Іван Керницький “Мій світ”, 1936 рік

I

Побілів від порохів позбиваний колесами цісарський гостинець, а пухка і їдка перина, що в ній грязюки по кістки, так само вперто і без милосердя припікає з-під споду підошви, як зверху липневий жар смалить зіпріле чоло.

Лінивий клапоть блакиті, а радше покришка з розпеченої цинкової бляхи, притолочив згори дві широбедрі фоси, що розсілися обабіч сивого гостинця. На придорожнім бодяччі бурмотять сварливі ґедзі, з-під пороху несміливо пахне орішина.

Рожево-білява орішина.

Йду.

За мною плентаються сновидами підскубані верби й роздзвонені стовпи телефону з чорними хвостами ластівок на дротах. Десь понад фосою скрегоче зубами серп, свищуть зжаті жмені — о, знову бебехнув сніп, щось там тріщить: може, то свіжа стерня, може, чиїсь крижі. Не бачу, хто там і що там, сліпота очі присіла, гірко і терпко від поту, як від полину. Шия мучиться у лещатах цивілізації, наче в обіймах боа-констріктора: еге, твердий ковнірець і краватка в цяточки. В’януть в’язи, мліють кістки від невинного клуночка і теки, напханої газетним барахлом. На долонях повискакували пухирі...

Тяжко!

Щось затяжко в цей млосний пополудень нести на собі вантаж двадцять другої “юної весни”... Ну так, юнак: каблукуваті, наче в емерита, плечі, заломані груди — у середині приграє фізгармонія, чоло, як зморщений пергамент, а до того в душі той полин.. Гіркий полин!

Йду.

Лице шквариться на сонці, як на сковороді тонкий схаб. У скронях дудонить ротаційна машина, в ухах ще вариться, наче в чайнику люцифера, міський гул, лементують примхливі телефони: “Алло! Редакція?” Підстрижені верби і стовпи міняються в очах лавиною шпальт і титулів, а кожна ластівка репетує:

— Сенсаційні новини! Чи буде війна?

Боже! Череп мені тріскає! Млість б’є... Чути здохлятину: це мені в ногах з-під купи пороху відкинула мертву головку маленька пташка. Жовтавий животик, судорожне скоцюрблені лапки, а крильцята в такі самі цяточки, як моя краватка. Комашня колядує, добирається до очей-кораликів — бал...

Знову між житом цвенькнув серп і свіжий сніп струсонув колосистою гривою. І тихо... Ятриться сонце у блакиті, як невтишений біль, занімів сп’янілий день.

Йду.

ІІ

Ця стежка...

Гадючка через фосу, між нивками.

Жито в хлопа, як білий гай. Наворусилось колосся, рій шорстких поцілунків обсів зболене чоло, а від тих пестощів мені так добре-добре. Йду, а білий гай дивується, розкладає раменами, синьоокі волошки наполошено розплющились: підемо під серп?.. Із мачків тихо линуть зів’ялі пелюстки — жива кров капле; кучеряві горошки лестяться до колін, а лепчиця з полетицею обтулюють чорні рани в лоні матінки-землі, що порозтріскалася від пестощів розгнузданого липня. З тих порепаних і засклеплених ран сунуть без кінця і міри якісь дивні лапаті й волохаті створіння, вовтузяться, рачкують поміж пирієм, чогось пнуться стеблинням угору і летять сторчака вниз... Руда пшениця наїжила вусики, торохтять стрибунці, мов скоростріли, чепурний льон кланяється у пояс борозні, ячмінь заснув, як парубок під грушкою в неділю... Співає заквітчана нива конюшини мелодійним хором джмеликів. Житня стерня зазеленіла рясно, невизбирані колосочки, на стежці розсипалось молоде зерно... Стоять чубаті полукіпки. Під межею забув хтось полив’яний дзбанок...

— Дай Боже щастя!

— Дякую, дай... А то ти?!

Дов’язував жито на нивчині. Якраз крутив перевесло, а зерно сипалося з-під пальців, як з-під трибів. Був босий, роздягнений. У волоссі срібло й остюки. Дужі груди розхристані, сорочка, як хлющ. Загорів од сонця, чоло в перлах краплистих і жарких. З ясних очей — теплий-теплий привіт.

Батько!

— Ади, і жнець, і в’язальник! А я тут прію і мордуюся... Го-го, пан уже у відпустці? В сам час трапив, на жнива!

Цілує мене в розпалене, мов жар, чоло — такий шорсткий цей цілунок, як дотик житнього колосся, і такий ласкавий. Чую, як б’є з нього дивна міць, бухає тепло — тепло землі, зачмеленої сонцем і пахощами сніжно-білих гречок. Довго держу в долонях батькову жилаву руку, порепану, потріскану, як самий чорнозем, із мозолями на щиколотках та кривавими задирками на обдертих пальцях.

Так дивно: здається мені — як лише випущу з рук ту сильну жменю, так усе піде ходором, усе провалиться в якусь безодню...

— Ов, ти щось марний... Може, тобі повітря бракує? Може, ти їсти не годен?.. О, їж, небоже, пакуй, що дають, на силу! Як будеш їсти і будеш пити, то будеш жити. Ти диви на мене: шістдесят на карку, одною ногою уже туди наставився, а ще роблю? А ти що? Гей хрущ... Позеленів...

А потім крадькома — налякано, притишено:

— Може, ти хорий?

Сміюся:

— Але ж ні, не бійтеся...

Батько кладе на стерню два снопи з буйними шелестячими чубами.

— Сідай.

Обсипається золото з неба, як зерно з перестоялого жита.

