Що таке сороміцькі голосіння? Фрагмент книжки Ірини Ігнатенко "Тіло, секс, шлюб"

"Сороміцькі" голосіння переважно виголошували жінки під час поховального обряду, вони були спрямовані на всіляке вшанування чоловіка-небіжчика, виказування глибокого смутку й жалю з приводу втрати господаря, батька дітей і чоловіка-коханця. Варто зауважити, що голосили саме жінки; категорія голосінь удовиці за чоловіком поставлена дослідниками на друге місце після оплакування матір’ю дитини, що промовисто свідчить про трагічність ситуації. Після смерті чоловіка, будучи емоційно зламаними, в передчутті гіркої долі вдови й важкого тягаря, який лягає на вдовині плечі, деякі жінки навіть зазнавали психічних розладів. 

Це не видаватиметься дивним, якщо знати закони традиційного суспільства. 

Вище я вже не раз згадувала про надважливість для традиційного суспільства шлюбу в різних його аспектах: соціальному, релігійному, репродуктивному, юридичному тощо. 

Тепер наголошу ще й на господарчій доцільності: обов’язки в родині мали чіткий розподіл на чоловічі й жіночі. До жіночої сфери впливу належали догляд за хатою та присадибною ділянкою, переробка сільськогосподарської продукції, збиральництвоягоди, гриби, промисли та ремеславиготовлення ниток, полотна, пошиття одягу і його оздобленнявишивання, гаптування тощо. Чоловіки були залучені до важкої фізичної праці, що потребувала складніших знарядь і пристроїв, приміром, працювали в поліорали, косили тощо. Чоловічою сферою вважалися й будівельні роботи: лагодження хати, паркану, хліва тощо. Очевидно, що "вкупі" господарювати було значно простіше, аніж самотужки. Отже, по смерті чоловіка удові доводилося перебирати на себе низку "чоловічих" обов’язків. Це є чи не основною причиною, чому в голосіннях удовиці не тільки простежується біль, смуток, острах перед подальшим самотнім життям, але й акцентується на господарчих втратах: 

На кого ти своє господарство лишаєш? 
Яку я собі тепер без тебе раду дам? 
Як я маю господарство опровадити? 
Як я буду дрібні діти годувати без тебе? 
Як твоя худоба сумна стоїть:
хто єї тепереньки буде обходити, доглядати? 
З ким я тепер виду на поле робити?

Варто додати й факт пониження соціального статусу жінки: з одруженої заміжньої дружини при господарі вона переходила в категорію самотньої вдови. Це, своєю чергою, спричиняло обмеження, а подекуди й унеможливлення її участі в обрядовій сфері, яка в українській культурі була авторитетною й належала суто до жіночої компетенції. Наприклад, удови не мали права виконувати функції головних весільних чинівсвахи, коровайниці, закосяни, приданки тощо, адже основною умовою участі в цих ритуалах було життя у щасливому шлюбі з першим чоловіком. Небажаною участь удови була під час ритуалів, пов’язаних з народженням дитини. Уникали брати вдову й за куму. 

Важливо: пониження соціального статусу й матеріального добробуту внаслідок утрати чоловіка (не забуваймо: господарство в багатьох випадках потребувало фізичної чоловічої сили) тривалий час було характерне для всіх патріархальних культур, зокрема європейських. Для прикладу, в Іспанії "прямий зв’язок" між злиднями та вдівством узагалі був актуальним лише у випадку жіноцтва: вдівці-чоловіки не були настільки вразливими. Таким чином, свого роду це були гендерні злидні, тому що статус "жінка без чоловіка" відправляв вдів до соціальної категорії бідних. 

До окреслених вище "практичних" і соціальних втрат жінка-вдовиця зазнавала ще й важкого емоційного стресу, бо переживала втрату не тільки господаря, але й коханця, що зумовлювало припинення сексуального життя: 

Хто ж тепер зо мною словечком поділиться, 
хто ж мені пильно ввічі подивиться? 
Та тепер же ніхто мене ни полюбе, 
та ніхто ж мене й ни приголубе.

Поховальні голосіння яскраво ілюструють жіночий розпач і горе, в них чоловіка-небіжчика наділяли надзвичайно пестливими, ліричними епітетами: "дорогенький", "золотенький", "срібненький", "любесенький", "милесенький", "господаренько", "любчик", "роскош", "панич", "порадник", "соколик", "доле", "сонейко", "місячик", "намальований", "пишний" тощо. 

Любчику мій! 
Я-ж тобою не налюбувалася, 
А я-ж тобою не натішилась, 
Я-ж на тебе не надивилася! 
З ким я буду цієї ночі спати?

Удівство жінки у молодому віці, втрата коханого чоловіка могли бути таким сильним стресом, що подекуди призводили до жахливих і трагічних наслідків. 

Серед українських народних легенд існує дуже великий шар переказів про молодих жінок-удовиць, які сильно побивалися за покійним чоловіком, після чого до них починав літати "змій-коханець" / "нечистий дух" в образі покійного: 

Якщо жінка за мужиком померлим сильно плаче, то недобрий прийде в єго відє. То нечестивий дух убереться у тіло і ходить чоловіком. 

