"Ми переживаємо останнє українське національне відродження". Уривки з виступу Ярослава Дашкевича 1991-го року

Хочу попередити, що мій виступ буде єретичний за змістом. Єретичний не тому, що в мене є якийсь-там особливий нахил до єресей, або тому, що, як кажуть, я сам вже єретик зі стажем, а тому, що сюжет, якого я хочу торкнутися, довгими десятиріччями лежав облогом в українській радянській історіографії, а в діаспорній був щедро експлуатованим об’єктом для псевдопатріотичної міфологізації. Тому й виходить — єресь не з одного, а, принаймні, з двох боків.

Не можна сказати, що на вивчення проблеми української національної свідомості в історичному аспекті радянська наука (етнографія, історія, суміжні дисципліни — в зв’язку з інтердисциплінарним характером сюжету) накладали формальне табу. Однак, пригадаю, залишається фактом, що востаннє питання національної свідомості українців XVI — першої половини XVII ст. дискутувалося на сторінках київської наукової преси ще у 1965–1966 pp. Потім дискусію притишили і придушили, бо наближався фатальний 1972 рік. Найкваліфікованіший, зрештою, фахівець у цій ділянці, Кость Гуслистий, який довгі роки накладав сам собі кляп на рота, незабаром, у 1973 p., трагічно покінчив з життям. В діаспорі чимало цінних міркувань підкинув Франк Сисин. Хоча його дослідження "Українсько-польські відносини XVII ст.: роль національної свідомості й національного конфлікту в повстанні Хмельницького" стосується трохи пізнішого періоду, окремі спостереження можна застосувати також до зламу XVI–XVII ст. Брутальна і ганебна, з наукової точки зору, дискусія 1986–1987 рр., проведена в Польщі довкола книжки Терези Хинчевської-Геннель "Національна свідомість української шляхти і козацтва під кінець XVI до середини XVII ст." (дискутували Славомир Гавляс і Гієронім Граля) — минула цілком непомітно для української радянської історичної науки. Книжку, правда, помітили філософи — але для істориків це ж не закон... Істориків цілком не зворушило те, що обидва полемісти заперечили існування у згаданий період української національної свідомості — отже і українського народу взагалі, а всі дослідження на тему національної свідомості українців XVI — першої половини XVII ст. оголосили навіть на майбутнє містифікацією.

Отже, з цього виникає моє друге попередження: не лише єресь, але, цілком можливо, згідно з авторитетами сучасної польської науки — містифікація.

… Стільки про наукові та псевдонаукові підсумки досліджень даної проблематики. З іншого боку, не підлягає сумніву, що питання дослідження характеру і рівня української національної свідомості на різних етапах минулого та вивчення історичного коріння сучасної самосвідомості дуже зактуалізувалися у 1990–1991 pp., перетворившись в одне з першочергових завдань українознавства.

Про що я говорити не буду і про що я відмовляюся говорити. Не буду блукати між двома чи трьома соснами і не займатимуся голим теоретизуванням на тему мнимого ланцюжка: етнос — народ — народність — національність — нація, бо я не бачу об’єктивних доказів реального існування такого ланцюжка в минулому.

Не буду жонглювати етнонімами українців, що залюбки роблять з демагогічною метою: руси — руські — русини — малороси — українці, бо протягом багатьох століть етнічна субстанція українців не мінялася, а формальна зміна етноніму цілком не торкнулася фактичного етнічного змісту поняття.

Не буду говорити про соціально-економічні фактори, бо етнос і нація це не соціально-економічні, а етнічно-політичні категорії, бо єдиний ринок формується не в межах етносу і нації, а в межах держави, хоча б також тому, що лише держава може мати в своїх руках засоби для регламентування і захисту такого ринку.

Головна мета мого повідомлення — показати рівень національної свідомості українців на зламі XVI–XVII ст., вияснити основні елементи цього феномену — елементи, які, в результаті, дають можливість говорити про високий рівень національної свідомості — що й довело до закономірних політичних наслідків.

… Про деякі елементарні поняття. Цей генетичний ланцюжок, про який я вже говорив, зводжу до трьох (а не більше) елементів: плем’я — народ або етнос — нація. Відповідно до цієї тричленної формули, маємо справу з тричленною свідомістю (самосвідомістю):

1. племінною або трибальною;

2. етнічною свідомістю;

3. національною, яку можемо розглядати на двох рівнях — побутовому й ідеологічному.

Я думаю, ця тричленна формула одночасно пояснює, чому етногенез українців ми мусимо шукати не десь там у 3–2 тисячолітті до Різдва Христового (як це дехто намагається робити, ігноруючи трібальний етап розвитку), а в часовому проміжку між племенами та етносом, і чому націогенез українців треба встановлювати на відрізку між етносом і нацією.

Розуміючи, який шалений спротив викликає намагання протягнути єдину лінію між сучасною українською нацією та народом і нацією післяплемінної епохи, я пропоную, тимчасово, замінити назви східнослов’янських націй математичними символами, згідно з якими:

нація α — це сучасна українська,

нація β — вже неіснуюча новгородсько-псковська,

нація γ — російська,

нація δ — білоруська чи, як дехто хотів, кривицька.

