Пімста Ґнипика на Зелені Свята. Гумореска з газети "Діло" за 1930 рік

Пан Петро Концепович мав щирого приятеля Влодка Педантовича, з яким зазнайомив і мене: Педантович був вельми освіченою людиною, притім наскрізь чесною. Я полюбив його як рідного брата. Та мав він тільки одну прибільшену чесноту: непомірну педантерію. 

Бувало перед дверима Петра Концеповича чи перед моїм мешканням, видобуде він одну в трьох хустинок, які все носив при собі, обтріпує весь порох зі своїх черевиків, а навіть золівок, потім з задньої кишені сурдута добуде кусень оксамиту, вигладить ним обув аж блищить і аж тоді, як сховає свої косметичні причандали по кишенях, починає стукати в двері. Не хотів він дзвонити кажучи, що через дзвонення зуживається річно кількадесять кільоватів міської електрики, а притім і механізм дзвінка.

Під час одної гостини у панства Концеповичів просила мене пані дому, що була головою одного жіночого товариства, щоби в її імені запросити пана Педантовича на вечерниці товариства, назначені на наближчий четвер. Я й вчинив волю трудячої голови товариства пань, бо муж її мав полагодити якусь орудку у сусідів і за згодою її написав панови Педантовичови, що “мило мені в цей четвер вечором на “Бесіді” побачитись з ним, поговорити а може й ще потанцювати”. 

Педантович, учитель середньої професійної школи, хоч мав своїх 40 літ, був іще нежонатий. Та на вечерниці не прийшов і це мене здивувало. Три дні пізніше дістав я від нього листа, щоби бути в назначенім ним часі і місці. Яке було моє зачудування, коли той найліпший і ідеальний приятель, вручив пану Концеповичеви лист, кажучи: “Ось лист Вашої Пані, як видно, вас зраджує, коли назначує мені, вашому щирому приятелеви, сходини, де мала би зі мною мило поговорити і потанцювати”. 

Ми глянули хвилинку на письмо і на нашого друга та оба наче на команду бухнули голосним сміхом. 

“Цеж моє, а не добродійки письмо” – пояснив я збентеженому Педантовичови. “Я й сам стилізував його до Вас на прохання пані голови Союза, занятої передвечірковими приготуваннями”. Педантович почервонів попід вуха, а ми навчили п. вчителя, щоби не руководився в усіх справах надмірною педантерією, яку відраджував тоді навіть один з австрійських міністрів. 

Та наша наука пішла в ліс, доказом чого його трагікомічна пригода, зааранжована йому його учнем Гриньком Ґнипиком. Був це тямущий молодець, що ходив на танці і знав, що пан Педантович їздить до панни Олени з підміського села, добре вчився, тільки з одною математикою не годен був дати собі ради. Саме п. Педантович поставив йому перед Зеленцем таке питання; “Що знаєш про Пітаґора, його катети і гіпотенузу”? Гнипик на це остовпів... Голова йому крутилася. Мовчав. Тоді вчитель до нього: „Повтори питання!”. Ґнипик зібрав усю свою математично-геометричну память і повторив: 

“Питав’го раз з катедри гіпотези”... Кляса бухнула сміхом, а вчитель додав: “Я питав тебе вже вдесятеро цього півроку. На місце! На свідоцтві дістанеш двійку!”... 

Бідний Гринь Ґнипик замість до своєї третьої лавки зайшов аж до останньої, ослячої, а сівши, сказав собі: “Пропало! Буду репетувати, але пімщуся”.

<p>Церковний хор під керівництвом Григорія Шпура, с. Нивиці Лопатинського р-ну Львівської обл., Зелені свята, 1956 р.</p>

Коли на Зелені Свята в недалекім від столиці селі, панна Олена і всі громадяни були в церкві, тоді пан Педантович робив собі соняшну купіль проти ревматизму лівої ноги. Місце дібрав як найкраще, бо на галявці в трикутнику між високими коноплями, житом і загородженим садком. Одежу і білля поклав на дошку оподалік. Лежав на білім простиралі і глядів в сонце. Думав і про друге сонце: панну Олену, якій і бажав в це свято освідчитися так, щоби на феріях міг уже й звінчатися. Хоча вельми шановний автор недавнього, знаменитого фейлєтону “Діла” п. заг.: “Там, де нас нема” доказував наглядно, що повної втіхи в житті нема – то всупереч тому пан Педантович був вповні щасливий. Щасливий був і Гнипик, що приїхав до цього села до свойого дядька в гостину і розвинув тут неабияку конспіративну діяльність. 

