Від Свіржа до Погорільців. Бурлацькі хроніки

Цього разу у нас з друзякою Мирком усе пішло не так. Збирались в похід по кількох вершинах Гологорів, але через ранкові львівські корки колєґа спізнив на Романівський автобус і нам довелось все переплановувати. Тож сіли на перемишлянську маршрутку і поїхали у Свірж.

Похмурий ранок раптом спалахнув яскравим сонцем і ми повірили, що все буде добре. Щоправда в Бібрці в четвер торговиця і баби з торбами напакувались так, що мало не випхали з автобуса якогось хлопа з металевими кутниками.

Врешті маршрутка допихкала до Свіржа. Тут вже буяло барвисте бабине літо. Хоча рвучкий вітер був доста холодним. На диво брами Замку були відчинені – на його подвір’я робітники траґали якісь дивні предмети – очевидно для чергової мистецької інсталяції. Або пиятики. Скористались нагодою і прошмигнули в Замок, перейшлись його залами. Довкруж – нікого. Мож було б винести тіло останнього володаря, якби небіжчик був десь тут похований.

Обійшли довкола твердині, потішили очі його симпатичною сильветкою і подались путівцем в сусідню Копань, що сховалась за величною скелею. Село довге, оточене луками і лісами. На городі хлоп з торбою на плечі щось сіяв. Раптом з-за закруту дороги нам назустріч виїхала фіра. За віжками сидів вуйко, який виглядав суттєво гірше за свого коня. Він спинив біля нас воза.

– Хлопці, маєте шось курити? – бадьоро запитав селянин.

Хлопці бадьоро відповіли, що не курять. У чоровіка лице стало таке, ніби він щойно вичитав у “Життєписах дванадцяти цезарів”, що Нерон спав зі своєю мамою.

– Ой, зле, – кинув нам вуйко з враз почорнілим лицем і вйокнув коня.

Ми зрозуміли, що тра сходити з цеї дороги і рушили зарослим путівцем в напрямку Гологір. Минувший якийсь покинутий хутір, схожий на притулок для вовкулак, занурились у мішаний ліс. Грибами і не пахло. Але нам то було байдуже, бо Миркова медівка у флязі суттєво поліпшувала настрій і без грибів.

Краєвиди довкола були майже карпатські! А запашне повітря п’янило наші львовоцентричні голови. Дорога вивела на затишну і теплу долину. Далі подолали підйом і опинились на вершині Кам’яної гори. Каменів видко не було, але краєвид… Фантастика! Внизу виднілась маківка дерев’яної церковці у Селиськах. Ясна річ, що вирішили навідати церковцю. Добряче пообідаши, крутосхилом злетіли в село. Силует старовинної церкви, величний краєвид з гори підняли нам й так блаженний настрій.

Далі почалапали дорогою в сусідню Ганачівку. Небо захмарилось, вкрилось чорним охвістям хмар і ми додали ходи, щоб на випадок негоди, купити в селі щось для підігріву орґанізму. Але в крамниці малисмо пеха – лукава продавчиня гордо сказала, що крім пива в неї ніц нема, а купити те, що нам треба, можна тіко в сусідньому селі, до якого перти кілька кілометрів. Ясна річ, що ці кілометри нас не спинили, тим більше, що Станимир був у нас в плянах, бо там є старовинна дерев’яна церква.

У садках вздовж дороги з яблунь гучно падали ябка, а на узбіччі не бракувало лузканців. Отак, хрумаючи і жуючи навідались у Станимир. У крамниці розпитались дорогу до церкви. Йти було не дуже далеко, але вуличка круто спиналась під гору аж попід дебру. Знову стало вітряно і вогко. Чорне небо насунулось на голову, як кожух. Сіли на горі біля церкви і файно почастувались – до гостинця ще був добрий кавалок шляху.

Але добра душа підібрала нас на краю села і довезла до села із сумною назвою Погорільці. Назустріч знов їхала фіра. Ми завбачливо перейшли на другий бік, що цигарок так і не купили. Чого чоловіка дратувати відмовою. Але він сам озвався:

– Хлопці, то не ви нині вночі коней з возом в мого сусіда вкрали? Десь в терій годині ночи…

Видко ми дуже вже були схожі на крадіїв. Може, якби курили, до нас було би більше довіри? Я ризикнув побалакати з фірманом. Пан Боглан вповів, що вони приблизно знають хто вкрав ті коні.

– То такий хлоп, як тверезий – ще нічо. Але як вип’є – чисто вар’ят!

Аж тут над’їхала маршрутка до Львова. З її нутрощів вивалилась алкозалежна публіка. В ту хвилю Мирко голосно розповідав мені як автостопом їхав з гір до Стрия. Раптом підпила бабуська, що виходила з автобуса, радісно озвалась:

– Хлопці, гик, нашо вам той Стрий?!

Очевидно для старенької гологірські Перемишляни явно переважали гостинністю підкарпатський Стрий. Уже в потемках домчали до Львова, який поглинув нас як удав курчат. Ми стали як всі – втискались в маршрутки, перебігали запруджені вулиці, нипали по крамницям. І лиш сяючі очі видавали – ми бачили нині світу значно більше за цих суєтливих мурах…     

Жовтень 2019 р.