Якось так складається, що, мандруючи Галичиною, усюди відчуваю себе бажаним гостем. Мій край наче усміхається мені, вабить, кличе, відкриває свої потаємні закапелки і чарівні місцини… Так було й цього разу. Перейшлись з Ільком Лемком коханими опільськими горбами від Свіржа до Мерещева. Зустріли кілька людей, бачили двійко автівок і одну маршрутку. Оце й усі дива цивілізації. Хто любить усамітнення і спокій – вам сюди.

У Свіржі звично вклонились пречудовій фіґурі Матінки Божої і почимчикували вгору. Тут, за межею містечка в зарослях акації, заховався старий польський цвинтар. Він більше схожий на кіркут, бо обнесений маленьким валом і знаходиться доста далеченько від житла. На цвинтарі розкішний мармуровий пам’ятник власнику Свіржа – Валеріянові Чайковському, який упокоївся у 1888-му році. Такий надгробок міг би прикрасити й Личаківський цвинтар.

Далі дорога попровадила нас пологим хребтиком вздовж величезного кукурудзяного поля. Ілько не вперше тут бував і назвав цю частину мандрівки камерним концертом. Йти було затишно і легко – майже не помітно слідів цивілізації. Раптом над полем знявся шуліка і вигнав зі стерні лиса! Той перебіг стежку і зник у кукурудзяних хащах… Люди тут зайві.

Наддали ходи і з вершини пагорба побачили в долині затишне село Неділиська. Воно славне тим, що у міжвоєнний період тут було знайдено скарб. Не срібло-золото в нім було, а багацько бронзових та залізних предметів. Віднайдено ножі, підвіски, фібулу, навіть фрагмент чарки, браслети, кільця, залізну сокиру та ковадло. Усі ці предмети знаходились у бронзовому казані. Знахідка свідчить, що в цьому затишному кутку люди селились давно і були майстровитими. Зрештою, це й зараз помітно – село, хоч і невеличке, але охайне, біля садочка бавились кілька дітей, при хаті на лавиці сиділа старенька і гукнула до нас:

– Хлопці, та де йдете, та сідайте коло мене, відпочинете! Ви ж певно зі Свіржа йдете?

– Дякуємо! Так, зі Свіржа – але нам ще далеченько йти!

На пагорбі побачили костелик зі сиґнатуркою, біля нього дерев’яну дзвіничку.

– То церква! – гукнув чоловік, що порався на подвір’ї.

Най буде. Пішлисмо далі, полишивши мальовничі Неділиська, так і не з’ясувавши значення назви – чи тутка з подорожніми не діляться, чи село в неділю засноване. Заглибились в опільські пагорби і нас поглинув ліс. Прохолодно, вогко, в калабанях виблискувала вода. Почався підйом мокрою травою на розлоге плато. І тут камерний концерт змінився на симфонічний. Нас просто накрив велетенський простір! Польовий тракт полого скочувався у розлогу долину. Від краси і простору перехоплювало подих. Щось в цьому було Бетхонівське – урочисте і пафосне.

Сонце піднялось височенько і люто захотілось їсти. Ілько попровадив на узлісся, де причаїлось чудесне місце для бівака. Але перед тим ми заглибились в ліс і побратим показав мені дивовижну фіґуру Богородиці. З чотирьох сторін постаменту викарбувані польською якісь слова, але від часу і вологості вони викришились і стерлись. Тож ми так і не змогли з’ясувати хто і для чого поставив цей пам’ятник посеред лісу. Вдалось лиш прочитати назву сусіднього села Осталовичі…

Заховавшись у затінку старих сосен, ґрунтовно підживились канапками і добряче відпочили. Мої ноги за це були мені дуже вдячні. До Мерещева залишилось якихось 5-6 кілометрів.

Зійшли в долину і почалапали розбитим гостинцем. Обабіч селяни дружно копали картоплю. Вересень в Галичині сміло можна було б перейменувати у картоплень. Пригадався Себастіян Кльонович з його “Роксоланією”:

“Музи, співайте про русів, про випаси їх благодатні

Й села, що щастя знайшли в цій життєдайній землі.

Ниви, багаті дарами Церери, оспівуйте нині

Й землю, що наших іще не обманула надій”.

Мав рацію, добрий поет, залюблений в наш край – не обманула ця земля надій. І не обмане. Принаймні мене…

Вересень 2020 р.

Читайте ще

Гологори на мапі середньовічної Європи
Гологори на мапі середньовічної Європи
Оброшине – осердя зими
Оброшине – осердя зими
Поповичі: село на перехресті вітрів історії
Поповичі: село на перехресті вітрів історії
Топільниця – село між мостами
Топільниця – село між мостами