Навкруги — сіменаті ниви легіт колише, жебонять оси на межі, паленіє кущ терену, сохне кривавник. Батько добув з-під корчика писаний дзбанок, з якого пруть навтікача зозульки і мурашки, та байду разового хліба. До м’якушки прилипли білі пелюстки ромену.

— Може, покушаєш нашого торта, хе-хе!

Регочемо обидва. П’ю теплу воду з глиняного дзбаняти, жую чорний макух із відсталою на три цалі шкіркою, тулюся до китиць з колосся і волошок, вдихаю аромат свіжої стерні, п’янію від нього, немов від чаду... Легко мені — чарівна снага вливається y кров, вона вже не вариться, як у пеклі смола, а пливе спокійно, наче розлога річка лугами. Розпростуються згорблені плечі, у грудях розлив хтось животворний бальзам. Сонце таке ласкаве, голубе, небо сміється до мене, як очі любої дівчини. А я голосно жвакаю насущний, що ліпиться до зубів, гей карук, і також сміюся до сонця, до червони маків, до крикливих костогризів на самітній яблуні серед поля. А мій сивий і дужий батько сидить поруч і не зводить з мене своїх добрих очей. Показую йому пухирі на руках від клунка і теки, а він а качається з реготу.

— Ха-ха! Ото хлоп! Що такі руки варті? Навіть пироги ліпити нездалі...

Із-за пазухи випало батькові кілька стручків гороху.

— А бодай-га... Я тому малому гунцвотові вирвав. Най мале тішиться.

— Василькові? Я йому щось тут маю. Чоколяду...

— Пхі, ще що... Чоколяду! Аби був купив фунт солі, бо нема...

Стурбовано схилив чоло, скаржився... Але зараз похопився, заговорив:

— А за війну там не чути?

— Чути,— кажу розсіяно.

— Ге, тре’ братися до роботи. Сабаш заходить.

Роздягаюся, закочую рукави, зношу снопи докупи, а батько кладе полукіпки. Стелеться полем тиша, чути тільки, як шарудить колос і гаморять стрибунці. Сонце клониться до землі, лісам, ланам і травам та прощає їх довгим золотистим поцілунком.

Меркне день.

ІІІ

Йдемо полями, як духи... Попереду плечиста батькова постать у льняній сорочці, з серпом на рамені і стручками гороху за пазухою. Це для мого маленького братика Василька, що досі, певно, порпався серед дороги в порохах, а тепер десь, обмурзаний і з позбиваними пальцями та батіжком з вербового лика, марширує на свіжу бульбу. Колись-колись я також так порпався в поросі, й мені тоді тато приносив горох за пазухою. Але то було так давно, так давно...

Сонце запалося у синю глибінь вечора. Міняться кров’ю і самоцвітами баранці хмар. Цвіркуни на межах завели гучне весілля, їм вторують здалека басами жаб’ячі оркестри на ставищах, де ходять ночами блудні вогні, як причинні душі. В кущах, засинаючи, метушаться молоді пташенята.

Там — у прогалині — села не видно, але чути, як гаморить ручай, як блимають віконця вогниками. Вдарив дзвін на всеношне, аж стоголосою луною здивувалося темне поле. Бачу, як батько зняв бриль і голосно хреститься. На березі, рінню вкритому, мовлять хором вечірню молитву високі крислаті сосни.

Ніч розпустила чорні коси, як молода перед шлюбом. Батькова постать зникає мені з очей, розпливається у сутінках, тільки глухо стугонить хода по вечірніх росах. Як столітні меди, як хата, Купайловим зіллям замаєна, пахне земля. З нив, облогів та загумень, з лугів, де дишуть кменом і тонуть у молочній купелі стіжки сіна, з розстайних доріг, де причаївся Блуд, де чорніють самітні хрести й закляті у віковій мовчанці кам’яні скитські баби, з болот і мочарів, де вродливі дикі лелії вдивляються сніжними личками в густі калюжі, з темрявих борів, де цвітуть липи й стигне живиця на смерековій корі,— ген з усіх-усюдів іде межами і борознами, по росах, по сонних голівках квітів, котиться, пливе дужою лавою дивний, могутній і ласкавий подих.

Це земля благословить.

Земля свята, напучнявіла з гіркого поту мого батька і діда. Земля родюча і плодюча, що пахне амброю й материними грудьми. Земля, що дає чорний хлібець діточкам з русявими кучерями та чорну труну струдженим кісткам батьків.

Земля благословить.

Благословить і мене, свого блудного сина, що змалечку відцурався її, пішов шукати квітку щастя на перехресних світових стежках. Чую, як голубить мене, як пестить, як гладить побурхане волосся, наче ніжна мамина долоня. Чую, як поле повними пригорщами бере полин з моєї душі й розкидає геть по борознах. Чую, як гасне в серці біль, мов падаюча зірка, як груди роздимає буйна радість, як бунтується кров. Я тепер — гей безжурне шибене хлоп’я з батіжком із вербового лика, йду, підскакуючи, за татом з поля!.. Йду окрилений, повний безмірного щастя й любові і несу в серці безцінний скарб — благословення рідної землі, а на чолі — шорсткий батьків поцілунок, що променіє, як усі зорі на синім небі.

Йду, а передо мною мій тато, мій сивий, плечистий, спрацьований тато з потрісканими мозолистими руками. Несе на рамені серп, а за пазухою, під теплими грудьми, стручки зеленого гороху ще для того другого, наймолодшого, сина.

Із-за темної крислатої сосни викотився великий блідий місяць і мережить сріблом батькову льняну сорочку, холодний блискучий серп та сліди босих ніг на білій запорошеній стежці.

Хочеться впасти навколішки й цілувати ці дорогі батькові сліди.