Zeitenwende в "Республіці страху". Сергiй Стельмах

Вперше термін Zeitenwende"епоха змін" був використаний Федеральним канцлером ФРН Олафом Шольцем в "Урядовій заяві" 27 лютого 2022 року через три дні після початку широкомасштабного наступу Росії на Україну. "Ми переживаємо епохальні зміни. А це означає: світ після цього вже не буде таким, як був. В основі лежить питання про те, чи може сила зламати право, чи дозволимо ми Путіну повернути час назад, до епохи ХІХ століття, коли великі держави вирішували долю світу, чи зможемо ми зібрати сили, щоб встановити межі для таких розпалювачів війни, як Путін. Для цього ми повинні стати ще сильнішими". І хоча промова перед Бундестагом була орієнтована переважно на німців, але канцлер чудово розумів, що нові "виклики часу" стоять перед всією об’єднаною Європою, яка виступала для Німеччини "простором дій", і яка ці виклики приймає й буде захищати свободу, демократію і процвітання.

Для правлячої "світлофорної" коаліціїсоціал-демократи, Союз 90/Зелені і Вільні демократи російська агресія проти України дійсно означала поворотний момент у зовнішній політиці Німеччини, враховуючи її багаторічну орієнтацію на Росію, де економічна вигода від співпраці на основі дешевих російських енергоносіїв стала основою економічного процвітання і добробуту, змушувала не помічати авторитаризм путінського режиму, створила ілюзію того, що німці краще всіх "розуміють" росіян. А споріднені імперські синдроми у німців і росіян призводили до зверхнього погляду на народи і країни Центральної та Східної Європи і України зокрема. Zeitenwende канцлера соціал-демократа означало і переосмислення її традиційної Ostpolitik, ініційованою "іконою" сучасної німецької соціал-демократії Віллі Брандтом, і яка залишалась незмінною з 60-х років минулого століття.

<p>Ганс-Дітріх Ґеншер (1927 &mdash; 2016)</p>

Нещодавно Інститут історії сучасності в Мюнхені оприлюднив чергові томи документів про німецьку зовнішню політику в 1991 і 1992 роках з яких ми дізнаємося про те, як тогочасне німецьке керівництво в особі канцлера Гельмута Коля і його міністра закордонних справ Ганса-Дітріха Ґеншера опиралося визнанню незалежності України, Естонії, Латвії і Литви, виступаючи проти розпаду СРСР (це була, очевидно, особиста подяка Міхаїлу Горбачову за його роль в об’єднанні Німеччини), як намагалися хитро заблокувати вступ до НАТО Польщі, Угорщини, Румунії і Чехословаччини. Ґеншер не приховував свій головний девіз тодішньої Ostpolitik: "Ми не повинні створювати жодних проблем з Росією". В наступні 30 років за різних урядових коаліцій і федеральних канцлерів цей принцип не змінювався і трансформувався у цинічний business as usual, який в українській мові має свій відповідник — "гроші не пахнуть!".

Після промови канцлера в Бундестазі "епоха змін" для німецьких політиків почалася саме із соціал-демократів, де протягом 2022 року стало звичним "посипання голови попелом" відомих політиків-русофілів, критика відвертих "путінферштеєрів" і голосні заяви таких політиків як Міхаєль Рот, голови Комітету у закордонних справах Бундестагу, який стверджував, що порозуміння Берліна з Москвою здійснювалося "за рахунок інших держав Східної Європи", чий суверенітет фактично заперечувався. У 2023 році вийшла книга німецьких журналістів Райнгарда Бінгенера і Маркуса Венера "Московський зв’язок: Мережа Шредера і німецький шлях до залежності", де наведені численні приклади особистих фінансових оборудок колишнього німецького канцлера і впливових фінансових кіл із путінським режимом. Новий бестселер у Німеччині від розслідувачів Frankfurter Allgemeine Zeitung.

Соціал-демократам знадобився рік для того, щоб нарешті запропонувати зміни у свою Програму в її зовнішньополітичній складовій: "Путін ніколи не визнавав територіальну цілісність і політичний суверенітет багатьох східноєвропейських держав. Ми не звертали на це достатньої уваги до вторгнення в Україну… Припущення, що дедалі міцніші економічні зв’язки сприятимуть демократизації та стабілізації Росії в довгостроковій перспективі, виявилося помилковим. Натомість Німеччина потрапила в односторонню залежність від Росії в енергетичній політиці, недооцінивши безпековий вимір її енергопостачання". А тому і будувати безпеку в Європі німецькі соціал-демократи віднині збираються "не з Росією", а "проти Росії".

"Довге прощання з Росією" поєднувалося із болючою для всіх політичних партій світоглядною парадигмою німецького пацифізму, що позначилося і на динаміці поставок озброєння для України — від захисного спорядження і легкої зброї до артилерійських систем, танків і сучасних засобів протиповітряної оборони. Все це супроводжувалося палкими дебатами в німецькому політикумі і суспільстві. Барометр настроїв німецького населення коливався і залежав не тільки від громадських спікерів з різних таборів, але й від успіхів українських Сил оборони у звільненні власної території від загарбників. Після 24 лютого 2022 року Німеччина прийняла близько 1 млн українських біженців, переважно жінок і дітей. Українці в багатьох містах Німеччини мітингами і демонстраціями в підтримку України багато в чому впливали на зміну настроїв німецького суспільства, яке відкривало для себе Україну як terra incognita. Багато українців заповнили робочі місця в Німеччині, де відчувався дефіцит робочих рук. Хоча процес інтеґрації українців в німецьке суспільство протікає досить складно і причиною цього, на мою думку, є те, що на практичному рівні замість "інтеґрації" відбувається "асиміляція".

Багато в чому це є наслідком невирішених внутрішніх проблем, з якими країна стикнулася після об’єднання у 1990 році і хвилі міграції вже у новому тисячолітті. Складною є соціальна і політична ситуація в т. зв. "нових німецьких землях" — території колишньої НДР, — де відчувається помітне зниження добробуту населення, посилюються ностальгічні настрої за минулими часами соціалістичної республікиOstalgie, що стає підґрунтям для впливу лівих і правопопулістських партій на кшталт "Альтернативи для Німеччини"AfD, посилюються впливи російської пропаганди. Велика кількість мігрантів руйнує етнонаціональну єдність і створює виклики для "політики пам’яті" — важливої складової німецької демократії.

Ця книжка є збірником моїх статей, есеїв та інтерв’ю, опублікованих в різних українських видання протягом 2022 і першої половини 2023 років. Вони зібрані у хронологічному порядку, що, на мою думку, дозволить прослідкувати зміну ставлення німецького політикуму і суспільства до України і поточної російсько-української війни. Джерелами для їх написання стали як матеріали провідних німецьких медіа, так і власні спостереження під час моїх нетривалих поїздок до Німеччини, де наразі перебуває моя родина. Зрозуміло, що як історик, я використовував різноманітні наукові дослідження, оскільки в кожній із статей я звертався до німецької історії ХХ століття, будучи абсолютно переконаним у тому, що сучасність може бути пояснена через історичну перспективу. Книгу не потрібно розглядати в якості політологічного аналізу, чи повноцінного наукового історичного дослідження. Це справа майбутнього, оскільки для цього потрібна буде часова дистанція. Перечитуючи свої минулорічні статті я помічаю в них часто надмірну емоційність і критичність, що, очевидно, є особливістю "публіцистики воєнного часу".