"Сейчас зупиняють хід годинника". Похоронні звичаї Турківщини

Цікаві похоронні звичаї доховало досі село Жукотин. Вони дещо відмінні від звичаїв інших сіл на Бойківщині.

І так: коли хто вмре, в хаті зупиняють сейчас хід годинника, бо не годиться, щоб ходив годинник, коли скінчилося людське життя. Опісля роблять приготовини до миття небіжчика; палять в печі, гріють воду з ріки. Керничної води до цієї цілі не вживають, бо вона призначена для потреб живучих людий. Якщо близько нема ріки, тоді беруть також воду з керниці, однак цієї води не беруть до домашнього вжитку, щонайменше через пів року.

Коли вже вода добре загріється, начинають мити небіжчика. Звичайно миє його рідня. Якщо він її не має, то тоді до цього діла наймається чужих людий, старших, що занимаються миттям небіжчиків. 

За цю прислугу платиться грішми, або одіжжю небіжчика. Крім цього тютюном і горілкою. Кільканадцять тому літ миттям небіжчиків в Жукотині займалася — "стара Гиляриха" й "старий Андрійко".

На середині хати ставлять цебер, вливають до нього води. Буває також, що небіжчика миють лугом — мовляв —, щоб він був біліший. Над цебромдерев'яна посудина, діжка уставляють лавку. Небіжчика обнажують, роздираючи на ньому білля. Якщо тіло ще не скостеніло, саджають небіжчика на лавку, під якою є цебер. Навпаки, скостеніле тіло кладуть на лавці. Небіжчика придержують дві особи, а третя миє віхтям житньої соломи й то так докладно, що за життя ніколи небіжчик не був так чистий. До вимиття помершого вживають також мила, хоч за життя він не багато разів ним покористовувався. Тепер рідня не жалує мила, мовляв, щоб небіжчик явився чистий перед престіл Всевишнього. Спосіб миття такий: зачинають мити від голови до ніг. Вода стікає до цебра. Опісля витирають тіло й вбирають "на смерть". Воду виливають за "хижу"хата в таке місце, де ніхто не заходить. На цьому місці можна побачити не тільки віхоть, кусники мила й гребінь, що ним розчесувано волосся, а й клаптики зроговатілої шкіри небіжчика. Це доказ, що помершого добре вимито. В те місце, де виливають воду, довший час ніхто з рідні не заходить. 

По миттю роблять з лавок причу. На неї стелять "млачину"сіно з мочара, накривають плахтою, а підголову дають кілька полін дерева, щоб вона вище лежала. Відтак починають убирати мерця. Одяг "на смерть" — "на чорну годину", звичайно небіжчик вже за життя собі приладив і зложив у коморі. Після повір’я, люди, що приготують собі заздалегідь насмертний одяг і дошки на труну, жиють довго.

Цей приготований одяг приносять із комори — крім капців на ноги —, що в послідній хвилині шиють зі сукна або полотна. Мужчин вдягають: у довгу сорочку, власної роботи, з найкращого полотна, шиту й мережану чорними вовняними нитками. Сорочку затягають під бородою — на шиї й на рукавах чорною стяжкою. Вбирають у полотняні штани, опасують ременем, а на голову кладуть баранячу "кучму"шапка з баранячої шкіри, з шерстю на зовні. Жінкам дають на голову чепець, завивають у велику білу хустку, а другою опасують попід бороду. По верхній одежі опасують жінки чорною крайкою, власної роботи, з овечої вовни. Посмертний стрій для молоді є троха інший, а саме: Сорочку для хлопців шиють із машинового полотна, а до шиття вживають різнокольорових ниток. Замість капців вбувають їм чоботи, або черевики. На голову накладають "крисаню"солом’яний капелюх або капелюх "з кривульками", який прикрашують вінцем із барвінку або вівса. Одіж опасують ременем із ґузиками й калиткою. За ремінь вкладають червону "хустку шалянову"червена хуста, яку носить дружба, до руки дають паличку з ґулькою, а на палець перстень із воску.