Ця істотав народних переказах вона найчастіше фігурує як "змій-перелесник", тобто змій-спокусник з’являється зазвичай у небі у формі вогненного шару, сильного вихору, блискавки тощо, а потім проникає через комин в хату, де перебирає на себе подобу покійного чоловіка й усю ніч проводить із жінкою, а під ранок зникає: 

Був умер їден дужи молодий господар, що-но було півтора року, як він ожинивсь з дужи файною, найфайнішою на все село дівчиною і він її так любив, шо страх! Али прийшло, умер він. Тей зарас третої ночі десь коло півночі дивились люди, а над хатою теї удови літают якісь гискри. Дивляться, а ті гіскри політили у комин до сиридини. Аш запій гали когути, а ті гіскри — гуть! Та й вилітают з комина і десь зарас щезли. А то її той чоловік умерлий літав до неї гискрами…

Підкреслю й наголошу, що у фольклорних сюжетах такого роду завжди уточнюється: змій-перелесник прилітав тільки до молодих удів (подекуди самотніх жінок і дівчат, які втратили коханого) винятково з метою здійснення статевого акту, в образі її втраченого коханого чоловіка. А якщо говорити прямо, то секс і був головною метою цих відвідин: 

…Приходи її чоловік до неї що ночі. Каже, прийде і йде до неї спати і так сі тіши неї…

Влітає комином, ходи, да балакаєт, да спит з ею, як хто дуже плачепо покойніку…

Виннечистий і приходит до ее чьоловіком, змий цей. Она питає его: "Гди ти був"? … А вин іде і каже ей: "Душечка моя". Он прилітає у комин і уходит, як хозяин. Она з ним спит…

Етнологи й фольклористи неодноразово звертали увагу на цю категорію оповідок, але суто з позиції міфології. Можливо, такі сюжети (якщо відкинути міфологічний компонент) можна спробувати пояснити і з боку психології та медицини: якщо жінка продовжує жити, але залишається самотньою (з усіма соціальними й економічними наслідками), а до всього ще й позбавленою емоційної та фізичної близькості з чоловіком, то чи не могло це спровокувати галюцинації?

З таким запитанням я звернулася до доктора медичних наук, професора, лікаря-сексопатолога-андролога, голови Української асоціації андрології та сексуальної медицини Миколи Івановича Бойка. Учений відповів: "Ви практично правильно міркуєте, сильний емоційний стрес, втрата коханого, усвідомлення важкої долі вдови (на той час це могла бути безвихідь) могли спровокувати розвиток подібних психічних розладів. […] Це буде більш притаманне для емоційних осіб з нестійкою психікою, невротизованих, з певними рисами характеру, фанатично релігійних чи, навпаки, віруючих в потусторонню, містичну силу з знахарями, мавками та лісовиками. Поміж тим не забуваймо, що така ситуація могла виникнути не тільки від особистісних вроджених рис, але й від оточення. Ну і нарешті, сексуальне нереалізоване бажання, що призводить до еротичних сновидінь, особливо з оргазмом, які, з одного боку, солодкі й бажані, а з іншого, неприпустимі, гріховні, і тому інакше як проявами "змія-спокусника" це не можна пояснити (а хто ж іще, якщо він в Біблії прописаний)".

Таким чином, втрата чоловіка автоматично не лише значно ускладнювала життя селянки з усіма закономірними наслідками, але могла ще й призводити до психічних розладів. 

У цьому контексті постає важливе питання: чи можливо було вийти заміж вдруге? Теоретично — так, традиційне суспільство схвалювало другий шлюб за таких умов, але здійснити це на практиці було важко, особливо для вдів. Причин тут декілька. З одного боку, коло потенційних претендентів було вкрай обмежене: чоловіки-однолітки були переважно одружені, а шлюб з молодим хлопцем був малоймовірним, адже це суперечило правилам патріархального суспільства з його домінуванням чоловіка над жінкою (вдовиця — жінка старша, з чужими дітьми, досвідченіша, "бита життям" тощо). 

Натомість удівці мали набагато вищі шанси одружитися вдруге, особливо коли були не зовсім старі й мали славу добрих господарів. Їм ніхто не боронив одружуватися з молодими дівчатами. Тому недарма говорили: "Тато маму поховає — за другою пошукає". 

Важливо, що тенденція гендерного дисбалансу не була винятковою лише для нашої патріархальної культури, вона спостерігалася й серед інших європейських народів. Приміром, "англійський контекст можна розглядати як такий, де культура й світогляд ставили як можна менше перешкод на шляху до повторного шлюбу, і зокрема, повторного шлюбу з молодшими, незаміжніми жінками". 

Cхожа ситуація була і в Іспанії: порівнюючи становище вдівців та вдів у цій країні, дослідники пишуть: "Прямий зв’язок між злиднями та вдівством був актуальним лише у випадку жіноцтва: вдівці-чоловіки не були настільки вразливими. Таким чином, свого роду це були гендерні злидні, тому що статус "жінка без чоловіка" відправляв удів до соціальної категорії бідних". 

Отож частина голосінь, у яких є еротичний компонент, містить причини оплакування вдовицями втрати родинного, а зокрема інтимного, життя.