"Нарід вітав своє військо". Спогад дивізійника про бій під Бродами

Минає вже понад тридцять років від часу, коли з молодечих вояцьких грудей лунало славне бойове "Слава!" всуміш із клекотом скорострілів та вибухами гарматних стрілен, пригадуючи ворогові, що українські змагання ще незакінчені, а продовжуватимуться до переможного кінця.

Був гарний соняшний ранок, яких так багато в нашій Україні, коли вояки Дивізії "Галичина" робили прорив із залізних кліщів оточення, починаючи бій, що не уступає таким історичним подвигам як Маківка, Лисоня й інші, які стали легендою Українських Січових Стрільців. Згадуючи сьогодні цей незабутній бій, криваву жертву Дивізії "Галичина" і поляглих друзів по зброї, ми хилимо голови перед їх тінями, бо вони вмерли з вірою в незаперечну правду, що доки житимуть українські люди, які готові боротися за здійснення ідеї Української Державности, так довго та ідея буде жити й наближатися до здійснення!

Коли сьогодні як учасник згадую цей бій в 31-шу річницю, хочу зупинитися на подіях, що попередили створення Дивізії "Галичина", подаючи їх так, як я їх колись сприймав і як це зробив би кожний інший юнак, що був там зі мною і мріяв здобути Українську Державу із зброєю в руках, наслухавшись оповідань батька про визвольну боротьбу під час Першої світової війни.

Це був пам’ятний 1943 рік, коли на Сході вирішувалася доля Другої світової війни, коли загально ширилася думка про неминучий упадок нацистської Німеччини, і коли була невідомою дальша доля сильно надщербленої большевицької держави.

Серед такого положення, коли обидва тоталітарні велетні, щоб перемогти, не рахувалися з винищенням великої частини людства, багато східніх народів опинилися перед питанням, як зберегти фізичне існування й бути готовими із зброєю в руках боронити прав своєї державности у випадку розвалу совєтської і німецької великодержав.

У таких обставинах опинився також український народ. Перед нами стало питання подвійної оборони: збереження фізичного існування і здійснення національного визволення. Для цього завдання постали дві формації, а саме: повстанські частини УПА, що тоді формувалися на Волині, та легальна модерно вишколена, ознайомлена з найновішою зброєю, Дивізія "Галичина".

Приблизно по-половині поміж цими двома формаціями ми поділилися — перші випускники Фахово-Технічної Школи у Львові, — про виїзд на працю до Німеччини ніхто з нас не хотів і думати.

Ідея повстанського руху в той час набирала широкого розголосу, а сама Повстанська Армія була в стадії формування; однак відчувався великий брак добре вишколеного старшинського і підстаршинського складу, тому багато юнаків, свідомих свого патріотичного завдання, вибрали Дивізію, хоча серце тягнуло в ліси, туди по вишколі можна буде повернутися, — думалося. Дивізія "Галичина", на протязі одного року перейшовши вишкіл в різних місцевостях тодішньої Німеччини, була готова до бою. Коло 15,000 добре вишколеного вояцтва стояло в її лавах.

У той час загальна лінія фронту пересунулась далеко зі Сходу, від Сталінграду аж на західньоукраїнські землі. Дошкульний брак людських резервів до боротьби з Совєтами примусив німецьке командування призначити Дивізію на український фронт, хоча існували сильні побоювання серед німців, можливого переходу повного складу Дивізії до УПА; що вже трапилось із деякими окремими відділами, що стали до боротьби із большевицькими партизанами раніше. Проте були й інші міркування: український вояк, борючись на рідній землі, буде боронити її до загину.

Серед вояцтва почали кружляти радісні вістки, що розташовують Дивізію по різних околицях Галичини — в Станиславові, в самих Карпатах тощо, а кожний юнак зокрема мріяв, що ще перед виходом на фронт, зможе ще раз зустрітися з рідними, з коханою дівчиною, чи дехто − з дружиною, дітьми. Тому кожний горів бажанням найшвидшого виїзду на рідну землю, щоб стати в її обороні.

Настали пам’ятні дні червня 1944 року, коли по вислуханні польової Служби Божої частини за частиною почали виїжджати на Схід. Радість і хвилювання обіймав кожного із нас, — радість, бо знову нас вітатиме рідна земля після однорічного скитання по різних вишкільних таборах Німеччини; а хвилювання, бо невідоме вояцьке фронтове життя.

Дивізійники ніколи не забудуть тих днів, коли в переїзді на залізничних станціях нарід вітав своє військо; дехто з нас мав нагоду стрінути рідних, а дехто лише кинув поглядом на рідний дім, що трапилось і мені, бо поїзд ... спішився на Схід. Люди приймали нас, чим хто мали та з вірою в перемогу прощали нас. Недалекий уже фронт був перед нами.

В часі від 15-го червня до 5-го липня Дивізія переїхала на призначений відтинок східнього фронту, вивантажуючись на станції Ожидів. Тут довелося вперше перейти бойове хрещення. Я командував чотою протилетунської артилерії — "двійки", моїм завданням було обороняти тяжку протилетунську артилерію від низьких налетів ворожих літаків, як рівнож обороняти її від наступу піхоти. Ще добре ми не розвантажились, а вже совєтські "Іллючі"бойові літаки "Іл" привітали нас вогнем на станції.

Деякі наші частини в багатьох випадках при займанні бойових становищ заставили місця фронту порожніми, або вже зайнятими ворогом, і треба було збройно вибивати його звідти. Ми не були до цього цілковито приготовані, однак українські вояки були свідомі, що боронять вже останнього окрайця своєї землі. Сміливо й по-геройськи займали ми призначені нам становища та старалися їх вдержати, хоча б із великими жертвами для себе. Дивізія опинилася в розпалі бою, займаючи відтинок від околиць Бродів аж по Золочів. В загальному відчувалася тривога, щось було не в порядку, здавалось, що ми опинились у засідці.

