"Рідні сторони Федьковича". Стаття 1913 року про улюблені місця просвітника Буковини

В житті і в писаннях Федьковича рідні сторони його мали велике значення. Коли йому військова служба на далекій чужині надоїла і інші життєві пригоди підорвали його здоровлє, туга за рідними гірськими сторонами вибухла у нього з великою силою. Він не мав надії побачити їх і се розжалоблювало його як молодого ученика, що тужить за родиною. Свої гори пам’ятав він з діточих і хлоп’ячих літ, потім — все ще хлопцем і молодцем — почав свою життєву мандрівку по Молдавії, Семигороді, Італії, був між тим кільканадцять місяців і на Буковині, — і з цілої сеї мандрівки виніс вражінє, що таки найкрасше у себе дома у своїм краю, та ще у Путилівських горах. Було се очевидно романтичне почутє поетичної, чутливої душі, вразливої на красу природи, скріплене ріжними розчаруваннями на чужині і безнадійностию на красшу долю.

<p>Юрій Федькович (1834 &mdash; 1888)</p>

Однак треба сказати, що рідні сторони Федьковича дійсно гарні і під жалісливу хвилю можна за ними тужити, як за тихим раєм, дарма, що вже в часах Федьковича люди внесли у сей рай богато лиха. Се є гірські околиці від містечка Вижниці аж до Сторонець-Путилівтепер Путила Чернівецької області над річками Черемошем і Путилівкою. Вони й тепер не занадто відомі любителям наших гір, бо залізниця іде тілько до Вижниці, а дальша гірська дорога не легка; в часах Федьковича, був се ще менше відомий і приступний "світ" тих самих Гуцулів, що у них потім етнографи повіднаходили стілько цікавого і цінного.

В’їзджає ся у сі гори або буковинським  містечком Вижницею або другим боком Черемоша, де є галицьке містечко Кути. Сі два містечка лежать наче у воріт гір, розділені прегарним, бистрим Черемошем, котрий у повінь часто зриває довгий, деревляний міст, який їх лучить. Федьковичам випадала дорога на Вижницю. Се містечко було здавна майже зовсім жидівське, (тепер там є 94% Жидів), тільки раніше воно було значно бідніше і брудніше, як тепер. Жили тут Жиди, що спершу були тілько звичайними купцями і торговцями.

З Вижниці їде ся понад потоком Виженкою під круту гору Німчич, високу більше, як на 500 метрів. Ся гора з правого боку Черемоша, поросла лісами, і гола, скалиста, ще вища гора Сокільський з лівого боку — се два камяні велитні, що в часи, як ще Федькович був хлопцем, дійсно замикали вхід на Гуцульщину. Тут Черемош, у своїм скаженім розгоні відколи він є, стрічає велику перепону: іменно сего велита Сокільського і лупає вже споконвіку його береги і скали так, що давно хиба у зимі тут можна було перейти берегом ріки, а й тепер дуже трудно втримати муровану дорогу; ріка скурчує ся тут могучим луком на право і б'є знову в буковинські береги, де через те й досі нема ніякої дороги. Тому то колись люди їздили в гори і з гір верхом на конях то Сокільським то Німчичем. Німчичем і досі їздять, правда далеко красшою дорогою, ніж колись була, та проте й сєгодня дуже стрімкою й небезпечною, а на високім Сокільськім тільки сліди лишили ся з тих давних втоптаних стежок-плаїв котрими Гуцули колись на силу добували ся до своїх домівок. У лиху годинунепогоду — як Гуцули кажуть — се були дороги такі, що могли хоч кого задержати на довгий час вдома, бо були дійсно небезпечні.

Німчича називає Федькович кровавим — може саме з причини страшної дороги, де певно без каліцтв не обійшло ся, — а Сокільського гордим, очевидно тому, що його скалиста стіна піднимає ся над Черемошем, над самим скрутом, на кількасот метрів у гору майже прямовисно. Про сего Сокільського читаємо часто у Федьковичевих поезіях; і тут він посадив давних богів і Барбаросукороля Гуцулів і Льореляй ГайногоСокільську княгиню і взагалі приклав ріжні перекази до сеї гори. Сі перекази він сам повидумував захоплений величчю гори.

За Німчичем і Сокільським сходить ся на широку долину над Черемошем з живописними гуцульськими селами по обох боках ріки. Се вже сторони добре відомі Федьковичеви, бо він тут усюди бував. Як подивити ся зпід Німчича в право, видко напротив Сокільського церкву в Підзахаричу і деякі хати, порозкидані по обох боках гори; а на ліво, трохи подальше село Розтоки (бо волоськім і по лядськім себто по буковинськім і по галицькім боці), назване так від того, що тут Черемош розтікає ся широко кількома раменами по долині. Панорама на всі боки гарна.