За його намовою “дурний Панько”, пастух Ґнипикового дядька, переступив крадькома конопельну “гіпотенузу” і забрав непостережно все вбрання і білля вчителя. Звязав все те шельками в один клунок і сховав в кінці конопель. За яких десять хвилин спішив в це купелеве місце п. Влодка весь громадський уряд з війтом (тестем Гнипикового дядька) на чолі. Був там і писар, що держав у руках “Львовску Ґазету” і “Вєк Нови”, яку Гринько Ґнипик привіз був до села. Перед ними йшло двох десятників чи польових, які доглянувши пана Педантовича, крикнули до інших членів громадського уряду: “Маємо його!”. Сказавши це, прискочили до математика і вхопили його крепкими руками за руки і ноги. Пан Педантович наляканий почав пручатися і кричати; “Що хочете, добрі люди, я державний урядник, з міста!”. На це сказав писар: “Він ще не зовсім стратив на умі! Газета пише, що втік з заведення без вбрання і може бути небезпечний, як дістане нападу. Його треба відвезти форшпаном”. “Бідна його жінка й діти!". – сказав польовий. “Я не маю ще жінки!" – кричав пан Влодко Педантович. – Я державний урядник! Пустіть мене!”.

 “Він скаже,  – далі озвався війт, – що він воєвода, або начальник якогось паньства – звичайно дурний і голий. Обвиніть простиралом і ведіть до громадського арешту, а потім до Кіндрата! Най їде форшпаном з дурним”.

 Коли вели нещасного, рихолиди уже люди з церкви. Вийшла і панна Олена, а коли глянула, засоромилась і не знала, що сказати, тільки крикнула: “Таж це пан Педантович, вчитель, з міста!”. Тоді війт: “Який же учитель без штанів! Ось ґазета... Взивають урядово доставити його несповна-розуму туди, звідки втік!”. Родичі панни Олени, лісничі, просили аж панотця, щоби вставився в громаді за п. Педантовичем та щоби його випустили, бо війт дивно завзявся. 

Сумно і невесело вертав пан Педантович до столиці. На ногах мав мешти його майбутньої тещі. Штани мав кратковані, в долині вузькі, бо були вони шиті до чобіт пана лісничого. Замість чорного сурдута мав на собі пожичену від пан-отця “клерикальну” папістику, замащену воском, яку добродій вживали, йдучи до пасіки. На голові мав стрілецький капелюх з перами, з хвоста дикого когута. 

Та найгірше було з головою. Там сиділа розпука, яка йому договорювала: “Панна Олена зі сорому не показувалася ні на обід ні підвечірок... ще й веліла переказати, щоби сюди більше не приїздив. Може треба було бути на коліноприклонних молитвах?...”.

Не “там, де нас нема”, а там, де був Гринько Ґнипик була радість і шастя! Його дядько з тестем аж розцілувалися, бо тішилися, що покарали того пана, що переслідував, як казали, їх свояка, бідну селянську дитину. 

За два дні доставив Гринько Ґнипик панови Педантовичеви, вчителеви, його вбрання і білля, яке, як казав – знайшов у коноплях пастушок Панько. Пан учитель чи з вдячности, чи з „інших" причин погладив Гринька, кажучи: 

“Повтори-но собі добре про Пітаґора! Буду тебе ще раз питати... Я не бажав тобі давати двійку в свідоцтві. Ти знаєш, шо так часом професор з педантерії...”. 

Та Ґнипик розумів. Він з великого щастя і радости, що ше буде мати “першу”, розповів у “тайні” про ту свою пімсту товаришам. 

Гринько Ґнипик певно вірить і до нині, що шастя не там, де нас нема.

Посилання: Діло. 1930. Ч. 125. 8 червня. С. 2–3.