життя та інший побут. Не дуже рівноцінний обмін, еге ж?

– Як Ти вважаєш, чому Росія досі намагається приховати так багато визначних для української історії речей?

– Потрібно просто добре розуміти, як мислять росіяни: багато з них досі сприймають нас як свою частину. Це просто констатація факту, без жодних емоцій. Ми для них – частина їхнього народу, їхньої країни. Тому будь-який артефакт, який має хоч якийсь натяк на те, що це не так і в нас була своя політична держава, одразу вилучали.

І так, на жаль, триватиме доти, доки не відбудуться зміни насамперед у свідомості росіян. Коли це станеться? Важко спрогнозувати. Наприклад, у Франції процес переосмислення відносин зі своїми колишніми колоніями тільки почався і президент Макрон розпочав кампанію з повернення історичних цінностей деяким країнам в Африці.

– Чим для Тебе є фільм “Операція Крим”?

– Це був 2014 рік. Ще до початку революції я думав, що було б добре зняти фільм про Крим і розповісти про той інформаційний тиск, який там чинить Росія. Тоді ніхто навіть не замислювалися, що можлива анексія. Але це трапилося, і я одразу поїхав до Криму: сам, із маленькою камерою, щоб просто знімати все, що там відбувається.

Чітко пригадую той ранок, коли прокинувся у своїй кімнаті в батьків, почав читати новини й відчув страх. Зрозумів, що до цього моменту як громадянин України у Криму почувався безпечно, але все змінилося.

Власне і сам фільм вийшов у такому ж настрої. Я просидів добу у військовій частині, у бригаді морської піхоти, яка відмовилася скласти зброю. Ми сиділи в оточенні, їли згущене молоко й чекали штурму…

– За п’ять років анексії страх за Крим трохи стих?

– У мене є страх за близьких людей, які там живуть. Не знаю, яке в них майбутнє, як завтра там будуть розвиватися події. Страшно, що з кожним місяцем Крим все віддаляється, бо там потужна пропаганда. Багато хто думає, що Крим – це татари. Але це не лише татари. До анексії у Криму було 200 тисяч татар, а це лише 10 % від усього населення півострова і їх недостатньо, щоб ініціювати й доводити до кінця якісь кардинальні зміни.

Мене, як татарина, обурює, що за роки незалежності України зусилля спецслужб були спрямовані на те, щоб “наглядати” за татарами. А коли до Криму ввійшли російські війська, то з українським прапором переважно лише татари й вийшли.

Але коли ти вникаєш в історію, то починаєш багато чого розуміти. Насправді були ідеологічні передумови – цілі пропагандистські кампанії, які століттями формували ставлення до певних людей та явищ. Багато питань відпадає, бо ти починаєш розуміти, чому так відбувається. Нині настав час думати про те, що треба робити саме нам, щоб нарешті говорити правду. Про татар, про Голодомор, про Мазепу, про Другу світову… Цей список довгий.

– Як Ти гадаєш, чи історію кримських татар у підручниках України пишуть правдиво?

– Історію кримських татар завжди розповідають як історію окремого регіону й етносу, а не частини України. Ну і ставлення до татар досі дуже заклеймоване, що пов’язано зокрема із релігійними стереотипами. Історична наука, яка довгий час перебувала під впливом радянської пропаганди, цьому сприяла. Українська нація загалом дуже консервативна у своїх поглядах і судженнях, для того було багато передумов. Ми звикли вороже ставитися до чужих.

Один із наших експертів розповідав про тези, які були написані 1954-го до 300-річчя возз’єднання України і Росії. Усі, хто намагався досліджувати цю подію, неминуче зверталися саме до них. І в одному з перших пунктів цього документа було вказано, що головним чинником буття українського народу є спротив агресії кримських татар. Тобто українська нація може існувати тільки борючись із кримськими татарами. І цей образ ворога нам нав’язували десятиліттями.

Історію про зрадництво треба було популяризувати. Тому і кримського хана Іслама Ґірея ми знаємо як того, хто зрадив Богдана Хмельницького, бо втік під час битви під Берестечком. Як нам написали в підручниках, цю битву гетьман програв саме через зраду. Потім ця історія повторилася і 1944-го, коли всі татари нібито масово зрадили радянський народ і почали співпрацювати з німецьким загарбником. Міграція цих міфів із книжок у книжки призвела до того, що під час повернення татар на їхню історичну батьківщину 1991-го в них летіло каміння.

– Якби Ти мав шанс зняти лише один фільм, то про що він був би?

– Про мою родину. То була б така коротка історія однієї родини. У мене чудова дружина і двоє дітей. І я їх неймовірно люблю. Вони мене захоплюють і надихають, постійно хочеться їх знімати.