Мир, що повернув Україну світові. Дмитро Донцов про Брестський договір

В 1928 році минає десять літ від підписання Берестейського миру між Україною з одної сторони, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією — з другої.

На перший погляд тяжко відрізнити цей мир від інших, що закінчили світову війну: від Версальського, Сен Жерменського, Севрського чи Тріанонського. Мир як мир, тільки що "без анексій та контрибуцій", але й такі мирні договори знає вже історія…

Та хто захоче зазирнути глибше в цю подію, той побачить, що вона була симптомом далекосяглої зміни в уложенню політичних сил Середньої та Східної Европи, що значення цієї події, хоч і як важне для самої України виходить далеко поза її межі, та що вагу Берестейського миру відчуватиме ще ціле ХХ століття на землях де тепер панують Москва, Польща, Чехія та Румунія.

Обставина, яка надає особливої ваги мирному трактатові, є та, що одним з його контрагентів була держава, яка в новітніх часах не зявлялася самостійною на міжнародній арені. Вперше по Мазепі і Орлику вступила тут Україна на арену міжнародних зносин як рівнорядна і рівноправдна сила з якою договорювалися інші про її долю і становище серед сусідів. Берестейський мир був миром з вчорашнім мерцем, з народом, в якого тіло вбивали свої граничні стовпи дві сусідні імперії, вбивали здавалось би, на завше — щоби в 1918 році засісти з представниками цього народу при однім столі "як рівний з рівним".

Ми обходимо 22 січня роковини Четвертого Універсалу Центральної Ради, як свято української державності, але не треба забувати, що він був в сути річи лише декларацією нашої незалежности, а лиш Берестейський мир надав тому декляративному актови — санкції доконаного факту.

Коли ми так дивитимемось на мир в Берестю, як на фактичне осягнення суверенности, то цей факт набере тим більшого значіння через те, що серед окраїн бувшої Росії Україна перша вступила на цей шлях фактичного виділення в самостійний державний організм. 

Зміст того мирного договору показує нам, якою силою могла би бути на европейському сході дійсно суверенна, скріплена в середині Україна.

Всі мемуаристи цих часів однозгідно стверджують, як дуже залежало центральним державам на цім мирі. На коронній раді у Відні, де граф Чернін здавав звіт з Берестейських переговорів (оповідає в споминах генерал Арц) австрійський премієр д-р Зайдлєр домагався негайного замирення з Україною, бо становище людності монархії було катастрофальне. У великій потребі Австрія згодилася навіть на такі точки договору, які нарушували суверенність тисячлітньої імперії над її землями (обіцянка автономії Галичини) і перекреслювали довголітню лінію її польської політики, в якій особисто була заінтересована династія (уступлення Україні Холмщини), — так був їй потрібен мир з Україною. Для цього мира поробила вона уступки, яких не добилася б від неї Росія, коли б зважилася на сепаратний мир в 1917 році… і ці уступки вирвала від наддунайської монархії Україна, ще не сконсолідована, щойно повстала.

Деякі генії політичні, що передбачають всі події … post factum, нарікають на "берестейську" орієнтацію нашої політики, бо мовляв на манівці вона нас завела, реального нічого не дала… Смішні твердження. Бо повторюю коли ледви народжена, в пелюшках ще, українська держава могла так заважити на політичних терезах Східної Европи.

***

Але цей мир мав ширше значіння, не лише для України. Коли ми звернемо увагу на контрагентів України, дивні історичні спомини насунуться нам. Цими контрагентами були: Туреччина, та сама, що посилала колись султанський фірман і гетьманську булаву Дорошенкові… Цісар, той самий, що колись слав прапори свої Запорожцям, єднаючи їх до Союза з собою… Німеччина, політична наслідниця Бранденбурга, з яким Хмельницький укладався про долю Польщі… Це було воскресення давних традицій історичних, де Україна грала активну ролю.

Границі з Заходом установилися вперше від ряду довгих літ, не Москвою, а Київом… Справу полудневих границь, справу Чорного моря рішалася не в Москві, а в Київі… Питання миру і війни на Україні рішалося не в Москві, а в Київі… було щось свіжого, великого і нового в цій ситуації, створеній волею народу в памятні дні Берестейського мира. 

Хто хоче, може бачити в тім новім шляху, на який вступила Україна, не шлях, що десь губиться в майбутнім, а лиш епізод, урвану стежку. Але так може говорити лише не обізнана з минулим думка холодного споглядача. В 1855 році Росія мусила desinteressment, щодо Словян Отоманської імперії, по Горлицькім погромі мусіла вона фактично зректися вмішання до справ Австро-Угорських Словян, нарешті — по Берестейському мирі — згодилася на "незаінтересованість" в справах всіх своїх бувших західних окраїн. 

***

До Берестя українські політики поїхали напів змушені до того обставинами. Багато промовців Центральної Ради висловлювалися проти сепаратного миру — Кушнір, Шраг, Винниченко і це була пануюча думка уряду. Трохи згодом Генеральний Секретаріат таки вислав до Берестя, де вже відбувалися переговори між центральними державами і Росією, свою делегацію, але і тоді тільки для контролі над переговорами, який на думку українського уряду був управнений вести тільки "правовитий" всеросійський уряд — за Московщину і за Україну. А генеральний секретар закордонних справ О. Шульгин дуже журився тим, як то мовляв Україна може "зрадити" Англію і Францію — "своїх союзників".

9-го лютого 1918 року був початком нової ери для нашої половини контіненту; він лишиться вихідною точкою для українського Київа, а для інших — memento’м, пригадкою, що теперішній уклад Східної Европи — не є вічний.