"Ніяким Розумовським він не є, а тимбільше з гетьманського роду. Все ж таки вважаю його корисною людиною. На мою думку, він американський, а може й англійський розвідник", — так казав Євген Коновалець про засновника "Українського бюро" у Лондоні Якова Макогона.
"Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина" — це нова книжка Івана Монолатія, яка влітку вийде у видавництві "Лілея-НВ". Автор розкриває маловідому біографію діяча та мецената української еміграції. "Локальна історія" публікує фрагмент книжки.
Іван Монолатій
кандидат історичних наук, доктор політичних наук
S.P.Q.R.Senatus Populus Quiritium Romanus (раніше – senatui populoque Romano – "вдячність Сенатові і римському народові") – "Сенат і громадяни Риму", "Сенатові і громадянам Риму"
Зазвичай писання біографії — це завжди виклик і протагоністові, і наратору. Вони разом, але майже окремо, йтимуть зарослими стежками життєпису, десь краще, а десь гірше.
Герой цієї книжки — майже не відомий сучасному українському читачеві американець українського походження Яків Макогін1880–1956, здобутки і втрати якого досі цілком по-різному розуміють у США та в Україні.
На американському континенті його найбільші заслуги криються у військовій справі напередодні і під час Першої світової війни, в Україні — його воліли б вшановувати найперше, як громадського, політичного діяча і мецената задля української справи, зокрема 1930-х років., а якщо б так далі пішло, то й як "достойника нації".
Макогонове життя, справді, подібне до американських гірок, про які на його рідній Жовківщині на Галичині, мало хто тоді чув. Він пройшов шлях від підданого Габсбурґів до громадянина вільного світу — США, вдало використовуючи не лише обставини особистого життя, перебіг національно-визвольної боротьби українців у ХХ столітті, а ще й міжнародну кон’юнктуру, власне оточення і зв’язки його дружини в американському істеблішменті. Не зовсім ці обставини спричинилися до того, що вічний спочинок американський герой і/або український патріот (ним він, мабуть, хотів бути) знайшов на Арлінґтонському національному цвинтарі.
Для початку треба чимало прочитати, щоб зрозуміти місце і роль цієї особи в історії, котра видавала себе за "князя Розумовського", спробувала маніпулювати розрізненими політичними таборами українців у 1930—1940-х роках. Саме тому для допитливців нашої історії й написана ця книжка.
Отож про її архітектоніку. Найперше варто мовити про 27 взаємопов’язаних сюжетів, що разом свідчать про дату народження героя книжки – 27 числа місяця вересня року Божого 1880. До слова, 1 січня 1880 року у Львові видали друком перше число щоденника Діло, на сторінках якого міститься чимало інформацій про активність Якова Макогона у 1920—1930-х роках. Деталізуючи контексти довкола протагоніста, кожен із 27 сюжетів містить вступні, містифіковані роздуми наратора про світ довкола, цінності та ідентичності, що їх треба і не конче захищати.
Макогонова біографія має своєрідний засновок "De rerum natura" (І), візитівкою якого є заклик "Ніколи не вірте!" у те, що може (чи могло б) бути. Одразу хотів би застерегти читача від поспішного висновку, мовляв, тут немає що читати, адже ці сюжети, фактично, є своєрідною читанкою фрагментів якихось некрологів, листів, секретних досьє спецслужб чи довідкових видань. Не хочу переконувати у зворотному — справді цей блок інформації є блоком інформації, почасти суперечливої, помилкової, щедро пересипаної домислами, вигадками, оціночними судженнями і/або звинуваченнями. Однак це зайвий раз запрошуватиме мого читача спробувати дізнатися правду про незвичайного українця ХХ сторіччя.
Забігаючи наперед, зауважу, що висновок "Corpus delicti" (VIII) вже немає нумерації, як наприклад, інших 27 сюжетів книжки. Адже тут мовиться про завершену біографію мого героя, зокрема й про те, як її можна було б потрактувати з погляду фактів, аргументуючи їх інтерпретацію через призму етнічних історії, політології, соціології, а ще національних інтересів й безпеки. Саме тут мій герой зриває усі свої маски, а його "героїчне" життя певною мірою демістифікується. Однак чималі відкриття чекатимуть на читача у цілком автономній частині "Littera scripta manet".
Натомість, коли мова про "тіло" книжки — тут маємо чотири розділи, названі мною "Діями", плюс "Інтермедію" та "Інтерлюдію". Всередині цих хронологічно-тематичних блоків й відбувається життєва драма Якова Макогона та його оточення — близького і далекого водночас.
Про найголовніших політичних акторів української та чужинної історії свідчить й блок на початку книжки — "Dramatis personae" (хоча, як побачить уважний читач, цих подієвців у самій книжці є набагато більше).