Дівчат знову вбирають у "картанову сорочку"сорочка з мягкого полотна з "брижками", стягають коліровою стяжкою, голову прикрашують вінцем із барвінку вплетених стяжок. Волосся залишають розплетене. Опісля вбирають в "обиванку"спідниця з купованого матеріалу  й у мережану в дві поли запаску, опасують крайкою, а до рук вкладають червону — в цвіти — хустку. На ноги вбувають також черевики або чоботи. Дітей до 10 року життя вбирають різно. До рук дають дітям гроші, "щоб могли по смерти ними бавитися".

Одягнутого небіжчика кладуть на причу й накривають білим полотном, власної роботи. На знак жалоби — хати не замітають.

Коли вже в хаті все полагоджено, найстарший з рідні йде до священика повідомити його про смерть і полагодити справи похорону.

Всі з рідні небіжчика ходять з відкритою головою, аж до кінця похорону. Цього звичаю строго придержуються; від нього не звільняє, ані злий стан погоди, ані пора року. Коли в селі стрінеться когонебудь з відкритою головою, — стає відомо, що в його хаті є мерлець.

Найстарший із рідні йде до священика, просить ключів від церкви, щоб узяти хрест, свічки й лямпочку на світло. Увечері священик відправляє над помершим парастас, в його хаті. Ключі й церковні речі, як світло, хрест, хоругви і т.п. — видає паламар. Він також дзвонить небіжчикові принятим способом, а саме дзвонить три рази, починаючи від найменшого, а кінчаючи найбільшим дзвоном. (Зовсім інакше дзвонять під неділю, чи свято). На таке дзвонення люди не хрестяться, бо на їх думку — рука може "завмерти".

Церковні свічки уставляють "в головах" мерця. Хрест і лямпу кладуть на стіл, біля нього. Також уставляють тут миску зі свяченою водою, "щоб душа помершого могла купатися". Біля води кладуть бохонець хліба й перевязують його навхрест прядивом.

Щойно тепер ціла рідня клякає й мовить молитву. Ніхто не хреститься, з цих самих, що передше, причин. Виходячи з хати, всі цілують хрест на столі.

Зчерга слідує "голосіння" за помершим. Якщо в хаті є троє дівчат, тоді це голосіння відбувається ось так: Дівчата виходять перед вікно "хижі" й голосять за вмершою матірю по черзі. Перша: "Йо — йой — мамцю моя мамцю, пощо ти мене на тім світі зіставила".

Друга: "Йо-йой мамунцю, колиж ти до нас повернеш!"

Третя: "Йо-йой — мамунцю, моя ма-мун-цю, що ми будемо робитойки без тебе!"

Знов перша: "Йо-йой мамунцю, моя мамунцю, вжеж не буде кому до нас промовити, нас потішити й порадити".

Друга: "Йо-йой, голубко наша голубко, чому ти нам не сказала, що будеш вмирати, йо-йой, чому ти не дочикала нас повіддавати".

Третя: "Йо-йой головойко, моя головойко, (береться руками за голову) — йо, йой вже ни буде кому нам сказати, возьміт — си дівки росолянки й бобу, йо йой вже не скажеш нам, не скажеш мамунцю, подивітся мені в голову, йо — йой вже не буде нам кому чир розпустити й сказати; возьміть собі дівки до чиру велику лижку в руку, йо — йой, чому ми не хотіли встати, куделю прясти, як ти нас збуджала. — Йо-йой мамцю наша мамцю, де — ти ся від нас забираш, де-де, де йдеш ти сиру землицю гризти. Йо-йой-йой, чи ми ще тебе увидиме коли на страшнім суді, в сафатовій долині".

Це голосіння повторюють три рази денно — вранці, вполудень і ввечір. Воно триває чверть до пів години. Коли в хаті небіжчика нема дівчат, тоді наймають платні плачки, які стараються плакати й голосити з повним жалем. Щоб полились сльози помагають собі часто цебулею. Звичайно треба їх добре напоїти горілкою і заплатити щедро, щоб жалісніше йойкали. На основі їх плачу й ридання, оціняють люди, чи голосіння було "добре". Одного з рідні посилають до кревних і знайомих, щоб їх повідомити про смерть. Повідомлені приходять, не здоровлять приявних, не хрестяться, тільки клякають коло небіжчика й відмовляють молитву. 

