"Наш провід ішов на німецько-австрійськім шнурку". Про ідею українських легіонів у складі військ Антанти

<p>Роберт Сітон-Вотсон (1879&mdash;1951)&nbsp;</p>

Коротко перед війною приїхав до Львова, рівночасно з гуртом инших Англійців, п. Сітон-ВвотсонРоберт-Вільям Сітон-Вотсон (1879−1951) — британський історик-славіст і громадський діяч, спеціально на те, щоб тут розізнатися в польсько-українських і українсько-москвофільських відносинах. Сітон-Ввотсон уже тоді належав до числа тих високо кваліфікованих публіцистів — дослідників, якими славиться бритійська журналістика і бритійська загранична політика. Рекрутовані з касти того десятка тисяч мужів, який збудував і управляє Бритійською Імперією, лучать вони в собі ерудицію вчених з обсерваційними дарами мандрівників та безпримірне почуття слушности, з глибоким розумінням бритійських інтересів у всіх закутинах земської кулі. Вони представляють собою не-офіційних, правда, але часто тим більше впливових амбасадорів.

На Габсбурську Монархію мала в останніх роках перед війною Велика Британія обік свойого амбасадора у Відні ще двох не-урядових амбасадорів. Оден з них був Вікгем Стід, кореспондент "Таймса" — на західну Австрію, другий був Сітон-Ввотсон — на Угорщину і на словянські народи Австрії. П. Стіда пізнав я тільки в Парижі, в часі мирової конференції, завдячую йому цінні політичні вказівки і знайомости, а честю собі вважаю, щоб був ним введений в його гостинну домівку в Лондоні. А п. Сітона-Ввотсона, головно тоді під іменем Scotus Viator своєю кампанією в обороні південних Словян і угорських Руминів проти мадярського насилля, пізнав у Львові. Припадок хотіву значенні "за велінням долі", що коротко перед його приїздом перестудіював я — тоді редактор "Діла" — капітальну книжку Сітона-Ввотсона про південних СловянThe Southern Slav Question and the Habsburg Monarchy (London, 1911). Обставина ся дала товчок довгим, інтимним політичним розмовам Сітона-Ввотсона зі мною, в яких мав щастя придбати собі до тої міри довіря того дуже здержливого, обережного і тактовного чоловіка, що дав він мені — річи, яку треба вміти оцінити — горяче письменне поручення до тодішнього провідника угорських Руминів, посла Вайди-Войводи. Кидаючи Львів, Сітон-Ввотсон лишив мені свою адресу в Лондоні, ми обіцяли собі писати, та війна вибухла і — склалось інакше.

***

В місяці липні 1914-го року, відбувши свою першу подорож до Франції, я поселився з родиною у гірськім селі романської Швайцарії, недалеко француської границі. Припадок хотів, що в тім самі пансіоні, що ми, жило кілька родин з великої буржуазії француської, англійської з котрими ми ввійшли, при столі і на прогульках, у дружні товариські зносини, непідозріваючи навіть, що деякі з імен, які ми тоді вперше почули, мали незабаром у війні, вславитися — очевидно по боці антантського, військового і цивільного фронту. Розмови, якими ми забивали наш час, крутилися коло — психоаналізи тай — очевидно! — коло польських, українських, австрійських питань, у зв’язку з захмаренням міжнародних відносин.

***

Вже в 1915, мимо маєвої перемоги під Горличами, коли я був друге в Швайцарії, зародився в мені скептицизм щодо неминучої перемоги осередних держав над союзниками, потім таки важкий сумнів, а врешті, після проголошення підводної війни "без обмежень", й повна зневіра в те, щоб з війни вийшли з цілими кістками — осередні держави. Осередні держави, себто й ми нещасні, котрі віддалися душею й тілом осередним державам, і тільки їм, забуваючи на той, не такий-то вже й трудний відгаданя прицнип, що слід дивитися й на задні колеса, та що у важних підприємствах треба себе не тільки обезпечувати, а й реасекурувати… Очевидно, я дуже добре розумію не тільки тодішні зверхні політичні труднощі такої доцільної політики, а й наші внутрішні перепони характеру більше психологічного, витворені в передвоєнній атмосфері нашої національної ідеології: подумати тілько заміну австрійських відносин російськими! Тому не диво, що пересічний галицький Українець довше ніж треба було "вірив" у перемогу осередніх держав, бо по-просту бажав собі їх побіди. Та від політичного проводу народу можна і слід було вимагати більшої далекозорости. Ну, до 1917-го року і його політика може бути оправдана: одначе від хвилі коли стало ясно, що альтернативи "Австрія чи Росія" вже нема, а зате на весь ріст виринула справа відбудови історичної Польщі.

На жаль, наш політичний провід ішов на німецько-австрійськім шнурку так сліпо і супроти Антанти непотрібно так провокаційно, що дістатися в той час галицькому Українцеви, з нашими ідеями проти Поляків і Росіян, на сторінки преси антантської або удержуваної антантою, було вже важко. Тим важче було зробити таке мені, котрий з родиною був зданий на життя з редакторства "Діла", котрий мусів до Львова за кождим разом вертатися та котрий мусів з тим безталанним "Ділом", так лавірувати, щоб не наразити або його на замкнення, або себе на прогнання з редакції. Результати сього лавірування були не світлі: патріотично-австрійські статті цензуру переходили очевидно, зате скептичні чи песимістичні оставляли по собі тільки білі стовпці. 

А коли писав протинімецькі чи протиавстрійські статті, то анонімно (таке було з вступними статтями в антантській Gazette de Lausane) або під чужим іменем (таке діялося у Tribune de Geneve, під іменем Д-ра Кока). Все те треба було робити в найбільшій тайні перед шпіонажею (в моїй готелевій кімнаті в Лозанні, в часи моєї відсутности, "Хтось" зробив дуже основну ревізію). 

Та все те була дрібниця, капля в океані, без ніякого поважного значіння. Треба було діл, явних і рішучих, а не потайних розмов і замаскованих статей. Ділом таким могло бути одно, єдине тільки: сотвореннє українських легіонів у складі антантських армій, з галицьких полонених на італійськім і инших фронтах. Треба було піти слідами Чехів (Бенеша, Масарика) і Поляків (Зморського, Дмовського), з усіми консеквенціями сього, отже й голосом на будучій мировій конференції. 

Для мене не було сумніву, що треба і то чим скоріше, творити легіон галицько-український. Помогти в тому повинні нам були мої швайцарсько-француські, а перед усім англійські зв’язки.

З найблисшими своїми другами говорив я про се у Львові; зі знавцями військового діла обговорювали ми технічно-організаційний бік справи і т.п. Всі ми прийшли до погляду, що треба мені з Швайцарії приготовили справу з антантою — в кождім же разі на підставі відомости й тихої згоди нашого політичного проводу. Кілька місяців по признанню чеського й польського легіонів у квітні 1918, поїхав я на короткий час до Швайцарії. Для ліпшого контакту поселився я з сином у готелі в Лозанні, де жили висші француські офіцири, інтерновані в Швайцарії. Написав я до Сітона-Ввотсона в Лондон, подаючи йому свою адресу в Лозанні, тай прискорено помчався через Відень до Львова.