А ще варто повідомити Містові і світу, що кожна "Дія" має свого "тематичного" проводиря — з галереї англомовних поетів і письменників ХІХ—ХХ століття, зосібна Волта Вітмена (ІІ), Езру Павнда (IV), Вільяма Батлера Єйтса (V), Торнтона Вайлдера (VII). "Інтермедія" та "Інтерлюдія" мають свого провідника — Томаса Стернза Еліота (ІІІ, VI).
Саме їхні поетичні та прозові рядки допомагатимуть зорієнтуватися у веремії мотивацій, дій і вчинків мого героя (хоча, ясна річ, він такого й близько не міг собі подумати, а промовляти — й поготів).
Ба більше: починаючи від "De Rerum Natura" (І) і завершуючи "Corpus delicti" (VIII), епіграфами до усіх частин книжки будуть міркування Марка Туллія Ціцерона, який, за визначенням Плутарха, "уславився не лише як найвидатніший римський оратор, а й як обдарований поет"Плутарх. Порівняльні життєписи; пер. з давньогрец. Й. Кобова та Ю. Цимбалюка. Київ: Дніпро, 1991. С. 338. , а також віршовані рядки моєї сучасниці Емми Андієвської, світ якої є "і світ морально-етичних (часом навіть, як це не дивно, соціологічно-політичних) роздумів"Координати. Том ІІ. Антологія сучасної української поезії на Заході. Упорядкували: Богдан Бойчук і Богдан Т. Рубчак. В-во "Сучасність", 1969. С. 367. . Цього, вочевидь, бракувало моєму героєві.
Та все ж таки повернімося до структури книжки — її взаємопов’язаних частин.
Відомо, що аби щось стверджувати на певне, варто почати щось робити — "Усе починається!". Зокрема "Ex nihilo" — про ім’я та прізвище, професію і службу, вигадки та поразку мого героя.
Продовженням легенди Якова Макогона стане "Ars Amatoria", сюжет якої багато що пояснить у його картині світу, а щось — вкотре заплутає читача.
Але все-таки початок справжнього розслідування Макогонової історії криється у "Homo Americanus" — "Усе продовжується!". Тут на читача чекатимуть будуть мандрівки, фантазії, легенди, місіонерство й оточення мого героя (і не лише його).
Натомість найважливіші факти з його біографії, зокрема його активність як політичного актора криється у "Homo Ucrainensis", ключовим поняттям якого стало словом "інколи". Тут уважний мандрівець моєю книжкою знайде цілий джентльменський набір: фальстарт, інцидент, незнайомця, проєкт, а ще й фіаско.
Звісно, це ще не кінець історії, адже попереду буде "Deus ex machina" — пояснення того, що відбулося і/або планувалося і "своїми", і "чужими" щодо Якова Макогона, а також як він спробував усіх обвести довкола не лише пальця.
А вже наприкінці, "Ad Infinitum", коли слово "завжди" підводитиме риску в Макогоновому життєписі, побачимо значення добродійства з лиходійством, роль місця, війну з миром, або все те ж, але навпаки.
Переконаний, що лише не лінивий не засне над Маконовими і, звісно, авторськими діяннями. Для зацікавлення особою Яківа Макогона — на самому початку і наприкінці книжки — читач знайде "Pro scenium" і "Acta est fabula", в яких, спочатку, подаються матеріали спеціальних слухань в Палаті Представників США, фігурантом яких був і мій герой, а відтак — Макогонові зізнання ув одному з його численних листів.
Насамкінець про джерела цієї книжки — "Ad Fontes". Керуючись Плутарховою засадою, мовляв, "той, хто задумав написати історичний твір не лише на підставі легкодоступних вітчизняних книг, а й багатьох іноземних, розпорошених по далеких країнах"Плутарх. Порівняльні життєписи. С. 316. , вартувало віднайти саме те, чого бракувало моїм попередникам для більш-менш повноцінної реконструкції політичного портрету мого героя.
Він, вочевидь, був би прихильним до правових норм габсбурзької Галичини, на якій народився: "Кожній людині належить природне право доброї слави перед усіма іншими: отже, ні від володаря, ні від власника не можна вимагати документального підтвердження його титулу"Цивільний кодекс Галичини, 1797; пер. з нім. М. Мартинюка, О. Павлишинець. Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2017. С. 83 (Друга частина. Другий основний розділ. § 45), а от автор цієї книжки — зовсім ні, дошуковуючись фактів передусім в архівах.