Вміжчасі сини мерця шукають дощок на труну. Під вечір взивають майстра й помагають йому при роботі. Труну роблять звичайно в хаті як зимно, — на дворі, або в сінях.

Ніччю сторожать при небіжчику старші люди, оповідаючи собі про вроки, чари, як треба їх замовляти, про цікаві події в світі, селі й околиці. Часто для розривки бавляться в "лопатки": один з приявних сідає в "ногах" мерця на лавку, інший кладе в його руки свою голову, згинається так, що можна його бити "в саме нікуди". Всі інші стають довкруги й починають удари. Битий вгадує, і якщо вгадав, його місце займає той, що вдарив. Беруть також в цій забаві участь жінки. Трапляються тоді часто веселі моменти, а саме, коли вдасться добре набити тещу, шваґра, братову, сусіда, чи любовного суперника. Так минає ніч. Через ніч приготовиться труну. В другому дні повторяють голосіння. 

Чужі люди приходять також до кімнати небіжчика моляться за його душу, цілують хрест і відходять не хрестячись. Теж у другому дні платять священикові за похорон, наймають грабаря, а пополудні починається хоронення. Сходяться тоді кревні, знайомі, сусіди й узагалі мешканці села. Чотирьох мужчин йде до церкви, беруть хоругви, хрест і приносять до хати небіжчика. Коли зявиться священик із дяком, тоді беруть небіжчика з лави, відкривають закриття, рідня пращає його, цілуючи в руки. Труну відкривають, на дно кладуть "млаку" або трохи трісок. Це накривають новим полотном і кладуть на це небіжчика. Коли це мати, дівки (плачки) голосять: "Йо-йой мамунцю, моя мамунцю — останний раз тибе видимо. Йо-йой-йой, якуж тобі білу хижу збудували, йо-йой — вже ти більше по тих порогах ни будеш ходити, ходити".

Вклавши мерця в труну, притверджують віко цвяхами. Коли його виносять з хати, вдаряють тричі труною до порога "хижі", відтак у сінях, щоб мерлець від тепер не чув, що діється в хаті.

Перед хатою кладуть труну на столець і накривають полотном, що ним прикривано небіжчика, якщо лежав в хаті. Тепер священик говорить "казаня" про життя й заслуги небіжчика. Вміжчасі хтонебудь із рідні небіжчика йде до стайні, випускає тварину на подвір’я, щоб і вона попращала господаря, чи господиню востаннє. Звичайно корови, побачивши товпу чужих людий, починають ревіти, а люди говорять тоді, що й худоба жалує за небіжчиком. Також хтонебудь із рідні мусить пам’ятати, щоб у цьому часі порушати бульбу в пивниці, чи ямі, бо інакше гнитиме. По проповіді несуть мерця до церкви або везуть туди, якщо далеко. По дорозі голосять: "Йо-йой мамунцю (татунцю), деж ти від нас відходиш, ідеш в далеку доріжейку — йо-йой-йой".

По панахиді в церкві, люди обходять труну раз довкруги й цілують хрест у руці священика. Тепер здіймають із труни полотняне накриття — т. зв. "натрумник" і вкладають труну на мари, що їх зроблено зі звичайних — нетесаних дрючків і мотуззя.

На кладовищі відправляє священик короткий молебен. Тоді дівчатам і плачкам слід найжалібніше голосити: "Йо-йой — мамунцю, наша мамунцю — йо-йой, де ти ся ховаш від нас, — під землицю, йо-йой — насипють тобі глини на очи — йо-йой-йой!"

Труну опускають на мотуззях у яму, священик висипає вуголь із кадильниці в гріб, — кидає лопаткою кілька грудок землі й дає знак, що можна труну засипати. Рідня й люди моляться клячучи, відтак розходяться додому. Тут зараз замітають, а сміття й "млаку" палять над потоком.