Як бачите, триєдиної колиски в жодному випадку не було не лише тому, що виникнення чотирьох перелічених націй відбувалося не одночасно, а в різні хронологічні епохи, але ще й тому, шо в минулому існувало чотири етноси-нації, з яких до нашого часу дійшло лише три.

Каталізатором етногенетичних процесів у VIII–IX ст. виступили два фактори: хозарське національне гноблення (що таке гноблення існувало, найпереконливіший доказ — зруйнування Хозарської імперії у 960-х pp. як один з перших актів новоствореної Київської держави) і прихід норманів. І хозари і нормани передали свій державотворчий досвід етносові, який тільки що народився, етносові α, що приступив до формування власних збройних сил та утворення своєї Першої Київської держави, грунтуючись при цьому на лавіноподібному зростанні рівня й інтенсивності етнічної самосвідомості.

З утворенням політичного організму — Київської держави, її дуже агресивним поширенням по типу імперії, яка охопила майже цілу Східну Європу (бо в ній тоді було чимало територій-вакуумів), відбувається перетворення етносу в панівну націю Київської держави, наступає етап націогенезу нації α. Етнос стає нацією, коли він творить державу, а в цій державі стає гегемоном.

Процес відбувається дуже швидко, трансформація етносу в націю, в суб’єкт Київської держави, зайняла не більше століття, що й спричинило крихкість новоствореного державного організму. Відцентрові політичні сили приводять до перетворення двох північних субетносів — спершу складової частини етносу і нації α — на дві окремі нації: β (новгородсько-псковська) і γ (тоді володимиро-суздальська, пізніше московська).

… На зменшену територію держави-нації α починається концентричний наступ зовнішніх сил: агресивної нації γ, степу, Угорщини, Польщі та свіжоутвореної литовської нації-держави.

Нація α протягом XIV–XV ст. втрачає свою державність, але не втрачає національної самосвідомості. Це була страшна катастрофа. Кінець Першої держави поставив націю на коліна і вона дуже повільно і поступово мобілізувалася до самозахисту, спершу мілітарного. Це особливість епохи Першого упадку нації α.

У період Першого упадку, епохи першої бездержавності, раніше сформована нація α не зникає, але її намагаються знищити різними засобами. Період Першого упадку перетворюється в епоху Першого національного відродження, яке стало можливим тому, що націю α не встигли знищити дощенту (як, наприклад, націю β). Починається процес чергового піднесення вгору, в якому виняткове значення відіграла національна свідомість (її не вдалося звести до етнічної свідомості) на ідеологічному рівні.

Так ми підійшли до нації α, української нації, на зламі XVI–XVII сторіч, коли каталізаторами процесу виступили загроза фізичного винищення з боку степу, польське національне гноблення і внутрішня зрада.

Перше національне відродження як результат знову лавиноподібного наростання національної свідомості, не було в першу чергу культурним: воно почалося у військово-політичній сфері (козаччина) і лише на дальшій стадії перейшло на сферу культурну. Я дозволю собі трохи тривіальний вислів — коли у 20-х pp. XVII ст. українське козацтво (це незалежно від попередніх національних повстань) почало явочним порядком утворювати на південно-східних окраїнах Брацлавщини, Київщини власну національну територіальну адміністрацію — стало ясно, що Перше національне відродження вагітне ідеєю Другої держави нації α, що й, пізніше, було реалізовано.

... Закінчую свої міркування. Дальший розвиток лінії етнічної (і політичної) історії нації α ішов немов сповільненим пульсом.

Друга держава (козацька, з панівною українською нацією), концентрична протидія нації α (Росія, Польща, Туреччина і Крим), бо вона, нація α, виявилася загрозливим фактором для всіх них, а також вічний елемент внутрішньої національної зради. Знову нація на колінах, нове — Друге національне відродження, новий лавиноподібний ріст національної свідомості.

Третя держава 1917–1920 pp., якій, подібно як перед Першою і Другою державами, передував збройний чин. (Варто ще раз підкреслити, що, як виходить з історичного досвіду, жодна з держав нації α не могла бути збудована без попередніх військово-організаційних зусиль). Історія ще раз повторюється — концентричний наступ сусідів (Росія, Польща, Румунія), ця ж перманентна внутрішня національна зрада. Нація на колінах, в обіймах етно- і геноциду, її голокоуст.

Сьогодні нація α —недержавна, хоча, як хоче іронія долі, більше як тисячорічна за віком українська нація знову наближається до зеніту національної самосвідомості, переживає Третє національне відродження. Нація знову вагітна державою. Якщо провідники нації або ті, що себе ними вважають, зрозуміють потенційний стан нації і знатимуть з гіркого досвіду минулого, який є єдиний шлях перетворення можливості в дійсність — то ми справді стоїмо на порозі утворення Української держави. Якщо українська нація, грунтуючись на спалахові національної самосвідомості, зуміє не лише утворити Четверту державу нації α, але й захистити її від сусідів та внутрішньої зради, то ми переживаємо тепер останнє українське національне відродження. В Четвертій українській державі воно вже не буде потрібне.