Тому-то слід говорити про неопубліковані архівні документи, назви справ яких вже самі по собі промовляють на користь протагоніста цієї книжки, хоча, звісно, у дуже різний спосіб. Цих документів, як бачимо зі списку використаних джерел, не так багато, як мені хотілося б:
в Україні: "Дело Макогин Якова Филлиповича, американского подданого, руководителя украинского националистического движения"Державний архів Чернівецької області. Ф. 30, оп. 1, спр. 99;
у США — "Official Military Personnel File for Jacob Makohin. Service number 000155045" The U.S. National Archives and Records Administration / National Archives at St. Louis, Record Group 127; "Матеріяли про справу Якова Макогона. 1936—1937"Архів Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці, Архів Яна Токаржевського-Карашевича, f. 38;
у Канаді — "Activities of J. Makohin. 1937"Department of External Affairs. Record Group 25. Volume 1838. File number 538, "Makohin, J. L."Olha Woycenko fonds. MG30-D212 / R6795. Volume 4. File number 11, "Makohin, J."Olha Woycenko fonds. MG30-D212 / R6795. Volume 14. File number 16 (усі — Library and Archives Canada — Bibliotheque et Archives Canada., Ottawa, ON.);
у Великій Британії — "Soviet Intelligence Agents and Suspected Agents. Jacob MACOWEN, alias MAKOHIN: Austro/Ukrainian, later American"The National Archives, Kew — Security Service. Reference: KV 2/1239, KV 2/1240;
у Франції — "Dossier 4792 MAKOHIN, Jacob. 1931–1935"Archives Nationales, Intérieur. Fichier central de la Sûreté nationale: dossiers individuels de MA à MAR (fin XIXe siècle — 1940). 19940462/50;
в Італії: "Fascicolo personali 758 (Makoin Lee)" Archivio Centrale dello Stato. Ministero dell’interno. Direzione generale pubblica sicurezza. Divisione polizia politica (1927–1944);
у Швейцарії — "Makohin Jacob und Frau. 1932–1934"E2001C* Abteilung für Auswärtiges: Zentrale Ablage (1927–1936). Signatur E2001C#1000/1533#2201*; "Makohin Jakob. 1932–1937"E4320B* Bundesanwaltschaft: Polizeidienst (1931—1959). Signatur E4320B#1991/243#813* (усі — Schweizerisches Bundesarchiv).
Чимало розрізнених матеріалів щодо біографії Якова Макогона, а також сюжетів пов’язаних з ним або його оточенням, зберігаються в архівних, бібліотечних та музейних інституціях, без використання яких біографія Якова Макогона, репрезентована у цій книжці, була б неповною. Зокрема це:
в Україні — у Галузевих державних архівах Служби зовнішньої розвідки України і Служби безпеки України; Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України; Центральному державному історичному архіві України, м. Львів; Львівській національній науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника НАН України; Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Йосафата Кобринськогом. Коломия;
за кордоном — у США (National Archives The U.S. National Archives and Records Administration; United States Holocaust Memorial Museum; Hoover Institution. Library & Archives; Special Collections and University Archives, University of Massachusetts Amherst Libraries; CIA Readingroom; FamilySearch; Архів Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці); Франції (Українська Бібліотека імені Симона Петлюри — Bibliothèque ukrainienne Simon Petlura); Італії (Archivio Centrale dello Stato); Швейцарії (United Nations Archives at Geneva; Schweizerisches Bundesarchiv); Польщі (Archiwum Akt Nowych; Biblioteka Narodowa w Warszawie).
Додаймо сюди пресові й спогадові матеріали, збірники документів та матеріалів, листування, поодинокі наукові видання українською та чужими мовами, публікації замовного, пропагандистського чи ідеологічного змісту, в котрих герой цієї книжки також фігурував і надалі фігурує.
І про наболіле: дотеперішні пошуки документів Якова Макогона і/або документів про нього в архівосховищах Чехії і Німеччини успіхів, на жаль, не мали. Цей факт залишає напівдослідженими окремі сюжети його біографії. Однак вже і тепер відомо точно: в українському проєкті американець українського походження Яків Макогін — він же лжекнязь Розумовський — таки облизав макогона! Недаремно герої вистави Ігоря Костецького стверджували: "Звичайний макогон. Здоровецький і пустопорожній. — Але ж гарний! — Ну, й що з того?"Ігор Костецький. Близнята ще зустрінуться. Вистава в масках. Театр перед твоїм порогом. Три п’єси. Мюнхен: Видання «на горі», 1963. С. 120..
Насамкінець, читаючи цю книжку, пам’ятаймо розмірковування Джорджо Вазарі, який стверджував: "Хто не знає, що слід по зрілому роздумі самому вміти приймати чи відкидати те, що ти збираєшся вжити в роботі, не здаючись на ласку чужої теорії, бо, не поєднана з практикою, вона не дає майже нічого?"Джорджо Вазарі. Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів; пер. з італ. Київ: Мистецтво, 1970. С. 162. .
Argumenta non numeranda, sed ponderanda sunt!
З книжки Івана Монолатія "Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина", Івано-Франківськ, видавництво "Лілея-НВ", 2023, с. 9-12.