Ворог почав безпощадний бій, намагаючись знищити Дивізію в її бойових початках, бо знав, що в її лавах, разом із ветеранами Першої світової війни стоїть найкращий цвіт української нації, що покинув книжку, рідню, а неодин — жінку й дітей, щоб продовжувати боротьбу українського народу з наїзником. Хитро розкинені ворогом летючки та відозви не мали ніякого впливу на вояцтво — кожний з нас знав одне: боротьба до перемоги або до загину!

Перше бойове хрещення вояцтво видержало по-геройськи, однак не надовго. Прийшов пам’ятний день, коли Дивізія "Галичина" опинилась у залізних кліщах ворога, оточена з усіх сторін.

Неначе перед бурею на нашому відтинку напроти Суходолів було досить спокійно. Користаючись з нагоди, ми з поручником поїхали в сусіднє село за справами. Ще добре не встигли розгляджутися, як в село за нами приїхав зв’язковий, щоб негайно повертатися на становища, бо приїхав командир нашого батальйону. І просто не хотілося вірити, коли командир повідомив нас, що ми оточені ворогом.

Це був пам’ятний і сумний день також для цілої Галицької землі, бо в той час ворог проломив оборону й пішов у наступ на всьому галицькому фронті. Дивізія опинилась у перстені: Буськ — Ожидів — Олесько — Гута — Майдан — Княже — Красне.

На нас, оточених навколо, почалася безпощадна атака ворожих частин. На Дивізію й рештки 13-го корпусу від сходу до сходу сонця налітали ескадри винищувальних ворожих літаків, паралізуючи нашу оборону. З двох сторін нас обстрілювали артилерія й танки, не говорячи вже про піхоту, яка почала генеральний наступ. Наші оборонні лінії заломилися. Лави оборонців з дня-на-день рідшали, застелюючи поляглими поле бою...

Почала дошкульно відчуватися нестача амуніції та пального до автомашин, бо Дивізія за час перебування на фронті не одержала жадної достави, тільки користувалися зброєю і амуніцією, привезеною з собою із вишкільного табору. Під натиском ворога рештки 13-го корпусу почали фатально скупчуватися, а це давало можливість ворогові нищити корпус ще більше.

Розбите вояцтво Дивізії зконцентрувалося в більшості в лісі, селах Підлісся, Ожидів та в околицях могили Шашкевича. Тут у підніжжі могили були наші останні становища тяжкої протилетунської артилерії, що нам залишилася після відступу із Суходолів, де нам прийшлося обороняти відступ нашої піхоти 30-го полку. На відворотній дорозі тяжка протилетунська артилерія також обороняла наш відступ в околицях Ясенева проти совєтських танків, які появились несподівано, щоб відгородити шлях відступаючим частинам.

Перша спроба прорватись у сторону Буська не дала успіху. Несподівано наспіла вістка, щоб пробиватись вбік околиць Золочева, куди ззовні оточеного кола пробивалися до нас дві панцерні дивізії, щоб допомогти проривові.

***

Нераз тепер, коли бачимо молодих людей, які байдуже ставляться до долі свого народу, насувається думка: скільки могли б зробити для України ті, яких ми залишили під Бродами, які не питались, що їм Україна дасть, а своєю жертвою молодого життя засвідчили свою безмежну любов до Батьківщини.

І так через Білий Камінь, Белзець ми дійшли до села Почапи. На тому шляху ворожі літаки збирали своє найбільше жниво; вздовж усього шляху палало одне суцільне вогнище, де горіли рештки воєнного виряду, а навколо все було істелене людськими і кінськими трупами.

У Почапах ми перебули ніч, а зі сходом сонця почали дальший наступ, що його перервала поява ворожих танків, які заломили остаточно наші лави. Довелося знову відступати в село, залишаючи на полі багато вбитих. 

Головне скупчення нашого вояцтва прямувало на південь, стараючись перейти місток під залізницею. Ворог спрямував туди свій вогонь. Із заходу в нашу колону врізались ворожі танки, розчавлюючи по дорозі безпощадно все. У головній колоні збільшилось замішання. Усе кинулось панічно через залізницю в сторону гори під лісом. Цілу площу перед залізницею заливав ворожий вогонь. Лише ця площа роз’єднувала нас і ліс, куди відступала основна маса нашого вояцтва.

Разом з нашим військом багато місцевого населення старалося прорватись через ворожі становища, воліючи навіть смерть, ніж залишитися під пануванням большевиків. І тут пригадується ще один трагічний образ у моїй пам’яті, що залишився зі мною назавжди: Коли мені щасливо вдалось перебігти через долину і залізничний шлях, я дістався на край лісу під охорону дерев, і тут спіткнувся на два тіла — труп українського старшини та біля нього смертельно поранена дівчина в її передсмертні хвилини. Цей образ не дає забути мені, що українська нація бореться ціла, що немає різниці, чи це чоловік, чи жінка, а всі разом стоять у боротьбі і несуть криваві жертви.

Коли востаннє кинув поглядом в сторону долини, то там ще клекотіло, а горою кружляв ворожий літак, неначе зловісний ворон, що дожидав кінця своєї жертви.

Тільки кількасот щасливців вратувались із цього прориву. За приблизним обрахунком повернулися 2.500 вояків до складу іншої дивізії, 4.000 залишилися в УПА, 2.500 потрапили в полон. Із протилетунської артилерії, яка складалась із трьох сотень із допоміжними частинами, тобто з 860 вояків, повернувся лише вісімдесять один вояк. А решта полягла на полі бою, зрошуючи кров’ю брідські поля, — свою українську землю.