У Розтоках бував Федькович і за молоду, бо тут жили його свояки, а по 1863-ім році перебував тут нераз цілими тижнями і дуже хвалив собі се село. В оповіданню "Опришок" згадане село Р… — се Розтоки: "село, велике, пишне — описує Федькович. — Все сади, все горіхи волоські, та вишні, та черешні. По-через плоти понадвисала червона калина". Дійcно село гарне і вражає найбільше своїми садами, котрі тут не переводять ся через те, що стоять у затишку, заслонені горами.

Сусіднє село се Петраші, по галицькім боці Білоберезка і далі Бервінкова. Долина Черемошу у погоду тут чудова; ріка хоч і пливе швидко, але не страшна, однак у повінь вона покриває усі острівці. За Петрашами село Мариничі, далі Устє Путилови. Всюди овочеві дерева, як і в Розтоках. Боками гори, а понад ріку на берегах сади, які саме через те сусідство гір дуже дивують зайшлого з долів чоловіка. Село Устє Путилови називає ся так тому, бо тут річка ПутиловаПутилівка вливає ся до Черемоша. Понад сею Путилівкою вузькою дорогою серед гір веде дорога у Сторонець-Путилів. Недалеко за Устєм Путиловим є потік і ціле пасмо гір, що зве ся Бісків.

Тут — як каже Федькович в оповіданю "Штефан Славич" — "уздриш на березі страшний великий камінь, мов монастир який заклятий, або замок який, що до половини засунув ся у землю. І хто зна, чи се справді не є який заклятий замок… у нас тому назвали той камінь Бісків (бо ніби біс там грає)". Казку про скрипника на Біскові читаємо і в німецькій та українській поезії Федьковича п.з. "Бісків"Biskof.

<p>Церква в Усть-Путилі, 1936 рік</p>

Чим далі, тим гори щораз висші і дикіші. Путилівка шумить серед зарослих берегів. Село тягнеть ся за селом так, що одно лучить ся з другим: Дихтинець, Киселиці, Тораки, Сторонець-Путилів і Сергії. Ся та справдніша Федьковичева  батьківщина, звісна йому змалку. Тоді було тут певно більше нерушаних лісів як є тепер і гори не світили так голими боками і не обсипали ся так, як се тепер буває місцями, наприклад в Киселицях, що небезпечно їхати.

Чим ближче до Сторонця-Путилова, тим гори щораз низші, так що можна зрозуміти, чому Федькович, сі свої родинні сторони називав лише Підгірієм. Дійсно гори у Сторонці, коли порівняти їх хоч би з недалекими верхами в Устю-Путилови і Дихтинці, доволі низкі, хоч незвичайно живописні.

Родинна хата Федьковича стояла внизу над Путилівкою, з краю великої левади, яка належала колись до його матери, а потім до нього. Маленька церква, яку Федькович описує в "Любі згубі", не стояла там де теперішня стоїть, тільки позаду теперішньої — дзвінниця була також в иншім  місці, так що перед церквою справді було "базарисько страх велике" — і тут могло помістити ся богато Гуцулів, що сходили ся на храм та на розривку. Однак околиці його родинного села вбили ся йому сильно в пам'ять. Се Підгірє звеличав він потім у поезіях "Сонні мари" і "Вечір на Підгірю", а взагалі про гори сказав у "Штефані Славичу": "Най каже, що хто хоче, я все своєї: нема й нема кращого світа понад гуцульські  гори. Небо над ними чисте як дорогий камінь, смеречина зеленіє, як в зимі так літі, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелить ся по шовкових травах". Так писав Федькович 1863 року, але на таку думку про гори склали ся у нього вражіння  і з хлопчачих літ, гірська природа була його першою учителькою поезії.

В 1863-ім році Федькович осів наново у своїх горах, поетична його туга була заспокоєна. Він звидів і подальші гірські околиці (підписи його рубані в камени є і на "Писанім" і на Довбушевім камени). Але прозаїчне житє і очевидний занепад його земляків Гуцулів, упоминало ся у поета не о поезії і мрії, тільки о реальну поміч і ми бачимо як сей фантаст старає ся о економічне і просвітне піднесення.

Тепер у Путилівщині мало хто й знає того Федьковича і мало хто згадує його. Перше мусить до краю знівечені Гуцули опамятати ся із свого занепаду, а там колись і прийде час, що нагадають собі свого земляка-поета.